Сумний оптиміст

Напередодні ювілею «День» поспілкувався з Богданом Дмитровичем, якого критики називають «символом відродження класичної оперети як жанру, перетворивши Національну оперету в Україні на елітарний театр, що має власний бренд». Безумовно, це є великою заслугою натхненної праці всього творчого колективу та активної діяльності художнього керівника. Під девізом «Київська оперета — крок до свята» він повернув глядача у театр, повністю змінивши підхід до формування репертуару, і нині це найпопулярніший осередок мистецтва. Струтинський позиціонує Національну оперету як театр широкого профілю, де з успіхом іде класична оперета, сучасні й класичні мюзикли, драматичні вистави, опери-буф. Широко представлені й різноманітні концертні програми, в які сміливо втілюються всілякі творчі експерименти... На минулому тижні голову Національної спілки театральних діячів України і директора та художнього керівника Національної оперети Президент В. Зеленський нагородив орденом «За заслуги» 1 ступеня.

«День» побував на «будівлі століття» — нині у театрі триває масштабна реконструкція, а ще ми поговорили з Богданом Дмитровичем про виклики, які спровокувала пандемія COVID-19, коли і як відродиться творче життя колективу, про знакові міжнародні проєкти, прем’єри та секрет, як залишатися у формі.

«КОЛИ ТИ ЩОСЬ ПОЧИНАЄШ РОБИТИ, ТО ПОТРІБНО ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД, У МАЙБУТНЄ»

— Богдане Дмитровичу, вітаю вас із почесною відзнакою — орденом «За заслуги» 1 ступеня... Чи вдалося вам на прийомі поспілкуватися з Президентом В. Зеленським і розказати про наболіле у театральній галузі, бо проблем є чимало? Чи почув він вас?

— Дякую за привітання. Я вважаю, що ця нагорода — певне визнання досягнень нашого колективу. Держава має акцентувати більшу увагу на підтримці мистецтва бо мистецтво відповідає не тільки за логіку, а й за стан душі. Воно дає можливість іншим людям в інших галузях отримати енергію для свого творення, відкрити більше самих себе. Тому однозначно мистецтво повинно мати спеціальну державну програму щодо його підтримки. Тому що без нього ми не будемо знати, що будувати й куди рухатися.... На прийомі, на жаль, мені не вдалося ґрунтовно поговорити з Президентом, але ми спілкувалися з ним раніше, і він знає про проблеми. Нині по ліній Міністерства культури та інформаційної політики розробляють шлях, як дослухатися до митців і як вирішувати нагальні проблеми. Тому вірю, що настане в нашій державі момент, коли будуть робити позитивні акценти на словах «культура» і «мистецтво», а не так, як було недавно. Через те, що мистецтво у нас у державі завжди на залишковому принципі, ми звикли, що треба самому виживати...

— Для багатьох колективів коронавірус став величезною проблемою, бо показувати наживо вистави було неможливо, але для Оперети з’явилася можливість закінчити капітальний ремонт будівлі, яка є історичною пам’яткою. Що вже вдалося зробити, а що ще планується?

— Ще до карантину ми запланували робити реконструкцію глядацької зали у кінці травня, але на це потрібно багато часу — мінімум півроку, хоча такі роботи, як зараз ми робимо, то на це йде рік-два. Ми спробуємо ремонт втиснути за півріччя. Коли, через пандемію, зрозуміли, що ринок не буде працювати, то розпочали реконструкцію швидше на місяць — у квітні. І виграли час. Об’єми робіт дуже великі (маємо зал на 800 місць). Кардинально все міняємо, робимо естетичне оздоблення, позолоту і художній розпис стелі. Але найважливіше те, що встановлюємо нове постачання повітря до залу, буде якісна протипожежна безпека, переробляються ложі, зручні крісла, безбар’єрний проїзд для людей з особливими потребами. До речі, світлові ложі переводяться фронтально на ярус, а там, де були світлові ложі, ми їх робимо для глядачів. Буде нова паркетна підлога. Тобто все буде гарно і в якісній естетиці. Нині ведеться глобальна робота, а весь наш театр у лісах, і на висоті 14 метрів ведуться реставраційні роботи.

— А як до вашої гранд-реконструкції ставляться представники Департаменту збереження історичного середовища та охорони об’єктів культурної спадщини?

