Вимір Українського космосу

Михайло Дзиндра (8.11.1921—8.09.2006) — художник, графік, скульптор-модерніст, архітектор. Народився в селі Демня, що в Миколаївському районі на Львівщині. Фаху в галузі об’ємної пластики навчався в Художньо-промисловій школі у Львові (педагоги — віртуозні скульптори Богдан Мухін та Іван Севера). Оригінальна творчість Михайла Дзиндри розгорнулася в еміграції на початку 1948 року — скульптор часто виставляв свої роботи на українських колективних виставках у Німеччині й США.

На Батьківщину митець повернувся після проголошення незалежності. І не з порожніми руками: подарував Україні увесь свій творчий скарб — понад 800 (!) скульптур. І не тільки — також будівлю під музей площею 1409 квадратних метрів. Отак у Брюховичах, що неподалік Львова, було відкрито відділ Львівської національної галереї мистецтв «Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри», який донедавна очолювала дружина митця — Софія Дзиндра. До слова: Музей Дзиндри — це єдиний в Україні музей модерної скульптури, в якому експонується величезна збірка творів абстрактного мистецтва, серед яких скульптури пластичних асоціацій, абстрактні форми та рельєфні портрети (нагадаємо, віртуальну екскурсію музеєм було розміщено на сайті «Дня» Україна Incognita в розділі «Музеї онлайн»

Що спонукало скульптора привезти твори до Львова і в чому особлива цінність його мистецького доробку, бо насправді аж ніяк не всім зрозумілий фантазійний, часом — химерний, а загалом — дуже імпровізаційний характер багатьох образів митця? Про це «День» розпитав історика мистецтва, проректора Львівської національної академії мистецтв Романа ЯЦІВА, котрий особисто був знайомий з Михайлом Дзиндрою і глибоко вивчив, а для «Дня» — детально проаналізував його творчу спадщину.

Далі — пряма мова професора Яціва.

ПРИКЛАДОМ ІЗ ВЛАСНОЇ ТВОРЧОСТІ

— На час початку 1990-х років, напередодні свого рішення повернутися в Україну, Михайло Дзиндра мав реноме художника з оригінальним світобаченням, який здолав інерцію до звуженості трактування поняття національної традиції в мистецьких практиках. Свої образні пошуки він синхронізував з актуальними формотворчими ідеями світового мистецтва модернізму і постмодернізму, разом з колом своїх колег-ровесників (найпаче — з Юрієм Соловієм, Ярославою Ґеруляк, Михайлом Урбаном, Константином Мілонадісом, Аркадією Оленською-Петришин), шукаючи глибших тлумачень своєї ідентичності, аніж етнографічні теми, мотиви української історії чи стилізація «під примітив».

Це цікава і ще не розкрита мистецтвознавцями сторінка нашої багатої культурної історії.

Здебільшого про гостроту полемік на цю тему знаємо з книжок про представників нью-йоркської групи поетів, зокрема завдячуючи діяльності такої сприятливої інституції для молодшої (на 1960 — 1970-ті роки) генерації українських інтелектуалів, як Український літературно-мистецький клуб у Нью-Йорку.

З такою попередньою заувагою легше сприймати саму постать Михайла Дзиндри, котрий вирішив подарувати Батьківщині свої творчі напрацювання за більш ніж 40 років життя в США. Він вважав, що за совєтської доби культура в Україні була загнана в становище майже повної стагнації і звелася здебільшого до обслуговування партійної номенклатури, всієї системи тоталітарного режиму.

Йому хотілося на прикладі власної творчості показати, що це таке сучасне образотворче мистецтво, яке ґрунтується, перш за все, на внутрішній свободі й черпає досвіди не лише з етнічної, національної спадщини, а й із культур інших народів, із універсальних творчих ідей. Така його позиція сходилася з поглядами велета світового модернізму, етнічного українця Олександра Архипенка.

МОТИВАЦІЯ

— Повернення Михайла Дзиндри в Україну мало кілька вимірів. Найперше — психологічний.

Пам’ятаю, як він відвідував окремі мистецькі події у Львові ще до того часу, як організував перевезення через океан своїх скульптур. Він уважно вслухався у виступи учасників вернісажів, охоче долучався до розмов, висловлюючи власне ставлення до побаченого. Оскільки на початку 1990-х років більшість культурних подій у Львові ще зберігала елементи совєтських організаційних стандартів, то його судження видавалися місцевим художникам занадто категоричними, «незручними» у звичній професійній комунікації. Заглиблюючись у стан суспільної свідомості українців на Батьківщині, Михайло Дзиндра ще більше посилював критичність своїх думок. Так, у колі людей, які хотіли познайомитися з ним безпосередньо у Брюховичах, де він знайшов ділянку для свого будинку і згодом для музею, митець наполягав на тому, що в Україні ми самі винні в тому, що так відстаємо від відкритого світу, позаяк занадто втішаємося минулим і дуже мало робимо для майбутнього.

Деякі його міркування були досить радикальними. Так, вважав він, на місці Шевченківського гаю (Музей народної архітектури і побуту) варто було б розгорнути парк сучасного мистецтва, з модерною архітектурою і представленням сучасної скульптури. Критично ставився до всього, що створили його колеги-скульптори за останні 50 років: «Усе на догоду займанцям, усе з відсутністю смаку і з безнадійною відсталістю від сучасної культури й цивілізації».

Для мене поява Михайла Дзиндри з його відвертістю й сміливістю мислення стала чи не переломним моментом у моєму професійному мисленні, і це знайомство спонукало часто приїжджати до нього та його дружини Софії на бесіди про життя й мистецтво.

