Епос про втрачений світ
З понеділка на СТБ розпочався показ відомого російського багатосерійного документального проекту «Намедни. 1961—1991» з Леонідом Парфьоновим (на фото). Серед наших телеглядачів, мабуть, важко знайти людину, яка не дивилася, принаймні, декількох серій. Утім, не треба бути провісником, аби визначити, що й цього разу проект знайде свого глядача. Здавалося б, Леонід Парфьонов не розповідає нічого нового, тільки нагадує нам про наше ж минуле. Але нагадує так, що «Намедни» можна дивитися знов і знов. Про феномен успіху «Намедни» написано досить багато. І все ж «День» спробував ще раз розібратися, в чому полягає секрет телевізійного довголiття цього проекту.
На думку генерального продюсера СТБ, режисера-документаліста Дмитра ХАРИТОНОВА, головний секрет у тому, що «це дуже якісна робота. Важливе ще те, що, на відміну від інших робіт (а спроб зробити щось схоже на «Намедни» робилося не так уже й мало), цей проект — без висновків. При цьому беруться й зіставляються події та явища, здавалося б, абсолютно непорівнянні, але водночас такі, які визначили наш спосіб життя. Як, наприклад, закінчення війни у В’єтнамі та лев дресирувальників Берберових, воєнний переворот у Чилі й вихід фільму «17 миттєвостей весни» (про все це йдеться у випуску, присвяченому 1973 року). Або 1986 рік: аварія теплохода «Адмірал Нахімов», неймовірний успіх фільму «Спрут» (уперше ми побачили на своїх екранах фільм про боротьбу з мафією), група «Модерн Токінг», яка тоді звучала всюди: з вікон гуртожитків, на всіх дискотеках, у кафе. І все це — без моралізаторства, дуже часто з іронічним поданням — вийшло просто чудово. Крім того, у програмі, якщо вона добре зроблена, зберігається енергетика, зокрема й енергетика ведучого. А Парфьонов, звісно, — ведучий неабиякий. І тому ці програми можна дивитися багато разів, і через багато років, цю «енциклопедію радянського та російського життя» можна випускати на DVD, раз на рік можна показувати на кожному каналі, й все одно люди дивитимуться. Адже, як говорить Парфьонов, це ті події, без яких нас неможливо уявити й іще важче — зрозуміти. Скажімо, вино «бормотуха» нарівні з якимись іншими речами, визначило стиль життя багатьох людей; не знаючи цього, зрозуміти нас, дійсно, дуже важко».
Як повідомив Дмитро Харитонов, СТБ планує показати й продовження проекту, тобто серії, присвячені подіям після 1991 року — до 2004 року включно. Оскільки, зазначає він, і після 1991 року Україна та Росія продовжували залишатися в спільному просторі, й такі події та явища, як, наприклад, рекламні ролики «МММ», вбивство Влада Лістьєва, підпільна горілка, 50 років закінчення Другої світової війни та інші, стосувалися й України.
Спираючись на досвід роботи російської студії «Смак» (а Дмитро Харитонов є і її продюсером), зокрема, над телепроектом «Исторические хроники с Николаем Сванидзе», генеральний продюсер СТБ зазначає, що енциклопедичні та історичні речі завжди будуть цікаві глядачеві, питання — як це зробити. «Це слід робити смачно. Ідея — це півсправи, друга половина справи — це її втілення. Сила «Намедни», крім особистості самого Парфьонова, ще й у тому, що в нього чудова команда журналістів. Здавалося б, візьміть і повторіть, але не так-то просто це зробити».
А тележурналіст Марк ГРЕСЬ («Інтер»), у послужному списку якого, крім іншого, такі проекти, як «Былое-Намедни» (спільно з Леонідом Парфьоновим), «Азартні ігри у владу, або Політична історія України», вважає, що «програма «Намедни» — це як старі фотографії у випускному альбомі. Трапляється, випадково відкриєш, більшість облич уже майже й не пам’ятаєш, а потім по крихтах починаєш висмикувати із себе спогади, вибудовувати логіку того життя, якого вже більше немає й ніколи не буде. Старі фотографії — це навіть краще, ніж зустріч зі старими друзями. Друзі подорослішали, постаріли, ми навіть у спогадах користуємося сучасною мовою. А сучасна мова не передає істинного духу дитинства, юності, молодості.
