Шабаш на київських теренах
Відомо, що найбільший дефіцит у журналістиці — новини. Отримавши поживу, друковані й електронні ЗМІ наввипередки інтерпретують подію. А якщо ще й відкопають щось сенсаційне — то вже справжній успіх! Біда лише, що не всяка вузькогалузева інформація по зубах пересічному журналістові — треба ж хоч трошечки бути, як то кажуть, у темі.
До таких тем належить й обговорення найновішої редакції українського правопису. Хоч як це парадоксально, але так склалося у нашому суспільстві, що про медицину й мову беруться міркувати практично всі. А проте з приводу доречності й переконливості певних змін й уточнень у правописі можлива тільки наукова дискусія, яка, до речі, й велася протягом тривалого часу в наукових колах. В обговоренні взяли участь наукові й навчальні інститути, університети, Міністерство освіти, редакції видавництв, газет, журналів, знані й компетентні діячі, які надіслали правописній комісії свої пропозиції. І приймати чи не приймати той або той запропонований пункт нової редакції правопису вирішать члени Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів шляхом голосування по кожному з пунктів. Це станеться незалежно від виступів у пресі людей, необізнаних із проблемами мовного будівництва (це така галузь мовознавства), з історією мови, які вважають, наприклад, що «більшість загалу сьогодні занепокоєна не стільки правилами орфографії, скільки питанням виживання в умовах кризи» («Літературна Україна», 25 січня 2001 р.). Можна погодитися з дописувачкою, що й справді, загал не може займатися правилами орфографії — це прерогатива вчених.
Звичайно, опоненти у кожній справі будуть завжди. І це добре, бо, як відомо, у суперечці народжується істина. Тільки ж річ у тім, як опонувати! Подивимося, як це у нас робиться.
Як видно з уже опублікованих матеріалів, виступи «проти» з’являються з різних міркувань і причин. Одні аналізують мовні явища, зіставляють українську мовну систему з іншими, дають свої пропозиції, які можуть бути й слушними. Деякі дописувачі й досі сповідують ідею про спільну східнослов’янську колиску й підганяють під неї аргументи. Хтось має задавнену образу на українство й виміщує її в такий спосіб. А є й такі, що просто виступають на замовлення певних кіл, маючи завдання лякати пересічного мовця правописними нововеденнями або просто паплюжачи їх. Прикладів цього достатньо. Ось з’являється в газеті «Сегодня» (30 грудня 2000 р.) пащекувато написаний матеріальчик «Мова без пальта» Віктора Ядухи, що, як видно з тексту, ніколи української мови не вивчав або вчився дуже посередньо. Він зубоскалить сам і заохочує до цього й читача, що відтепер слово «пальто», виявляється (!), буде відмінюватися: «Как стало известно «Сегодня», новые правила «незалежного правописания, в частности, предписывают склонять заимствованные слова с окончанием на «о» следующим образом: пальто — без пальта, кашпо — без кашпа, кино — без кина, домино — без домина и т. д.» Але ж «пальто» українці відмінюють, навіть після директивної заборони, вже понад півстоліття, а Ядуха тільки щойно про це довідався! Ядуха так захопився своєю ядучістю, даруйте за каламбур, що повністю скомпрометував себе як журналіста, виявивши некомпетентність у питанні, за яке взявся. Посудіть самі, у який спосіб він демонструє свою дотепність, пишучи далі, що деякі iз запропонованих правописних змін «повторяют деформации (?! — Л. Ш. ), присущие языку украинских диаспор в Канаде и США», й наводячи такий приклад: «Манька, зачини дору, бо чилдрены повыбегають». Це ж прямо за принципом — на городі бузина... (знову даруйте за каламбур).
