Коли пафос смiшнiше гумору
Ясна річ, Вєрка Сердючка вже стала нашим національним надбанням. І якщо пригадати асоціативний ряд, запропонований кимось на церемонії «Людина року-98»: український чоловік п’є горілку «Гетьман», запиває пивом «Оболонь» та одягається в костюми від Вороніна, можна сміливо додати — й дивиться «СВ-шоу». І все-таки з Вєркою Сердючкою явно щось треба робити. Думалося про це вже давно, бо практично останніх півроку в програмі «СВ-шоу 2000» («1+1») найчастіше йде самоповторювання. Але особливо виразно це переконання сформувалося після святкової програми московського каналу ТБ–6 «Острів жінок», показаної «1+1», в якій наша героїня була однією з шоуменів (разом із, як і раніше, безсловесною Гелею). Андрій Данилко — надзвичайно талановита особистість. Але те, що цей талант — самородок, а багажу культури й знань — малувато, відчувається з кожним днем усе виразніше. Усе частіше видно, що, власне, від героїні, все коло інтересів котрої вичерпується розмовами «про життя» на рівні мешканцiв фабричних гуртожитків, її творця не так уже багато й відділяє. І коли на фоні млосної московської бомондної тусовки Вєрка встрявала в стильно продумане дійство як отака простушка із провінції — смішно не було. Тому що рівень Вєркiних імпровізацій обмежувався вигуками типу: «А, Державін, Андрюшо, як ти подорослішав», «А, це театр Ленінського комсомолу тут сидить — чула, чула» (проходячи між столиками московського клубу «Пекін»), або, випиваючи келих із чимось спиртним: «Ах, щоб пішло, як ліки». Достоту так само, як і пісня «Блакитні абрикоси», виконана Вєркою і в клубі «Пекін», це вже давно знайомі прийоми, старі акценти, вже сотні разів обіграний предмет для пародії. Приблизно такого ж рівня банальності були й спеціально зняті для вітчизняного глядача вставки з Вєркiними соло, але вже у віртуальній реальності.
Зігравши одного разу на іронії над хуторянською й шароварною ментальністю, на сатирі з приводу «свинячого рила, яке в бубличний ряд» — напролом і без тіні сумнівів, на роздяганні пафосних міфів, персонажів і різних мас-культових фігур, Данилко й сам, не дай Боже, законсервується «в образі». І пародія буде (вже перетворюється) виключно на самопародію, що внаслідок одноманітності просто нудно. «Діставання» стануть (уже стають) все банальнішими, а головного: прикмет часу, вгадування його основних хвороб і метаморфоз, типажів і колізій буде все менше. Концертні номери Данилка, не пов’язані з маскою Вєрки Сердючки, кажуть, зараз набагато соковитіші й свіжіші — за точністю відображення нинішнього буття співгромадян артиста. Якщо це так — то тим більше шкода, що чомусь на ТБ експлуатується, як і раніше, одна іпостась Андрія, й поза якимось її розвитком.
Гра в піддавки, по-моєму, не на користь і ще одному проекту «1+1» (спільно з «Про-ТБ») — «Повному марабу». Допускаю, що звичайна, за рідкісним винятком, невигадливість жартів «марабістів» і ковзання поверхнею життєвих реалій — це мета, поставлена бажанням «1+1» «не перевантажувати» того глядача, котрий дає каналу рейтинг і котрий нібито чекає від ТБ виключно видовищ грубого помолу. Цього тижня «куми» Віктор Андрієнко й Валентин Опалєв теж жартували довкола 8 Березня, що вже минуло... У рубриці «Ленін» вождь скаржився, що революцію відмінили, тому що Дзержинський узяв безплатно «Аврору» й поїхав рибалити. У «Сім’ї» дружина запитувала в чоловіка, а чи пам’ятає той про обіцянку кохати її до смерті? Мовляв, уже пора... В «Армії» герой 8 Березня дарував коханій замість квітів відрізаного вуса старшини... Ні, звичайно, бувають у «Марабу» геги й вдаліші, й гостріші. І треба віддати належне творцям знаменитих «Довгоносиків»: вони, як і раніше, єдині у вітчизняному телеефірі намагаються працювати в жанрі сатири, в тому числі й політичної. Інша справа, що нині рівень її все частіше опускається до професійного зубоскальства на злобу дня. Тележанру, що намагається взяти на себе функції занепадаючого фольклору. Але, на відміну від останнього, він надзвичайно рідко народжує зразки гумору високої проби, що межує з філософськими узагальненнями, й занадто часто вдається до допомоги простеньких каламбурів, які ні на що, крім легкого запам’ятовування, не претендують. Навіть коли в «Марабу» йдеться про цілком реальні й досить масштабні колізії нашого сьогодення — чи то «доленосні» телевізійні рішення парламенту, чи, скажімо, страйк атомників, — творці програми віддають перевагу безпрограшній грі слів перед ризикованою грою значень.
