«Треба виховувати не тільки нових хореографів, а й нових глядачів»

Сьогодні вона одна з найбільш успішних балерин світу, прима Маріїнського театру, зірка нью-йоркського «Метрополітен-опера», берлінського «Штатс-опера» та паризького «Гранд-опера». У Києві Діана Вишньова презентувала балетне шоу «Вечір російської сучасної хореографії», про яке «День» писав у №30. Після виступу відбулася наша бесіда зі знаменитою танцівницею.

КЛАСИКА ЧИ МОДЕРН?

— Діана, у вас великий і різноманітний репертуар, що вам найближче до душі виконувати: класику чи модерн?

— Класика — це те, на чому я виросла, що я увібрала з дитинства під час навчання в Хореографічній школі ім. Ваганової, відомої на весь світ. Тому я вважаю себе передусім класичною балериною і цим пишаюся. Адже в класиці неможливо досягнути остаточної досконалості. Щороку твої образи змінюються, а разом із ними — вигляд героїнь, твій стан, і приходить осмислення в танці. Для мене класичний балет пов’язаний із драматургією, що дозволяє мені розкритися як актрисі. Але, з іншого боку, класика вже оцінена багатьма поколіннями, і глядачі, коли йдуть на виставу, наперед знають, що вони побачать. Інша річ — сучасний балет. Тут глядачі повинні по-іншому відчувати. Їхня свідомість має бути більш відкритою. На жаль, не завжди публіка готова до цього. Їй легше піти подивитися класичний шедевр, отримати естетичне задоволення, а не обговорювати й осмислювати побачений модерн-балет. Раніше західні вистави можна було побачити лише на касетах. Зараз я вже багато станцювала оригінальних балетів і щаслива з того, що можу багато бачити й знаходити цікавих хореографів, експериментувати у своїй творчості.

ПРО СУПЕРНИЦТВО

— Багато років Большой і Маріїнський театри змагаються за звання кращого законодавця балетної та оперної моди. Це пов’язано з протистоянням двох столиць або двох творчих труп, або взагалі немає жодної конкуренції, а це все піар менеджерів провідних російських театрів?

— Звернімося до історії. Коли були засновані Імператорські театри у Москві та Санкт-Петербурзі, то не було розмежування. А була одна дирекція, яка мiстилася у Петербурзі. Вона керувала не лише балетними, а й драматичними та оперними театрами. Раніше для всіх найвідоміших балерин — Істоміної, Кшесинської, Павлової, які мають статус балерин імператорської сцени, — не мало значення де танцювати: у Петербурзі або Москві. Для них було все відкрито. Що стосується статусу «кращого театру», то кожен творчий колектив хоче бути першим, і звідси виникає певне змагання серед артистів, музикантів — прагнення бути кращим, цікавішим, оригінальнішим. Нині в нас немає конфліктів між театрами, а для престижу країни мати дві прекрасні трупи — чудово. Тому з’явилися обмінні гастролі, вистави, в яких задіяні артисти з Москви і Петербурга...

— А ви самі є тому успішним прикладом, адже ви — солістка Маріїнки, танцювали «Жізель» і «Лебедине озеро» в Большому...

— Мені було дуже цікаво станцювати «Лебедине озеро» в редакції Юрія Григоровича. Узагалі ж на сцені Большого театру я почуваюся чудово. Нещодавно відбувся мій бенефіс на рідній сцені (відзначила десятиріччя виступів у Маріїнському театрі), а 1 квітня балетом «Дон Кіхот» відсвяткую ще одну «червону» дату — десять років як уперше танцювала на сцені Большого театру.

— Ви працювали з різними хореографами. Зокрема, з екс-киянином, нині керівником балету Большого театру Олексієм Ратманським. Він ставив для вас вистави у Маріїнському театрі. На вечорі в Києві ви разом із Ігорем Колбом показали па-де-де з його постановки «Попелюшка». Розкажіть про вашу з Ратманським співпрацю?

— Олексій дуже інтелігентна, освічена людина й завжди в мене викликає безлiч позитивних емоцій. З ним дуже цікаво працювати, адже він може підказати як танцівник, а як балетмейстер має фантазію та величезний талант. Те, що Ратманський став керівником балетної трупи Большого театру, підняло рейтинг цього колективу ще вище. Я бачила його останню постановку в Америці «Російські сезони» для «Нью-Йорк Сіті Балет» на музику Л. Десятникова. Це приголомшливо! Я навіть трохи заздрю артистам Большого театру, що в них є молодий, талановитий, діючий балетмейстер, який не просто ставить, а безпосередньо вболіває за те, щоб відбувалося щось нове.

ПРО ЕКСПЕРИМЕНТИ

— Сьогодні сучасні хореографи роблять свої інтерпретації класичних сюжетів, наприклад, епатажні вистави Макса Ека «Жізель», «Кармен», «Лебедине озеро». На ваш погляд, чи варто так переінакшувати класику?

— Я — велика прихильниця експериментаторських пошуків Макса Ека і вважаю його одним із великих хореографів нашого часу. Основа в нього класична, але його бачення, інтерпретації, стиль, мова — нові й дуже неочікувані. Мені це дуже цікаво. Узагалі, все об’єднує музика, походить від неї як класичний так і сучасний балет. Інша справа, що в модерні менше «читаються» сюжетні лінії балетів. Зате там більше експресії, свободи, імпульсів. Знаєте, після того як станцюєш сучасний балет, ти переосмислюєш свою пластику, й ця нова мова ніби звільняє твоє тіло. Я — за пошуки й експерименти, особливо зроблені талановито!

— Де вам частіше доводиться танцювати сучасну хореографію: на батьківщині чи за кордоном?