У жанрі історичного альманаха працювали, в принципі, багато журналістів, але Парфьонову вдалося знайти ті масиви інформації, які у зрілої людини викликають найцінніше — асоціацію. У цьому разі конкретний історичний факт стає не просто нагадуванням про подію (не вона важлива), факт стає приводом для того, щоб пригадати себе у розрізі цього факту Пригадати, якою була моя реакція на ту чи іншу подію. А згадуючи свою реакцію, я можу порівняти себе — того — із собою нинішнім.
Друге. «Намедни» — це ж не тільки хроніка та Парфьонов. Це проект, який і сьогодні з професійної, режисерської точки зору виглядає набагато сучасніше, ніж тисячі сучасних телепроектів. Це абсолютно очевидно, тому що за ідеями оформлення він сучасніше за все, що нині виробляється у нас, в Україні (в тій же Росії є дуже серйозні документальні проекти, наприклад, «Радянська імперія»).
І третє. «Намедни» — це епос, а епоси не застарівають досить довго. З цього погляду, велика помилка українського телебачення полягає в тому, що воно не ризикує у сфері цих самих епосів. Наш сучасний телепродюсер може викинути колосальні гроші на простенький мильний серіал. Але він злякається ризикнути чвертю цих коштів на виробництво повнометражного документального епосу. А я впевнений, що якісний документальний продукт може дати набагато більший рейтинг, не кажучи вже про те, що його без шкоди загальноканальному рейтингу можна показати вдруге- третє-четверте-п’яте-десяте. Із цього погляду документалістика виходить набагато вигіднішою, ніж виробництво мильних серіалів. Я, коли працював iз Парфьоновим над проектом «Былое-Намедни», розмовляв з ним про те, наскільки це вигідно. Я зараз точно не назву цифру, але пам’ятаю, що, за його словами, тільки прибутки від продажу відеокасет (а збірники «Намедни» продаються досі) покрили в три— чотири рази вартість усього виробництва серіалу. Не кажучи вже про те, скільки разів він був проданий в Україні та Росії». Як зазначає Марк Гресь, проект «Намедни» буде цікавий ще досить тривалий час, зокрема й з такої елементарної причини, що далеко не всі люди подивилися всі серії. А крім того, це ж «нагадування про втрачений світ, а нам хочеться пригадати в цьому нашому дикому нинішньому житті про те, яке було дике, але водночас нормальне життя в ті часи».
А шеф-редактор служби інформації ICTV і сопродюсер торішнього документального проекту «Нового каналу» про новітню історію України «Тим часом» Кирило ВИШИНСЬКИЙ говорить про три складові безперечного успіху «Намедни». «По-перше, це тема. Погляд на минуле завжди буде цікавий — з точки зору ностальгії, з точки зору бажання розібратися, що там було, пригадати. Друге, безсумнівно, — це персонаж оповідача. Я впевнений, що Парфьонова можна легко порівнювати з такими чудовими телевізійними оповідачами минулого, як Іраклій Андронников або Юрій Лотман. І третє, що є в цьому серіалі й що дуже важливо для такого жанру й взагалі для сьогоднішнього глядача, і, можливо, насамперед для українського — це рефлексії з приводу свого власного минулого. Це аналіз власного життя, життя країни й себе як частинки цієї країни. Адже ні для кого не є секретом, що ті, кому сьогодні за 30 або, скажімо, за 35, — це люди, які виросли у Радянському Союзі, сформовані тоді. І природно, що для них рефлексія з приводу власного минулого — це завжди дуже важливий елемент життя. Тобто це усвідомлення себе, якими ми були, якими ми стали, що з нами відбувалося й що нас оточувало тоді і — якісь думки з приводу того, якими ми можемо бути. Але це вже — за кадром, глядачеві для роздумів». На думку Кирила Вишинського, «Намедни» — це той нетлінний проект, на який телевізійникам завжди можна робити ставку. У цій думці він не самотній. І тому можна говорити не тільки про феномен «Намедни», а й про феномен російського телебачення, на якому сьогодні немає Леоніда Парфьонова. Нагадаємо, у середині минулого року його інформаційно- аналітична програма «Намедни», що виросла з однойменного проекту, була закрита, а в грудні 2004 року він був призначений головним редактором журналу «Русский Newsweek». Хто знає, можливо, в недалекому майбутньому цей факт його біографії стане маленьким штрихом у черговому випуску «Намедни» — штрихом, що характеризує епоху... Хочеться вірити, що цей випуск ми все ж таки зможемо побачити на телеекрані.
