Степан Процюк: «Я завжди вважав Франка найбільшим українським письменником»

– Ризикну припустити, що психодрами про письменників становлять ядро твого творчого доробку. Написати художній роман про Франка - це таки виклик. Що сподвигнуло тебе на це?

– Не лише психодрами про письменників, Олю. Романи про письменників велика частина написаного мною, і певною мірою найвідоміша. Але ж є, по-друге, антитоталітарні психологічні романи («Десятий рядок», «Травам не можна помирати», «Пальці поміж піском»), по-третє, психологічна проза (роман «Інфекція», повість «Бийся головою до стіни» і т. д); по-четверте, великий масив різної есеїстики, в тім числі і про письменників, але не лише про них; по-п’яте – сім підліткових книжок. Одна із них – «Аргонавти» – вивчається у школі, ще одна – «Варвари» (про західноукраїнське село 70-их років), упевнений, потребує перевидання і кращої промоції – і буде широко читаною зараз.

Задум роману про Франка виник після мого знайомства із таким же франколюбом, як і я, юристом і письменником Володимиром Кравчуком. Спочатку був задум написання мною роману, а потім сценарію і багатосерійного художнього фільму за мотивами роману «Руки і сльози», який вийшов у листопаді 2022 року у київському видавництві «Тундрайв»

Я завжди вважав Франка найбільшим українським письменником, звісно, не вриваючи, як кажуть, честі нашим іншим великим. У моїй кімнаті у звичайному дев’ятиповерховому будинку портрет Франка біля мене вже більше 20 літ. Завжди здавалося, що я відчуваю його різні іпостасі... Крім того, маю непоганий досвід написання романів про інших наших письменників, зокрема, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника. Роман писався доволі легко (до речі, значна частина вже під час війни, із кінця березня, бо перший місяць війни з рашистами я не зміг би писати прозу…). Сильну втому я відчув вже після написання.

– Назва роману «Руки і сльози» відкривається не одразу. Це, з одного боку, наскрізна метафора болю і фізичних страждань Франка, а з іншого – знищені працею руки Каменяра і омиті слізьми візії будуччини України…

– Так, це алегорична назва. Я віддав перевагу саме такій назві роману. Було, до речі,  ще кілька версій. У Франка було, так би мовити, партійне псевдо «Рижий», пов’язане із його рудоволосістю. Якийсь час я хотів навіть назвати роман «Рижий», але все ж через день-два відкинув цю думку.

Щодо назви роману, то «Руки і сльози», можуть, звісно мати різне трактування. Руки – це і символ зв’язку із світом, і символ письменництва і т. д. Сльози – це і оплакування, і муки, і навіть радість і т. д.

– Гадаю, у кожного читача є свій образ Франка, хтось відчитуватиме і шукатиме нових деталей його портрета. Однак роман, як на мене, не про це. Роман про внутрішні переживання живої людини, не ікони з того чи іншого канону, а людини, яка любила, вірила, довіряла, обпікалася, працювала, розчаровувалася в людях, еволюціонувала в ідеях – але яка ніколи не зраджувала внутрішньому голосові письменника, який не терпів фальші, помпезності і будь-якого лукавства, особливо на терені СЛОВА. Для Франка письменництво становило сенс життя….

Відтак після прочитання роману виокремила для себе кілька наскрізних тем – це жінки, суспільно-політичне життя, сім’я і, власне, література в житті Франка. Чи щось таки пропустила?

– Я би віддав класифікацію тем у моєму романі, Олю, на поталу критиків та літературознавців (посміхається). Я відчував цей текст, який написав за рік кожноденної інтенсивної праці, як суцільний згусток, що пульсує, неритмічно дихає, але живе. Я намагався сказати про все (художній роман повинен мати розумний обсяг, «Руки і сльози», попри певні самообмеження обсягу, таки моя найтовстіша книжка), що видавалося важливим. Звісно, що якби зараз починав нову версію цього роману, він був би трохи іншим. Але пісню з однаковою енергетичною силою двічі не повторити.

– Роман не має єдиної хронологічної лінії – навпаки – часові площини зміщені, інколи повторювані, створюючи поле динамічної напруги. В чому сенс твого задуму?

– Роман починається першим розділом, де я, попри реальні сцени життя Франка, змальовую кілька інших можливих сценаріїв його долі. Далі, після першого розділу аж до дванадцятого, де Франко помирає, украй знесилений страшною восьмилітньою хворобою, загалом зберігаю хронологічний принцип.

Повтори у романі є, зрідка повторювані часові площини є, як згустки болю чи тривоги, ритуалів і пам’яті. Такими художніми прийомами чи засобами мені хотілося показати важливість певних подій у його житті (до прикладу, смерть матері), що потім зринає як палімпсест у різні періоди  життя Франка. До речі, дехто із читачів думав, що я забув, що це вже було написано на попередніх сторінках (посміхається).

Повтори у моєму романі, іноді зміщення часових площин, як шлях людської думки без чіткої траєкторії, мали би додавати романові життя, пульсуючої динамічності, вражливого руху, що іноді робить зупинки чи запинання на якихось подіях або фактах…

– Роман складний, як і само життя Франка. Чимало людей були як добрими, так і злими в долі Івана Яковича – Грінченко, Грушевський, Лисенко, Бандрівський… Ким був Драгоманов для Франка? Голосом внутрішнього критика? Деміургом? Символічною фігурою Батька, в термінах К. Юнга?