— Ми горді з того, що наш театр розміщено у будівлі колишнього Троїцького народного дому, збудованого на початку ХХ століття. Саме в цьому приміщенні М. К. Садовський у 1907 році заснував перший стаціонарний театр в Україні. На сцені теперішньої Оперети працювали корифеї українського театру... Конфліктів із приводу реконструкції з Департаментом немає, бо ми пройшли всі етапи: маємо затверджений проєкт з реконструкції у містобудівній раді, всі дозволи на ремонтні роботи. Ми дотримуємося законодавства за всіма канонами. Руйнувати будівлю ніхто не збирається, а лише буде видозмінення й естетичне покращення. Я вважаю, що коли ти щось починаєш робити, то потрібно дивитися вперед, у майбутнє. Навіть зараз, коли ми закладаємо роботу, то на сьогодні нам вистачило б кілька світлових каналів, але я сказав робити на перспективу (мінімум ще два), коли матимемо суперсучасні прибори, щоб не довелося переробляти. Працювати на сьогоднішній день і підвести риску — не правильно, а мають бути додаткові шлюзи, бо час швидко змінюється з точки зору новітніх технологій. Хочеться, аби наша сцена і новий глядацький зал стали великим магнітом для українців у плані впливу на їхні емоції.

«ЯКЩО РИНОК ЗАПРАЦЮЄ ЧЕРЕЗ РІК, ТО МИ — ЩАСЛИВІ ЛЮДИ»

— Перші тижні карантину стали найтяжчими, але ніхто й гадки не мав, що все затягнеться так надовго... Кожний український театр по-своєму долав труднощі. Чи допомагала НСТДУ? Які у вас відчуття: чи скоро робота театрів стане більш-менш прогнозованою? Як бути з боргами і чи всі запишуться після пандемії на мистецькому полі?

— Складне питання. У нас було багато зобов’язань перед глядачами і майже на кілька місяців вперед продані квитки. Борги треба віддавати, і ми думали, що перенесемо покази та все якось владнається, але пандемія не вщухала... Вистави перенесли раз, потім другий, а далі стало зрозуміло, що пауза надовго. Через карантин довелося переводити працівників на вимушений простій, а це 66 % зарплати... У мене досить песимістичні прогнози: якщо ринок запрацює через рік, то ми — щасливі люди, на жаль...

Національна спілка театральних діячів України через COVID-19 почала працювати онлайн. Провели декілька своїх проектів, але у перші дня карантину як голова Спілки я займався тим, що відвойовував фінансування для всіх спілок, яке повністю влада забрала. Але ж нам, окрім усього, ще треба утримувати Будинок ветеранів сцени. В цьому питанні допомогли кілька партнерів, і за це величезна їм подяка, тому ветерани не відчули фінансової скрути ні в обмеженні їжі, ні в опалені будинку. Труднощів вони не відчули, а для мене це був Армагеддон! Питання ми вирішили, і нас підтримав уряд. Вдячний і Комітету з питань культури, і Кабміну, які все ж повернули фінансування творчих спілок.

Ми провели конкурс молодих акторів, щойно відбулася вже друга школа драматургії, а зараз готуємося до проведення конкурсу читців, а також плануємо провести (в іншому форматі) фестиваль-конкурс «ГРА» (бо цьогоріч не маємо можливості провести третій тур). Робота Спілки через пандемію кардинально змінилася. Ті театри, які зверталися по допомогу, ми їм допомагали, але сказати, що у нас є цільовий «фонд Рокфеллера» і хто написав заявку — всіх задовольнили, не доводиться. Спілка фінансується лише під конкретні творчі проєкти.

— Чи виживуть театри, чи хтось все ж стане банкрутом? На вашу думку, які найголовніші виклики треба вирішувати?

— Зараз для театрів ситуація катастрофічна, якої ми ще не знали в історії України. Бюджети не поповнюються, економіка країни фактично стоїть... Ми на сьогодні є не бюджетними організаціями, а дотаційними (це стосується театрів національних, обласних), і отримуємо дотації на зарплату. А щодо комунальних платежів, то навіть коли не вистачало коштів, то заробляли своєю касою за квитки і це також давало можливість ставити нові постановки. Що буде зараз? Відповіді немає! Грошей не вистачає у всіх. У нас немає програми допомоги театрам, зокрема аби їх звільнили від комунальних боргів. Ми зараз молимо, аби зарплати не зменшували людям. Бо вже кілька місяців усі сидять на 66 % від зарплати, а у декого це єдиний дохід...

