За дулею жодної затримки не буває...

У поезії, якщо вона є, слово набуває максимальної ваги. Словом можна вигатити вікно або зуби. Словом, якщо його вимовляє Бог, можна змінити світ на краще. Слово потребує ваги і не потребує позірної красивості. Сувора форма, лаконізм, чіткий профіль на чеканній монеті стилю — усе це на часі, бо поетичний світ, як і решта українського світу, спрофанований низькою якістю мислення і дії. Літератором нині може називатися кожен, у ленінському розумінні, грамотний чоловік. Сяка-така начитаність дозволяє початківцю доволі успішно компілювати подобу літературного тексту, а відсутність професіональної, незаангажованої критики відкриває перед нахабою небачені досі обрії: знайомства, чаркування, пилюка в очі спонсорові — і книжечка готова. Потім знову чаркування з потрібними людьми на презентації свіжоспеченого «шедевру» — і напівздохла Спілка широко розкриває свої обійми новому членові, таким чином омолоджуючись і заявляючи свою потрібність перед високочолими державцями, котрі, якщо не грошей, то, може, хоч дулю зволять дати. За дулею, як правило, жодної затримки не буває. Маємо її і в книговидавничій справі, і в лакейському ставленні до ситуації на книжковому ринку, де повноправним господарем є російськомовна продукція різного гатунку: від низькопробного кічу — до справді шедевральних, але все-таки російськомовних видань. На цьому далеко не райдужному тлі світлою плямою вирізняється стоїстична активність духовних лідерів України. І тих, котрі відсиділи по радянських таборах, і тих, котрі сидіти ніколи не збиралися, і тих, котрі за «хлібодайним бугром» бавляться собі крашанками та почитують літературоподібні писаннячка «нашої талановитої молоді». Українське духовне життя потребує нині сильного, мужнього і трохи божевільного стилю, виробленого справжнім чоловіком. Жалюгідне булькання напівзомлілих од самомилування хлюпиків продукує далеко не свіжий подих, від якого паморочиться в голові і туманиться колись чітко окреслений обрій.