У студії Василя Бирзула («1+1») учасники розмови про правопис, не знаючи, що голосні звуки не бувають ні м’якими, ні твердими, авторитетно радять писати чи не писати якесь «тверде «и». Дорогенькі! Поняття такого в мовознавстві немає! Один штрих — і повна дискредитація усього зібрання за круглим столом... Не всякий читач чи глядач може відрізнити істинне зерно думки від полуди слів. Тому обурює, коли титуловані, зі ступенями й званнями люди, яким звикли через ці звання довіряти — фахівці ж! — привселюдно й, напевно, зумисне перекручують пропозиції правописної комісії.
Знову приклад. Пізно уночі, на другий день Йордану, в ефірі разом iз ведучим Костею Гнатенком з’явився доктор філології, який тепер називає себе культурологом. Він із запізненням на десять років (ще 1990 року введено цю норму) виступав проти введення літери «ґ». Аргументував він у такий спосіб: «Яка різниця, як я кажу ґава чи гава? Ти ж мене розумієш?» — «Розумію!» — відповідав Костик. Тепер навіть першокласники знають, що без цих літер не розрізниш хоча б таких слів, як ґулі чи гулі, ґрати й грати тощо.
Наступний пасаж культуролога полягав у тому, що він навідріз відмовився вимовляти «Хвранція» замість «Франція». Необізнані можуть повірити, що й справді правописна комісія таке пропонує. Ті, що стежать за правописними перипетіями, мабуть, пригадають, що цю хохму iз «Хвранцією» запустив знаний у нас філософ, а за сумісництвом — автор кулінарних рецептів на ТБ. Гумор ми розуміємо, але ж для нього повинен бути й контекст.
У радіоінтерв’ю студенти одного вузу, напевно, прочитавши щось подібне, змирившись, погоджувалися звикати до форм «лямпа», «фльота», про що насправді у пропозиціях правописної комісії не йдеться. Навпаки, в найновішій редакції застерігається, що «треба писати м’яку або тверду «л» залежно від того, як узвичаєне слово в нашій мові: бал, клас, план, шлягер, кльош і т. д. («Літературна Україна», 11 січня 2001 р.). Видається, «туману» щодо начебто таких пропозицій у правописі напустив в інтерв’ю газеті «Киевские Ведомості» (16 січня 2001 р.) єдиний у НАНУ дійсний член академії зі спеціальності «мовознавство», який у досить непевно вибудуваному контексті розглядає норми «кляса», «фльота» у Правописі 1928 р., iз чого для загалу неясно, чи є ці пропозиції й у новій редакції. От після цього й починається якась фантасмагорія: народ обговорює те, чого не існує.
Авторитетним словом академіка заперечується доцільність передачі початкового и у словах типу «инший», «иноземний», бо «так вообще никто никогда не говорил». Це, мовляв, насилля над мовою.
Пропоную зацікавленим, щоб перевірити споконвічні мовні традиції нашого народу, звернутися до найавторитетнішого в Україні «Словаря українсько мови» Б. Грінченка (росіяни в таких випадках звертаються до В. Даля) і побачити, що там на літеру «и» налічується 98 словоформ, у тому ж числі «инший» та «иноземний».
На потрібності фіксації вимови початкового «и» на письмі в деяких словах (у такій вимові вони функціонують практично по всій Україні: «индики» та «гиндик», «вирій» та «ирій», «икати» та «гикати» тощо; а проти «иній» та «иржа» не заперечує й сам академік) наполягають як впливові в Україні фонотисти, історики мови, так і всесвітньо відомі вчені з діаспори, яких важко зарахувати до «деятелей политического толка», як це робиться в інтерв’ю. Яка знайома, хоч і вже напівзабута, аргументація.
Але це ще не всі аргументи проти 19 пунктів проекту. Вбивчою інформацією, від якої дух перехопило навіть кореспондентці, що брала інтерв’ю, стало те, що, виявляється, правописна комісія — самозванці і що ця «самозванная комиссия не совсем в этом вопросе ориентируется». І лише під тиском журналістки добитися, як це взагалі може бути, академікові довелося свій вирок комісії пом’якшити: «просто они все одной ориентации».
Ось як можна пошити в дурні людей, які щиро бажають прислужитися розв’язанню важливих суспільних проблем.