– Лінія Франка – Драгоманова справді займає чимале місце у романі, виникає у найнесподіваніших місцях… До речі, я описую смерть Драгоманова і похорон власними очима. Решта – Драгоманов у романі – значною мірою очима Франка. Так, це перш за все фігура Батька. Яків Франко помер, коли хлопчикові було дев’ять літ. Болісні і підсвідомі пошуки батька, думаю, супроводжували Івана майже все життя…

Він був наставником і вчителем для русинів, яких почав називати українцями ще наприкінці ХІХ століття. Але навіть інший Вчитель сказав одного разу: «Боже, чому ти покинув мене?»…

Драгоманов, на мій погляд, не мав до молодого Франка жодних людських сентиментів – лише орієнтував, що треба робити. На мій погляд, Драгоманов взагалі не був здатним до емпатії, як то часто буває із багатьма інтелектуалами, які забувають про швидкоплинність всього, у тім числі їхнього таланту… Коли хвороба заполонила тіло і значною мірою душу великого письменника, Драгоманов, у хворобливих мареннях та галюцинаторних видіннях Франка, опинився на чільному  місці…

– Тема жіноцтва в долі Франка - це цілий універсум, кожна з них чи то Ольга перша, чи Ольга друга, чи Целіна маркує певний період життя і творчості чоловіка-письменника… Яка з них мала фатальний вплив на нього? Як на мене, його дружина… Чи можна припустити, що шлюб з ідеєю об’єднати дві України став вироком для самого Франка?

– Я не зовсім згоден із тобою. Думаю, що Франко був би щасливим з Ольгою Рошкевич, якби не його арешт і заборона їхній зустрічей і життєвих перспектив отцем Михайлом Рошкевичем. Ольга Хоружинська, нервова і романтична дівчина із знатного роду, перша із всіх жінок ступила за ним у невідомість. (Хоча, повторюю, Ольга Рошкевич зробила би так само). Перші 10-12 років життя Іван та Ольга Франко були по-своєму щасливими, про що опосередковано свідчить навіть їхніх четверо дітей (посміхається). А далі… Прочитайте «Руки і сльози», друзі, цій темі вділено у романі чимало місця.

Якщо вже говорити про фатальний вплив, то це був вплив Целіни. Її лице, постать, голос та енергетика чимось паралітично притягували Івана Франка у різні періоди свого життя. Він навіть приблизно в один час познайомився із Целіною Журавською та Ольгою Хоружинською…. Навіть після збірки «Зів’яле листя», коли, здавалося би, що, як кажуть, гештальт закритий, Франко час до часу бачився із Целіною (без близьких стосунків) практично до останніх днів свого життя. Ця лінія доволі докладно виписана у романі.

– Тема батьківства Франка дуже щемлива і трагічна… Франко люблячий батько, що пережив смерть улюбленого сина, втім, за присудом долі, відходив у світ при чужих людях…

– Так, щемлива. Франко любив своїх дітей. Але більше ними займалася його дружина. Діти жили в атмосфері цілковитої свободи, навіть певного анархізму. Іноді вони з балкону навіть поливали водою перехожих і ховалися (розводить руками). Дуже любила свого батька дочка Ганна, яка до кінця свого життя не могла позбутися відчуття непоправної провини, коли навіть не могла приїхати на батьків похорон… Дружина була у лікарні і не могла тоді появитися на люди. Андрій помер. А Петро і Тарас були на війні. Проте Петрові таки вдалося побувати на татовому похороні. На похороні Франка також був його рідний брат Захар, що пішки йшов із Нагуєвич віддати брату останню шану (хоч за життя вони спілкувалися мало), а також чимало людей, які прижиттєво любили його. Не забуваймо, що від початку ХХ століття поволі ширився  певний культ Івана Франка.

– У січні розпочався презентаційний тур роману. Якими є перші відгуки читача?

– Той презентаційний тур не надто великий, бо зливи запрошень поки що нема, переважно через відомі причини військового часу і нашої боротьби. Але ті презентації, які були, справді проминули успішно. Першою була презентація у Чернівцях, у бібліотеці імені Добрянського, якою кермує п. Леся Щербанюк. Друга презентація відбулася в Івано-франківській обласній бібліотеці, директором якої є п. Людмила Бабій. Щодо відгуків – то їх вже десятки. Можу з деякою обережністю сказати, що мої читачі дуже полюбили «Руки і сльози».

 – Одним реченням, навівши слова Митрополита Шептицького, знімаєш стигму з Франка атеїста. Багато списів зламано на цю тему. Радянське літературознавство особливо вправно дискредитувало ідею Бога в творчості українських письменників. І Франко, звісно, не виняток. Але і священництво часів Франка було далеким від Христового ідеалу – часто темним і неосвіченим, на що вказував Франко у своїй працях і був жорстко критикованим. Втім, Франко не був  віровідступником.

– Він був богошукачем. Якби не заборона отця Михайла Рошкевича на одруження з Ольгою, думаю, богошукацького запалу було би ще менше. Франко знав багатьох священників і був із ними у дружніх стосунках. Тему атеїзму «намалювали» його ненависники, а потім радянські пропагандисти. 

Багато тогочасних священників замінювали собою всю русинську (слово «українську» приходило до Галичини поволі) інтелігенцію того часу. Іван Франко дружив із багатьма із них, прекрасно знав церковну літературу, цікавився різними стародруками і рукописами релігійного змісту.

Загалом, я важко уявляю собі формування національних ідеалів у Галичині без Івана Франка, вже не кажучи про те, що це був великий багатожанровий письменник, який, уподібнившись Мойсею, будив свій народ чарами власного таланту, громом докорів, інтелектуальними феєрверками, посипаючи це все місиво непідробною і нефальшивою любов’ю.

Розмову вела Ольга КВАСНИЦЯ, доцент ЛНУ імені Івана Франка

Обкладинка і фото Яреми Проціва