Найголовніший виклик — аби Кабмін зняв абсурдні обмеження, і тоді театри повноцінно запрацюють. Навіть коли ви рекламуєте виставу або продані квитки на постановку — повний зал, а зараз ми можемо посадити лише третину глядачів. Як публіку інформувати? Ринок не можна лише обмежувати, бо це не повноцінна робота, а заганяються колективи ще у більший кут... У тролейбусі, автобусі, трамваї, метро, навіть у літаках люди сидять поруч, а в театрі треба чітко дотримуватись соціальної дистанції, зокрема «шахова» посадка глядачів. Це абсурд! Є право людини, коли вона йде до театру або не йде. Й раніше було складно, навіть коли не було коронавірусних страхів і викликів, потрібно було боротися за глядача. Зараз люди на грані виживання, і не всі готові витрачати кошти на квитки, коли треба думати про їжу...

— Наприклад, керівники Бродвейських театрів заявили, що почнуть працювати не раніше грудня! А Римський оперний театр оголосив про відкриття літнього сезону, який триватиме з 16 липня по 13 серпня... у Великому цирку. Королівський Мадридський театр Іспанії, після майже п’яти місяців простою, представив соціально-дистанційовану оперу «Травіата» Верді. ЗМІ повідомили, що кожен виконавець на сцені знаходився від іншого за два метри, а музиканти оркестру були розсаджені на відстані 1,5 метра один від одного, відділені пластиковими панелями і по можливості не знімали маски... Як вам такий досвід постановки? Ви плануєте 1 жовтня розпочати новий сезон. Яким він буде, якщо пандемія COVID-19 повернеться знову?

— Ми обмежені тим, що поставили своє приміщення на реконструкцію. А тому до 1 жовтня не зможемо запросити публіку до театру. Ми планували гарно відкритися у Міжнародний день музики. Тепер бачимо, що карантинна історія ніяк не закінчується, а майже щоденно ситуація загострюється, то є питання... Крім тих театрів, що ви назвали, наприклад, Metropolitan Opera збирається відкрити сезон 31 грудня, Canadian Opera — з січня 2021-го... Хоча Зальцбурзький фестиваль оголосив, що цьогоріч відбудеться у скороченому форматі в серпні (планується 90 виступів замість 200, на шести майданчиках замість 16), і Венеційський кінофестиваль проведуть у вересні, тому для нас це — як лакмус, і ми подивимось, як вони запрацюють. А що стосується соціально-дистанційованої постановки, як показали у Мадриді, то це вже інший театр, більше схожий на концертне виконання опери або навіть абсурдна вистава, коли музиканти і актори у масках... Якби це показали у кіно, то ми би сказали, що це фантазія і це неможливо, але зараз, на жаль, — реальність.

Я не маю відповіді, яким буде новий сезон. Планую, аби він став цікавим, але не все від нас залежить... Сподіваюся, що все буде добре і ми продовжимо свій творчий шлях. Але перестрибнути себе і змінити хід історії ми не можемо. Хоча, якщо обмеження не скасують, то потрібно буде якось пристосовуватися до пандемічних реалій і грати на сцені.

— Вашу трупу називають «універсальними солдатами», бо класно грають, танцюють, співають. Більше трьох місяців актори і музиканти знаходяться у вимушеному простої. Як митці тримають себе у формі? Чи будуть у новому сезоні новачки у вашій творчій команді?

— У нас дійсно потужна творча команда. Є плани доповнити трупу новими митцями. Ми проводили конкурс і хотіли взяти митців ще у кінці минулого сезону. А щодо форми, то важке питання. Є ті, хто має сильний характер і репетирує самостійно вдома, а дехто брав дозвіл і приїжджав до театру на уроки, є й ті, хто присвятив себе відкриттям інших талантів, час розібратися в собі... Зараз можна помандрувати країною. Звичайно, ми виходили в онлайн, записували різні твори і викладали в інтернет. Демонстрували відеозаписи найкращих вистав і концертів. Наприклад, пісня «Суліко» отримала майже мільйон переглядів. Тобто шукали шляхи нагадати про театр і про зірок Оперети. Але це не живе спілкування з глядачами, і публіка швидко перенаситилася різними відео. Це як допоміжна історія, а все одно центром має бути актор — сцена — глядач. Хоча публіка нас підтримувала, і у коментарях глядачі чекають на відновлення повноцінної роботи театру. Чесно скажу, що не знаю, як будемо працювати і наскільки в хорошій вокальній і танцювальній формі після карантину вийдуть актори. Бо не всі артисти балету мають вдома станок для щоденних репетицій... Є у нас плани провести у вересні концерти-онлайн (спочатку думали, що програму «Світові шедеври» покажемо до 27 червня наживо у Бучанському парку і цим продовжимо нашу історію видозміненим О-ФЕСТ). У соцмережах демонстрували записи, коли учасники з різних країн минулих років вітали і співали українською мовою.

