Галина БАБІЙ: «Життєве кредо кожної нашої героїні — своє. Але спільне є — це сильний характер»
Програма «Мистецтво бути жінкою» з’явилася в ефірі «Радіо «ЕРА» в 2003 році. За два з половиною роки її ведуча Галина БАБІЙ уже встигла поспілкуватися з понад 150-ма представницями прекрасної половини людства. Серед них — політики, журналісти, науковці. «День» запропонував пані Галині поділитися своїми думками про сучасних українок і розповісти про особливості роботи над «жіночою» радіопрограмою.
— Ваша програма називається «Мистецтво бути жінкою». Це проект, у якому беруть участь сучасні українки. А яку роль, на вашу думку, вони відіграють сьогодні в українському суспільстві?
— Ми намагаємося сконцентрувати ідею програми в невеличкій преамбулі, де говориться, що в усі часи жінки вважалися слабкою половиною, але в усі часи жінки вміли дати раду як собі, так і тим, хто поруч із ними. Тому, на мій погляд, сьогодні жінки є орієнтирами. Кожна у своїй сфері. Чи то в політиці, чи то в журналістиці, чи то в мистецтві... І ми намагаємося показати людям душу та суть тієї жінки, яка, на перший погляд, є недоступною для них у повсякденному житті, зіркою у своїй сфері. Показати її життя як можливий приклад для наслідування.
— Які риси, за вашими спостереженнями, притаманні сучасним українкам? Чи можна говорити про якісь тенденції, чи кожного разу йдеться про щось індивідуальне (в цьому випадку — що ці індивідуальності поєднує)?
— Мені здається, що тим жінкам, яких ми запрошуємо до програми, в першу чергу, притаманна освіченість і самостійність. Жінки беруть на себе як у повсякденному житті, так і в тих сферах, де вони працюють, більше відповідальності за все, що відбувається, ніж чоловіки. Ще з повоєнних часів, коли чоловіків у країні було набагато менше, ніж жінок, хлопчиків берегли як кришталеві вази. Можливо, тому вони стали трішки інфантильними чоловіками, а жінки більше загартувалися й до сьогодні є витривалішими в будь-яких ситуаціях. Але кожну жінку, яка приходить до студії, вирізняє щось особливе. І це особливе вони формулюють в останній рубриці програми, яка називається «Наприкінці було слово». Життєве кредо кожної героїні — своє. Хтось каже, що для неї запорукою успіху в житті є цілеспрямованість, для когось це — працездатність. А хтось каже так: довіряй іншому — і тобі будуть довіряти. Але спільне є: це сильний характер.
— Хто з гостей програми запам’ятався вам найбільше? І чим саме?
— Хоча кожного разу готуєшся до програми, вичитуєш про запрошену все, що тільки можна знайти, кожна з героїнь — це свого роду «табула раса». І кожного разу — спалах, відкриття. Проте, незабутнє враження на мене справила поетеса Людмила Гридковець, яка прийшла в студію з немовлям. Це була її наймолодша дитина — дівчинка, якій тоді було вісім місяців. Взагалі в неї шестеро дітей за дванадцять років заміжжя. Причому вона — кандидат наук, соціолог, пише вірші, займається науковою роботою, читає різноманітні лекції та намагається виховувати своїх дітей різнобічно. Вона каже, що їй допомагає любов. І її любові вистачить на всіх. Це справді мистецтво бути жінкою!
— До вас у програму постійно телефонують слухачі. Яка вона — ваша аудиторія, судячи із запитань, і що її цікавить у першу чергу?
— Аудиторія — всеукраїнська. Про це можна судити з того, куди ми надсилаємо наші призи. Це — Київ, Крим, Луганщина, Закарпаття, Суми... Контингент, як не дивно, — від студентів до пенсіонерів. Адже коли до нас приходять, скажімо, науковці, які викладають у вузах, то телефонують студенти, коли — артисти, телефонують, як не дивно, здебільшого пенсіонери та люди старшого віку, коли — журналісти, то тут контингент — найрізноманітніший. І запитання — теж найрізноманітніші. Наприклад, коли в нашому ефірі була головний редактор газети «День» Лариса Олексіївна Івшина, то її запитували і про поетичні, і про релігійні вподобання, і про те, що вона, подорожуючи, щоразу для себе відкриває, і навіть про її ідеал моральності в сучасному українському політикумі. Тому аудиторія щоразу дивує нас своїм віковим і соціальним зрізом. У приємному значенні цього слова.
