«Творчість — це постійна помилка»

Днями в галереї «Дукат» відкрилася виставка Павла МАКОВА «Плани 2017». У роботах, створених протягом останнього року, художник продовжує експериментувати з таким поєднанням: міський ландшафт і текст та символи. Поміж однотипних лабіринтів сірих міст, створених за допомогою графітного олівця та глибокого друку, проглядаються різні слова. Один «шрифт» утворений із будівель або вулиць та площ. Для коротких меседжів типу «ША!», «ДА, ТАК», «ЗАРАЗ» використані літери зі старих радянських трафаретів.

Митець робить міські квартали ігровим полем для дитячих ігор «хрестики-нулики» та «класики». Люди на «планах» маленькі й непомітні, лише один чоловічок потрапив у центр «Кола». Але це не знак пошани, а уособлення самотньої та розгубленої людини, на яку тисне місто, щоразу звужуючи кільце.

Павло Маков розповів, як створювалися деякі роботи з виставки, яка мова є для нього головною, і чому в мистецтві найважливіше — присутність, а у творчості — помилки.

«ПІСЛЯ ІГОР Я ПОВЕРНУВСЯ ДО РЕАЛЬНИХ РЕЧЕЙ»

— Як виникла ідея поєднати текст та міські пейзажі?

— Ще два роки тому я планував зробити абетку, в якій кожна лінія нагадуватиме будинок. Почав з літер Х і О, пізніше усвідомив, що зробив заразом нулик та хрестик. Є й типові бараки у формі нуля і двох одиниць — спроба «поговорити» комп’ютерною мовою. Проте, повернувшись із Флоренції, я зрозумів, що абетку не закінчу, тож зосередився на пейзажах.

Кожна робота має технічний номер. Тут відсутні №8 та №11. Восьму «літеру» я подарував, а №11 під назвою «Укриття» зараз експонується на виставці «Місто ХА» в Національному художньому музеї України. Мені цієї роботи дуже не вистачає, але відвідувачі нашої виставки все одно побачать її на спеціальних листівках.

— На виставці аж дві добірки комбінацій хрестиків і нуликів. Чому ви назвали їх «дорослими іграми»?

— Хрестики-нулики — це стратегічна гра. Якщо всі гравці уважні, то неодмінно буде нічия. Але коли хтось ловить гав, то інший виграє. Ніби дитяча забавка, але й дорослі до неї вдаються в реальному житті. Нині всі ми є свідками того, як у «хрестики-нулики» граються важливі політичні фігури. Особливо після початку війни відчувається, що ми опинилися всередині чиєїсь великої гри. Я думаю, що Україна в ній досі не є суб’єктом. Дуже важко зрозуміти, кому чого треба. Але ясно одне: доки Україна не зрозуміє, що найбільше вона потрібна сама собі, нічого не зміниться.

— Більшість ландшафтів на виставці абстрактні, проте два міста — Харків та Авдіївку — точно можна упізнати. Чому саме ці два міста ви дозволяєте глядачеві упізнати?

— Після ігор я повернувся до реальних речей. Великий пейзаж посередині стіни — про облогу Харкова. Ви розумієте, що це метафора, насправді ніякої облоги не було, але...

Харків прагматичний. У Луганську і Донецьку було набагато більше романтизму — відчуттів, які притаманні навіть диктаторам. Харків ні про що не мріяв і не покладався на ілюзії, Ті, хто реально впливав на ситуацію, просто сіли, порахували і сказали: нам без «ХНР» буде краще. Але постійне відчуття загрози, яке тоді прийшло, нікуди не ділося.

Я не дивлюсь телевізор, новини в інтернеті читаю по кілька хвилин на день. Але в січні цього року мене схвилювали події в Авдіївці. Здається, все якось притихло, а тут знову вбивають людей і руйнують будинки... Тож авдіївський пейзаж — чи не єдина на цій виставці безпосередня реакція на поточні події в конкретному місті. А здебільшого, показуючи зовнішній світ, я розповідаю про те, що у мене на душі.