«ПОКИ ВСІ ПЛАНИ НА РІВНІ РОЗМОВ»

— Ви позиціонуєте Національну оперету як театр широкого профілю, де з успіхом ідуть класична і сучасна оперета , мюзикли та драматичні вистави, різноманітні концертні програми, не боїтеся й експериментувати. Що буде з анонсованими проєктами, зокрема «Карпатський простір», «10 тенорів», та прем’єрами?

— У Польщі вже є послаблення карантину, і зараз ми ведемо переговори, щоб відновити міжнародний проєкт «10 тенорів» і розпочати гастролі співаків. А у Києві концерти тенорів плануємо на весну наступного року. Що стосується прем’єр, то перенесли постановку Максима Голенка «Амадей» за Моцартом (спочатку думали показати у травні, потім перенесли на осінь, а зараз, якщо будуть хороші прогнози, то вже на лютий 2021 року). Поки всі план на рівні розмов. Мені як керівнику треба зробити все, аби театр почав нормально працювати — утримати колектив, не відміняти наших творчих планів, аби виробничий процес ішов (шиємо костюми, робимо декорації) тобто все, що можна, робиться, щоб ми представили публіці якісні вистави. Мене інколи запитують: чому не проводяться репетиції? Але карантин продовжили до кінця липня, і навіщо зараз репетирувати, якщо не буде віддачі. Має бути результат, на конкретну дату, а не для галочки. А зараз поки перспективи не видно.

— А широко анонсований мюзикл «Доріан Грей» коли побачимо?

— Планувалось у березні, потім у травні, а нині поставили в афішу на 8 жовтня... Квитки давно продані. Теж вийшла історій у підвішеному стані. Ніхто навіть не думав, що коронавірус все поламає

— Чи продовжите свій Міжнародний конкурс-лабораторію постановок молодими режисерами в жанрі оперети/мюзиклу/опери-буф Musical Art Project?

— Ми не звертаємо проект, він запущений, але там робота більш студійна. Думаємо, що вдасться провести у живому режимі. Зараз збираємо заявки, оскільки цей конкурс проводиться раз на два роки, то відміняти не будемо. Є навіть бажання митців із-за кордону взяти участь, і коли кордони відкриють, то ще активніше запрацюємо.

— Фестиваль-конкурс «ГРА» змінив формат тільки на цей рік?

— Тільки цьогоріч, оскільки ринок змінив умови конкурсу. Журі не може подивитися вистави через карантин. Тому вирішили залишитися на другому турі, і всі колективи, які включені до шорт-листа, увійшли до фіналу.

«ТЕАТР ЗМІНИТЬСЯ...»

— На вашу думку, як і коли відновиться гастрольна діяльність? Театр після пандемії кардинально зміниться?

— Із гастрольною діяльністю все дуже складно. Наприклад, на фестиваль «Карпатський простір» ми завжди привозили світові гурти. Цього року мала виступати відома фінська рок-група The Rasmus, а нині переговори з музикантами йдуть про другу половину 2021 року. Ми планували, що Оперета гастролюватиме тиждень у вересні в Івано-Франківську, але відмінили, а 9 жовтня покажемо там гала-концерт. Думаю, що гастрольна діяльність раніше другої половини наступного року не відродиться. Маємо запрошення на 21 вересня на Міжнародний форум Vinnytsia Jazzfest, і поки ми не відмовились, але будемо дивитися по ситуації з коронавірусом у країні.

Театр зміниться, але думаю, що через рік ми будемо сприймати події, які зараз відбуваються, як страшний сон. Бо поки театр не має повноцінного ефекту, а немов у якійсь емоційній ямі опинився, коли зал не повний, це як кастрація, і сприймати це важко. Вірю, що театри повернуться до свого повноцінного існування, але це буде повільний процес, бо люди дуже налякані пандемією COVID-19. А ще люди мають обезкровлені кишені, а піти до театру — це треба купити квиток, а безгрошів’я для багатьох — це сумна реальність (кілька місяців хтось за свій рахунок жив, хтось на частину зарплати, а хтось взагалі втратив роботу), і тоді вже думки, що хочу «не «хліба, а видовищ», а тільки про хліб і як вижити, накормити дітей, сім’ю, знайти кошти на навчання... Тому не думаю, що коли карантин закінчиться, всі кинуться йти до театру і відразу запрацює театральна економіка. Хоча я по натурі оптиміст і стараюся настроювати колег на позитив, але зараз інтуїція підказує, що фактор звички багатьох людей не ходити в театр настільки вріс у душі, що вони звикли обходитися без мистецтва, на жаль.