— На телебаченні термін «життя програми» зазвичай вирішує рейтинг. А як рейтинг впливає на «життя» вашої передачі? Чи ви можете дозволити собі керуватися таким поняттям як «суспільна значущість теми»?
— Рейтинг має значення для мене особисто. Бо я щораз порівнюю, наскільки та чи інша передача вийшла вдалою та цікавою. І якщо на програму, яка має бути інтерактивною, не відгукуються люди, то я роблю висновок, що щось зробила неправильно. Хоча бувають випадки, що просто не працював ретранслятор.
Взагалі радіо — інтимніша штука, ніж телебачення. Усі надають перевагу ТБ тому, що вже звикли за інерцією сідати щовечора перед «ящиком». А радіо — це як вірний друг. Людина сьогодні може його слухати, а завтра — ні, а потім зробити для себе відкриття, що чогось не вистачає... А воно було поруч, i без нього час згаяно даремно. Щодо суспільної значущості, то, на відміну від ТБ, ми можемо собі дозволити запрошувати тих, хто нам цікавий, а не тих, хто сьогодні актуальний, розкручений чи надто популярний.
— Що, на вашу думку, входить у стандарти журналістської роботи?
— Ми про це говорили з Ларисою Івшиною. І дійшли згоди в тому, що журналістика сьогодні надто прив’язана до сучасного українського політикуму, а соціальна та культурна сфери дуже обділені увагою. Можливо, політики, завдяки далеко не останній ролі журналістів, за своєю популярністю навіть перевершили шоу-бізнес. Бо сьогодні журналістам вигідно бути при популярних політиках, робити їх іще популярнішими, ніж звертати увагу на якихось простих людей, які роблять звичайну, але дуже корисну справу для суспільства. І ніхто не розуміє, що ці прості люди — це ті невидимі гвинтики, без яких не буде крутитися колесо. Тому є дуже мало журналістів, які справді працюють душею, а не вухами, очима і нюхом на щось дуже скандальне чи «смажене». Я бачу молодих журналістів, які через небажання повертатися з Києва додому після закінчення університету, готові подати до суду на Президента, аби тільки розкрутити своє ім’я та якомога дорожче після всього цього комусь продатися. Але я не бачу в них бажання працювати до сьомого поту.
— Оскільки «День» цими днями святкує свій черговий день народження, то чи не могли б ви розповісти про те, що для вас, як читачки, сьогодні є важливим із того, про що пише «День» і про що б ви хотіли прочитати? Який він — ваш «День»?
— Будь-яку газету я починаю читати з культурного огляду. Хочеться, щоб настав час, коли в нас на перших шпальтах будуть повідомлення про вдалі музичні прем’єри в Україні, тріумф Національної опери України в Європі... Бо для мене важлива духовна сторона життя суспільства. Якщо ми будемо більше звертати на неї увагу, то, можливо, не буде таким актуальним для нас шоу політиків. Я би хотіла, щоб історичні дослідження, культурні огляди були найбільш затребуваними матеріалами в газеті. Велику справу в цьому напрямку робить «День». Я знаю, що Лариса Олексіївна надає історичним і культурним дослідженням газети великого значення. Тому, можливо, завдяки таким пріоритетам і виникли історичні книжки з серії «Бібліотека газети «День». Вони теж — відгалуження духовного життя суспільства. Тому побажаю, щоб ця робота продовжувалась і серія книжок поповнювалась. Також хотілося б побажати «Дню» притоку цікавих журналістів, які будуть працювати на газету, на суспільство, на державу, і які підтримуватимуть головного редактора в прагненні тримати високу марку газети.