«МИСТЕЦТВО ДОПОМАГАЄ ПЕРЕЖИТИ ДРАМИ ЖИТТЯ»

— Лабіринти з невисоких будиночків є своєрідним кодом ваших робіт. Що зашифровано в цих елементах?

— У моїх роботах або все означає все, або нічого не має значення. Насправді, для мене набагато більше сенсу у взаємодії чорного та білого, горизонталей і вертикалей. Саме візуальна мова є головною для мене. Я сприймаю графіку як живу мову, в якій припускаються помилок. Взагалі, творчість — це постійна помилка. Якщо ти боїшся помилятися, ти ніколи не виберешся туди, де страшно, а саме там найцікавіше.

У Ганса Ульріха Ґумбрехта, американського філософа німецького походження, є книжка «Виробництво присутності: чого не може передати значення». У ній він дуже точно описав те, що я відчуваю: важливою для роботи є передусім присутність. Ґумбрехт не заперечує важливості смислу, але це потім.

— До того ж, кожен слухач чи глядач може вкладати свої смисли...

— Безумовно. Одна й та сама робота когось може втішати, а когось — доводити до сліз. Мистецтво завжди пов’язане з нашою комунікацією. Воно не може змінити життя, але допоможе пережити його драми.

Перш за все, мистецтво допомагає мені. Найцікавіші речі трапляються зі мною в майстерні. Кожен новий проект — це нова пригода. Ти не знаєш, що, як і куди тебе приведе, практично, як у житті. Буває, що робота поводиться, як машина на ожеледиці: ти її в один бік, а вона — в інший. Інколи розумний водій прислухається до машини: можливо, вона таки вивезе, куди треба. Коли ти твориш, у тебе є чіткий напрямок, але як дістатися до кінцевої точки — стає зрозуміло в процесі.

— До речі, про кінцеву точку. Робота «ЗДЕСЬ» нагадує настільну гру, але з кількома заплутаними маршрутами. Через що має пройти гравець на цих доріжках?

— Ця гра присвячена Олександрові Аксініну. Я не бачив його оригінальних робіт, але знав про нього ще зі студентських років завдяки публікаціям у часописах про сучасне мистецтво. На початку 1980-х я їздив читати польські та угорські видання до... Таллінна. Статті про Аксініна траплялися мені двічі. Прямого впливу його творчість на мене не мала, доки рік тому я не побачив його невеличкого офорта з написом «ЗДЕСЬ». Це наклалось на моє бажання створити літери з міста, і я відчув зв’язок. Я придбав цей офорт і у своїй роботі перетворив цей напис на дороги.

У «грі» — два маршрути, які доволі важко відстежити. Вони мають одну точку перетину та спільну точку призначення. Для мене важливо, щоб люди «ходили» по цій роботі, освоювали це місто за допомогою власного досвіду.

Правила — це, радше, додаток до друкованої версії твору. Текст легко склався під час роздумів, ніби розмова із самим собою. Гра призначена для двох друзів, котрі мають спільні спогади і їм є що згадати про час, проведений разом. Під час гри не можна розмовляти, лише надсилати СМС. Це має допомогти.

— Над чим працюватимете після завершення виставки?

— Я вже розпочав роботу над іншими проектами. Ідеї, які були до цього, наклалися на пропозицію фонду «ІЗОЛЯЦІЯ» відкрити у них виставку в червні. Є кілька думок, пов’язаних із містами загалом. Мене захоплює прогноз, за яким у майбутньому держави зникнуть, залишаться самі мегаполіси. Це не дивно: за мого життя світ змінився кардинально, став поліцентричним. Це вплинуло і на мистецтво — в ньому майже немає місця для мейнстріму.

Зацікавився також Книгою змін — не ворожінням, а гексаграмами, які нагадують мені плани міст. Якщо все складеться вдало, то до жовтня виставка цих робіт буде готова.

Виставка «Плани 2017» працюватиме в київській галереї «Дукат» до 14 січня. Вхід вільний.