«КОЛИ ТИ ВЖЕ ВИБРАВ ЯКУСЬ ЛІНІЮ, ТО НЕ ТРЕБА СИДІТИ НА ДЕСЯТЬОХ СТІЛЬЦЯХ...»

— Богдане Дмитровичу, хочу про інше з вами поговорити. Коли ви відчули, що театр — ваше покликання і будете займатися режисурою?

— Я не з мистецької родини. Народився у селі. Захоплення театром відбулося ще у шкільні роки. Десь коли вчився у 8 класі, побачив посібник для вступу до вузів і там прочитав про Театральний інститут і сказав мамі: «Я буду тут викладати» (причому запевнив не про навчання, а викладання!). Вона посміхнулася... Але час пройшов, і я дійсно викладав у цьому виші. Ще школярем побачив виставу Ігоря Бориса «Плаха» за романом Ч. Айтматова в Івано-Франківському театрі, де потрясла сцена омовіння, і це так емоційно запало в душу, що з тих пір сильно полюбив театр. Я не знав, як ставляться вистави, але мріяв, що хочу бути у цій театральній магії. Потім, коли вже закінчив акторсько-режисерський факультет Театрального інституту, то трохи грав як актор, але режисура більше приваблювала. Вважаю, що не треба поєднувати ці професії. Бачив повчальний досвід, коли деякі колеги-режисери хотіли бути у двох іпостасях, але це виходило не переконливо. Тому завжди кажу, що не треба всі ролі забирати, нехай інші спробують грати.

— Пригадай те про свій сценічний дебют: де і як це відбувалось?

— Це 1987 рік, вистава «Не все коту масляна» за Островським у Калуському училищі культури та мистецтв (нині це коледж), де я тоді навчався. Зіграв роль Іполита. Потім мав велику практику в Рівненському інституті культури, а потім уже перевівся до Київського театрального інституту. Але вийшло так, що у студентську пору на курсі грав по сім ролей: від Авдія до Гамлета, тобто зовсім різні образи. Коли треба було представити режисерсько-акторський уривок, то мав багато запрошень, і це мені у студентському театрі дуже імпонувало.

— Ви началися у майстерні Леся Танюка в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого . Що пригадуєте насамперед? Лесь Степанович довгий час був керманичем НСТДУ, і цей тяжкий «віз» ви кілька років везете, зробили діяльність Спілки більш креативною, започаткували чимало важливих проєктів ... а ще Танюк був народним депутатом п’яти скликань! Чи є у вас бажання піти у політику?

— Я вдячний Лесю Степановичу за науку життєву і творчу, за те, що вірив у мене. Я бачив, наскільки йому (через політичну, громадську діяльність) не вистачало часу. Наприклад, згодом його студентським курсом ми з Василем Башою займалися. 11 років я пропрацював з Танюком, і тому маю великий досвід викладання. Вважаю, що коли ти вже вибрав якусь лінію, то не треба сидіти на десятьох стільцях... бо це, по-перше, руйнує тебе, а по-друге, ніде не встигаєш, і потім все росте, немов сніжний ком, а в результати ти стаєш слабкішим. Краще, аби твоя питома вага енергії сконцентрувалася в чомусь головному, а не розпорошувалася на різні амбіції (це лише до твого его, а результативно воно не виправдано).

Знаєте, мене постійно чомусь тягнуть у політику. То у партійні списки пропонують увійти, то на високу посаду — вже два рази запрошували очолити Міністерство культури. Чомусь у мене завжди перемагає театр... Так склалося, що роботу у Спілці я теж полюбив, зрозумів, що вдалося розширити нашу фестивальну історію, яка стала театральною дипломатією. І цього досить, аби справи робити добре.

— Ви маєте досвід стажування у Центрі Єжи Гротовського (Вроцлав, Польща). Чим він цінний і чи використовували у своїй режисерській практиці?

