Чим вимірюється людяність?

Днями із Луганської області до Закарпаття приїхав червонокнижний бурий ведмідь Потап. На реабілітацію. До того тварина не знала нічого, крім нестерпного фізичного болю й туги: ошийник вріс йому у шию, а клітка була заледве більшою за саму тварину. Його хазяїна — голову Луганської громадської організації «Кінологічний союз України» Василя Голікова —притягли до адміністративної відповідальності за жорстоке поводження з твариною, а самого Потапа направили в нещодавно відкритий Центр реабілітації для бурих ведмедів «Синевир», що входить до складу однойменного Національного природного парку. Тут тварина має змогу одужати та відчути, як воно — жити на волі. Цей випадок хоч і одиничний (адже скільки ще косолапих страждають у приватних зоопарках при ресторанах та закладах розваг), проте симптоматичний. Люди зрозуміли: замало співчувати тваринам, потрібно, а головне — абсолютно реально врятувати їх. Якби на страждання Потапа не звернули увагу журналісти та громадськість, навряд чи тварина вижила б.

Суспільство відкрило в собі нову рису, чи то пак властивість, — доброту, що діє. «Раніше такі справи замовчувалися й ніколи не виносилися в публічну сферу — люди просто співчували цим тваринам. А сьогодні в суспільстві є величезна цікавість до долі тварин. Люди з різних областей звертаються до нас, розповідають про ведмедів, яких утримують у неволі в неналежних умовах. Це небайдужі люди. Я можу сказати, що в нашому суспільстві вже сформувалася спрямована на співчуття, людяність і доброту свідомість», — розповідає Микола ДЕРБАК, директор Національного природного парку «Синевир».

«Все просто, — пояснює Олександра МЕЗІНОВА, директор притулку для бездомних тварин «Сиріус». — Якщо людина виросла в любові, вона ніколи не підніме руку ні на іншу людину, ні на тварину». Притулок «Сируіс» — найбільший у Київський області: сьогодні в ньому живе понад півтори тисячі собак і котів. Численні волонтери не лише дбають про те, щоб вони не були голодними, не лише чистять вольєри, вичісують та лікують тварин, а й спілкуються з ними та шукають їм нових господарів. Цей притулок, розповідає пані Олександра, — якраз те місце, яке притягує небайдужих людей із новим типом мислення. «Нашому притулку вже 11 років, і за цей час я спостерігаю, як змінюється свідомість людей. Спочатку я займалася притулком зовсім одна, й багато хто просто не розумів, навіщо мені все це. З кожним роком у мене з’являлися помічники, волонтери, однодумці, спонсори, — розповідає директор притулку і додає: — В нас з’являється багато людей із новим мисленням, готових діяти, а не просто співчувати». За її словами, волонтери приїжджають сюди й автобусом, і власними дорогими автомобілями. І ті, й інші разом ідуть чистити вольєри та розносити тваринам кашу. «Розвивається свідомість, люди замислюються не лише над матеріальними благами, а думають про душу», — пояснює Олександра Мезінова причини зростання в суспільстві градуса людяності.

«Суспільство може гармонійно розвиватися лише тоді, коли воно дбає і про людей, і про тварин та захищає їх. Це мають бути рівноправні складові. Якщо хоч одна з них відсутня, гармонійного розвитку не вийде», — пояснює «Дню» Микола Дербак. На його думку, «ін’єкцію людяності» потрібно робити людям іще змалечку. «Спілкування з тваринами виховує характер і робить людину добрішою, толерантною, здатною до співчуття. До нас приїжджає дуже багато дітей, і всі із великою цікавістю розпитують про життєві історії ведмедів, проявляють турботу і співчуття... Ці діти навряд чи виростуть жорстокими», — розмірковує він.

Олександра Мезінова впевнена: жорстокість і агресію щодо тварин можна попередити. Все залежить від батьків, які здатні як прищепити любов та повагу до всього живого, так і вселити в дитячу душу страх і неприйняття тварин. «Часто батьки застерігають дітей не гладити кошенят, не підходити до собак, прививаючи дитині думку, що тварини несуть загрозу і хвороби. Потрібно виховувати дитину з пелюшок, щоб дитина звикала до тварин, щоб росла й розуміла, що вона відповідальна за чиєсь життя, нехай це буде малесенька черепашка, щоб могла турбуватися про неї й розуміти, що ця тварина нічим від неї не відрізняється — так само хоче жити, хоче, щоб її любили, захищали та піклувалися про неї», — пояснює пані Олександра.

На її думку, в першу чергу потрібно усвідомити тварину як рівноправну собі істоту, яка так само, як і ми, має право на життя. «Я вважаю, що не можна говорити лише про голодних дітей і пенсіонерів та при цьому засуджувати голодних собак і людей, що ними опікуються. Суспільство, в якому не культивуються загальнолюдські цінності, стає жорстоким по відношенню не лише до тварин, а й до людей. Мірило людяності — це наше ставлення до тварин», — пояснює директор притулку «Сиріус».

Сьогодні, коли інформаційний простір густо заповнений інформацією про байдужість і насилля, про жорсткість і агресію, важливо мати перед собою приклади людяності та доброти, розуміти, що кожен із нас у змозі маленькими добрими справами змінити великий світ, зробити когось щасливим, а в першу чергу — себе. Олександра Мезінова має не одну історію, яка може розчулити до сліз. В її притулку люди знаходять вірних друзів, а тварини — люблячих господарів. Часто молоді люди приїжджають у притулок знайти собі улюбленця, а їдуть додому з двома. Вибирають собі хворих і нещасних, щоб потім вилікувати й полюбити. Робити добро — це так просто, підсумовує пані Олександра.