Узагалі ж пафос, iз яким останніми роками ТБ зустрічає будь-яке свято, — чесно кажучи, вже лякає. Такого ентузіазму й за колишніх помпезних часів не було! Урочисті заставки (вельми одноманітні) на всіх каналах нас, жінок, із нашим днем вітали. Жалісливі фільми на кшталт «Жорстокого романсу» на всіх каналах крутили. Концерти з піснями про вічні весну й кохання показували, нові спеціальні проекти — як той же «Острів жінок» — створювали. Тим часом за всі святкові дні, під час яких знайшлося місце навіть розмові про геронтологію («На добраніч, Україно», УТ-1) — я побачила на телеекрані лише одну по-справжньому сучасну, розкуту, вільну, самодостатню жінку. Це була гостя програми «Жінка на всі сто» (ТЕТ) Олена Шульга, котра має свою приватну клініку естетичної медицини. В Олені привабило здорове поєднання впевненості в собі й ... незадоволення собою, пошук усе нових і нових форм самореалізації. Погодьтеся, подібні особистості — не з одного й того ж кола облич так званого бомонду, котрі вже приїлися всім, а із середовища звичайного середнього класу — рідкісні пришельці на наших телеекранах. Ведучій Світлані Усатюк, по-моєму, вдається зробити те, що свого час не вийшло в Ольги Лосинської в проекті «Усмішка долі» («1+1»). Без зайвої істерії й надуманих захоплень вона наполегливо знайомить аудиторію з особистостями, котрі небезуспішно шукають своє місце в житті, долаючи чималі труднощі й докладаючи цілком відчутні зусилля. І хоча до програми можна пред’явити чимало претензій, в тому числі й з приводу деякого нальоту провінційності, я впевнена, що така по-діловому оптимістична передача — це те, чого зараз передусім потребує суспільство, що зневірилося у власних силах. І, думається, досить стійке існування цього проекту саме на «ТЕТі» — це відображення тієї ефірної політики, завдяки якій канал планомірно й поступово, без особливої самореклами привносить у життя киян можливість поглянути на себе та на реалії довкола інтелігентним і спокійним поглядом. Поглядом, який у хаосі свавілля не втрачає відчуття перспективи й віри у власні сили, на які, за великим рахунком, будь-яка нормальна людина й повинна передусім розраховувати.
Такої нормальності, тверезості в оцінці життєвих реалій бракує, здається, будь-яким нашим офіційним телеструктурам. Нині трапився прем’єрний вихiд в ефір Дирекції телепрограм ВР України — з фільмом до ювілею Олександра Ткаченка (УТ-1). З точки зору професії в ньому обговорювати просто нічого. Стандартний опус у стилі соцреалізму, портрета «героя п’ятирічки». Солодка патетика за кадром, зворушливі зйомки на батьківщині героя, підігравання центральному персонажеві ведучою (Світланою Макаренко), надуті щоки ювіляра — все було «як треба», як було прийнято в землі радянській обітованій, апологетом якої є наш спікер. А ось етична сторона всієї цієї витівки... Може, нестриманість наших державних мужів у прославлянні себе, любимих, як і їхній безмірний потяг до отримання всіляких благ зараз і негайно — пов’язані аж ніяк не з неадекватною оцінкою «власної ролі в історії», як може здатися на перший погляд? Можливо, саме вельми тверезе, реалістичне розуміння й своєї справжньої ролі — жалюгідної, і своїх здібностей — убогих, і результатів своєї виснажливої, титанічної реформаторської праці — нікчемних і спонукає їх до подібної нетактовності? Коли в істинну власну значущість повірити важко — виникає бажання «відігратися» на всьому, що потрапляє під руку, в тому числі й на власній країні.
Звичайно, ради цього варто й створити власну телестудію, і так довго й наполегливо пробивати її вихід в ефір заангажованого Президентом УТ–1. Хто сказав, що парламентське ТБ має бути посередником між народом і владою? Говорити голосом народу — і в ім’я інтересів народу? Цілком досить, щоб воно гарненько виглядало з Грушевського. Й поповнювало домашні відеотеки народних обранців портретами з серії «Сам собі режисер». А що, дуже смішна може вийти колекція...