— Так, стажування відбувалася ще у 1995 році. І ці уроки кардинально мене змінили. Бо я їхав у Польщу, перепрошую, селюком (я народився у в селі Старий Лисець Тисменицького району на Івано-Франківщині й горджуся своїм краєм), з певною кількістю знань, а повернувся людиною, яка, немов губка, вбирала науку. І по-іншому став дивитися на український театр. Я отримав колосальний досвід по лінії менеджменту, багато побачив цікавих постановок, особливо в Opera Wroclaw, мав можливість познайомитися з театральними архівами, реформаторськими пошуками і знахідками Єжи Гротовського, а ще вражаючі майстер-класи видатних митців, зокрема Зигмунта Моліка, Рішарда Чесляка та інших. Звичайно, весь цей скарб є безцінний і пригодився у подальшій роботі. Коли я викладав у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, то використовував під час тренінгів зі студентами, і зараз, інколи, проводжу майстер-класи у театрі для молодих акторів. Я привіз із Польщі вправи Чесляка, які відомі як пластичний та імпульсивний тренінг, що дали хорошу школу, як володіти тілом (можу спокійно стояти на голові й робити шпагат — це дозволяє себе тримати у гарній формі).

«ХОЧУ ЗРОБИТИ ПРОЄКТ ПІД НАЗВОЮ «РЕЖИСУРА КУЛІНАРІЇ»

— Переважна більшість людей вважає, що дистанційна самоізоляція під час карантину додала зайвих кілограмів через малорухливий спосіб життя, але про вас такого не скажеш — стали ще більш стрункішим і виглядаєте, немов соліст балету. І це при тому, що на своїй сторінці у Facebook викладаєте різні смаколики, які готуєте. У чому секрет? До речі, не думати ще зайнятися кулінарією, бо класно у вас виходить?

— Я за час карантину схуднув на 21 кілограм! 21 травня випік свій перший хліб. Мабуть, це поклик генетичний, бо бабуся і мама завжди пекли дуже смачний хліб. Я настільки під час самоізоляції захопився кулінарією, що почав цікавитися різними рецептами. Хочу зробити проєкт під назвою «Режисура кулінарії» і виставляти блоги, а може, навіть закріпити торгову марку. Це таке високе мистецтво, і я із задоволенням став багато пекти. Печу й пригощаю, а якби з’їдав ті смаколики, то точно набрав би два десятки кілограмів! Після того, як потрапив у лікарню, став підтримувати активний режим фізичної підготовки і помітив, що організм цього потребує щоденно. На дієті не сиджу, а їм корисну їжу погодинно. Раніше на це не було часу і забував взагалі про їжу, а зараз карантин вніс корективи. З’явився час і на читання для душі. Захопився дослідницькою літературою, зокрема про постать Івана Мазепи. Маю мрію поставити рок-оперу про цю неординарну особистість.

— А хто лібрето до рок-опери напише?

— Шукаю, бо це найбільша проблема — написати якісне лібрето, а не просто комплікацію зробити з фактів життя. Для мене Мазепа цікавий не як легендарний гетьман, а як людина з живими емоціями.

— Які постановки вважає знаковими або доленосними — колег чи свої?

— Вистава Kabuki (1986) Моріса Бежара, французького хореографа і реформатора балету, справила величезне враження. Багато емоцій викликала драма «Порог» за твором білоруського письменника Олексія Дударева (постановка у БДТ). Знаковими були постановки Анатолія Ефроса, Марка Захарова. А зі своїх вистав — «Моя чарівна леді» (My Fair Lady) — мюзикл, який був першою великою роботою на сцені Оперети. Та всі вистави рідні для мене! Втім, дуже люблю «Скрипаля на даху» за тему, за те, що нам вдалося створити глибоку виставу, не просто мюзикл, а концептуальну й актуальну. Психологічно потужно вийшла фінальна сцена, коли герої заходять у підсвічений вітраж, як у майбутнє, хоча це виселення з рідних домівок... те, що зробили з людьми, коли депортували цілі області, зокрема із Західної України — 200 тисяч... У «Скрипалі» поєднано декілька культур... Якщо пригадати комедії, то у «Джазі тільки дівчати» — це одна з найтоповіших постановок у нашому театрі.

— Хто або що допомагає у важкі хвилини? Як долаєте труднощі?

— Мама для мене важить дуже багато. Їй пішов 78-й рік, і, дай Боже, сил та здоров’я. Мій тил — родина, сім’я, доця Катруся (їй 20 років, студентка, навчається на юридичному факультеті, вивчає міжнародне право, хоча добре співає, але професію вибрала не творчу) — це острівець, заради якого живу.

— Чи маєте життєве і творче кредо?

— Завжди бути попереду і робити якнайкраще!