Інший вимір повернення Михайла Дзиндри в Україну був практичний, для мистця — дуже дошкульний. Місце мистецтва в суспільній свідомості було настільки скромним, що йому доводилося на кожному кроці пояснювати, що свої твори в Україну він повертає як дар українському народу, а не задля розпродажу, бізнесу. В цьому процесі йому довелося відчути й наявні стандарти «матеріального заохочення» представників різних служб (органи місцевої влади, митниця і таке інше), щоб долати адміністративні перепони з транспортування своїх витворів до Брюховичів.

Подеколи він впадав у розпач і навіть казав, що хотілося йому розвернути цей вантаж до, для прикладу, Словаччини — там він одразу по Другій світовій війні певний час очолював школу з декоративної різьби, позаяк Україна не потребувала такого дару свого сина! Та й сам жертовний вчинок Михайла Дзиндри деякі чиновники сприймали з підозрою: «За тим стоїть якийсь інший інтерес, а не патріотизм!»

ТВОРЧІ ПАРАЛЕЛІ

— Наполегливість Михайла Дзиндри у справі дарування Україні своїх творів пояснюється тим, що його художні образи здатні допомогти українцям подолати фальшиві культурні стереотипи, в брутальний спосіб нав’язані комуністичною ідеологією. Його метафорична мова — це візуалізація національного світогляду в сучасних мистецьких формах.

Разом зі своїми колегами-ровесниками в США він, здавалось би, виборював право на таке бурлескно-іронічне мислення, в основі якого була його справжня козацька вдача, з численними парафразами з українським мистецько-літературним бароко, Миколою Гоголем, Миколою Бутовичем і деякими іншими видатними носіями українського характеру.

Водночас у його мисленні простежуються й інші цікаві паралелі, зокрема з геніальним метафізиком форми Олександром Архипенком, а також Генрі Муром. В Україні він відчув разючу відмінність між статусом вільного від жодних зобов’язань бути прислужником владі художника і залежних від соціально-політичної кон’юнктури представників творчих професій. В оцінках доробку тих чи інших «народних» і «заслужених» художників він був дуже різкий, не «щадив» навіть свого старшого брата, відомого львівського скульптора Євгена Дзиндру.

ВІД ЕСТЕТИЧНОГО ШОКУ ДО НЕВДАВАНОГО ЗАХОПЛЕННЯ

— Попри те, що на Михайла Дзиндру чекало багато різних перешкод у бажанні створити в Україні музей модерної скульптури на матеріалі власної творчості, його ідея стала однією з найбільш успішних у площині виховання вищого естетичного смаку серед різних категорій спільноти.

У цьому переконувався я під час численних заходів, які відбувалися в музеї. На жаль, мистцеві не судилося споглядати захоплене прийняття його доробку, але інтерес до його творчості постійно зростає. Вочевидь, непідготовлений глядач мав на початку пройти стадію «естетичного шоку», але фактом є також і те, що через певну дистанцію часу донедавна «незрілі» реципієнти враз ставали справжніми фанатами його мистецького стилю, по-своєму інтерпретуючи «дивакуваті» форми його скульптурних образів.

Найбільшими шанувальниками скульптурних витворів Михайла Дзиндри були і залишаються ті представники молоді, яким майже невідомі стандарти соцреалізму. При цьому варто зважати на те, що методологія тоталітарного, «обслуговуючого» мистецтва не зникла повністю із простору сучасного життя в Україні, тож творчість Михайла Дзиндри залишається якісною альтернативою кон’юнктурі як рецидиву совєтського минулого.

Можна передбачати, що мистецька спадщина Михайла Дзиндри за якийсь час здобуде ще більше визнання і що авторська концепція пластики буде завойовувати прихильників серед ширших кіл українців. Чому так? Найперше — з огляду на спорідненість його метафоричної палітри з українським етнонаціональним світоглядом. Одна із гілок цього світогляду уже здобула великий авторитет у суспільстві — це малярство Марії Примаченко. Скульптура Михайла Дзиндри — це ще один вимір Українського космосу...

САМОДИСЦИПЛІНА ДУМКИ І ПЛАСТИЧНІСТЬ РУК

— Художник поділяв свої скульптури на кілька типологічних груп (за природою форми): асоціативні, абстрактні, архітектурні та «контемпорарі» — від англійського терміна Contemporary Art. Насправді їх складно розрізняти — вони скоординовані у своїх зв’язках цілісності авторської уяви. Михайло Дзиндра, вслухаючись у свою сутність, реалізовував вроджений талант до самоіронії, шаржових парафраз щодо помічених у побуті особистих рис людини. Кожен образ конструював сумою значних духових зусиль. Імпровізований характер багатьох образів насправді був наслідком унікальної самодисципліни думки і пластичності рук.

Скульптура Михайла Дзиндри відображає один із напрямків розвитку постмодернізму в світовому образотворчому мистецтві. Ця тенденція частково пов’язана з еволюцією світової архітектури, яка «втягує» пластику в організацію урбаністичного простору.

Разом з тим Михайло Дзиндра «вписав» у структуру образності своїх творів і свою українську натуру, власну екзистенцію. Крім великих монументальних форм, художник спромігся розкрити міфологію рідного народу в таких формах, які стали привабливими та сприйнятливими для глядача з інакшим культурним досвідом. Це і є ідеальна взаємодія різних світоглядних систем: мова мистецтва стає засобом комунікації між різними національними спільнотами, формуючи синтетичний образ конкретного історичного часу.