— За кордоном моя найбільша робота й одна з моїх улюблених партій — у балеті Моріса Бежара «Кільце Нібелунгів». Цей чотиригодинний балет я танцюю в березні. Коли ми виступаємо в Німеччині, то зал завжди наповнений глядачами. Хоча, напевно, не всі уявляють: як це — танцювати на музику Вагнера? Але Бежар — є Бежар, і він зумів створити дуже цікаву виставу. Я дуже щаслива, що в моїй долі є цей балет.

У Києві, на «Вечорі російської сучасної хореографії», ми з моїми колегами: Ігорем Колбом, Дарією Павленко та іншими продемонстрували експериментаторські номери. Я вважаю, що артистам, які вже відбулися, потрібно знаходити небагато часу й допомагати зростати молодим хореографам. Та і собі цим допомагаю, оскільки брак сучасної хореографії сильно відчувається сьогодні не лише в Росії, а й в Україні... Я рада нашому творчому союзу з балетмейстером Олексієм Кононовим. До речі, в Олексія Ратманського є так звані workshops — майстерні. Коли на малій сцені для глядачів демонструються експерименти молодих хореографів. Я вважаю, що таких студій, шкіл, workshops потрібно робити якомога більше. І тим самим виховувати не лише нових хореографів, а й нових глядачів.

— Діана, сьогодні ви можете вибирати ролі, партнерів, хореографів, театри...

— Нi, не такий я вже «вільний птах», як вам здається. Адже від балерини зовсім не все залежить. Театр, диригент, хореограф, режисер, художник, педагог, оркестр... а балерина — лише піщинка серед величезного колективу, який створює виставу. Звісно, я маю ім’я, і мене запрошують працювати у безліч театрів. Але я мрію танцювати балети, створені спеціально для мене. Я щаслива, що спеціально для мене в Маріїнському театрі Ратманський поставив «Попелюшку», а Олексій Кононов — «Почуття місяця». Останній номер став для мене прозрінням. По-перше, в ньому використана незвичайна для балету музика Ф. Хаузера, а по- друге — нова, досить складна хореографія, яка базується не на конкретних комбінаціях рухів, а на психологічному емоційному внутрішньому тексті, який і надає імпульс тілу. «Почуття місяця» має незмінний успіх серед глядачів, і це мене дуже радує.

— Діана, чи ходите ви на вистави до інших театрів? Чи є у вас улюблені балерини, на яких ви орієнтуєтеся в професії танцівниці?

— Я дивлюся не лише балет. Мені цікаві постановки в різних жанрах: драма, комедія. Намагаюся не пропускати гастрольні вистави та концерти, які показують у Санкт-Петербурзі. Коли сама буваю на гастролях, то також намагаюся дивитися різні театральні новинки. Звичайно, в мене є свої улюблені балерини, яких я обожнюю ще з дитинства. Пам’ятаю, як була шокована, коли побачила записи виступів таких майстрів танцю, як Домінік Кальфуні, Олександра Феррі, Наталія Макарова. У сучасній хореографії для мене авторитетами є Сільві Гіл’єм, Анна Лагуна (в усіх виставах Макса Ека).

— У балеті важлива наступність поколінь. Чи має сьогодні молодь стимул займатися балетом?

— Балет — це дуже тонке, естетське й елітарне мистецтво. Мені дуже сумно бачити, що вже немає тих натовпів прихильників, які були раніше довкола балетних вистав. Тепер лише на окремих постановках збираються спеціально прихильники балету, щоб обговорити, як танцюють артисти, наскільки ця вистава відрізняється від учорашньої. Тобто якесь життя у театрі й поза його стінами, сценою, танцівниками все ж таки вирує. Щоправда, тепер це відбувається якось за лаштунками. Сьогоднішня публіка нерідко іде до театру не за мистецтвом, а на ім’я виконавця або на добре розкручену прем’єру, розцінюючи похід до театру як певний світський раут. Проте наступність поколінь у балеті залишається. Вона підтримується танцівниками, викладачами й репетиторами. Адже в балеті все передається, як-то кажуть, «із ніг у ноги».

ПРО ДИСЦИПЛІНУ

— На ваш погляд, яку роль у долі артиста відіграє випадок, успіх і характер?

— Вважаю, що характер потрібен не лише в балеті, а й в будь-якій іншій сфері. А доля? Я — фаталіст. А балет — це щоденна праця, яку можна порівняти з працею шахтаря. Не оповісти словами, як часом болять ноги, як щодня важко даються репетиції. Але оскільки я балетом займаюся з дитинства, то іншої професії, крім балерина, я собі не уявляю.

— Балет вимагає й обмежень, часом незручностей, дієти...

— Балет — це, передусім, спартанське життя: абсолютно сувора дисципліна. Але я в цьому нічого поганого не бачу. Якщо людина з дитинства дисциплінована, то вона й не вважає ці обмеження незручністю.

— Розкажіть про ваших улюблених партнерів?

— На самому початку своєї кар’єри я багато танцювала з Фарухом Рузіматовим. Люблю танцювати з Ігорем Зеленським. Iз молодого покоління — Андріан Фадєєв, Ігор Колб. На Заході — Володимир Малахов, Мануель Легрі. У мене дуже багато партнерів...

— Від яких помилок ви б застерегли початківців-балерин, що б порадили?

— Передусім — вірити у себе та у свої сили. Не зупинятися, якщо поставили перед собою мету. Навіть якщо помилитеся — все одно не зупинятися. Адже на помилках також учаться. Кар’єра балерини — це довгий і копіткий шлях, а час летить стрімко... Я пам’ятаю, як десять років тому прийшла до театру, а здається, що це було лише вчора. Балет відкрив мені величезний і цікавий світ мистецтва, познайомив із талановитими людьми, зробив моє життя багатогранним.