Не пробачити, не забути
Цього року вперше за всю історію незалежності День пам’яті загиблих від Голодомору вшановували на загальнонаціональному рівні.
Телеканали не проігнорували скорботну дату. І пряма трансляція зі столиці, де проходили основні заходи, і сюжети з регіонів, і документальні кадри, і короткі інтерв’ю тих, хто вижив, — все це було. Були і дискусії, хоча здавалося б — про що дискутувати? Виявляється, навіть у нашій країні є політична сила, не здатна оцінити причини та наслідки національної трагедії без політичних шор. Абсолютно моторошне враження склалося від одного з таких сперечальників в ефірі «5 каналу». Комуніст Юрій Соломатін навідріз відмовлявся визнати Голодомор геноцидом, шокуючи глядачів цинічними відвертими роздумами про класову боротьбу, наслідком якої, судячи з його «нестрункого» висловлювання, і було сплановано, навмисно організований убивчий голод. Якщо в когось і залишалися ілюзії з приводу «нешкідливості» комуністичних ідей, то Соломатін їх розсіяв. А коли ведучі документальними аргументами припирали войовничого співрозмовника «до стінки», він гарячкував, ображався і зрештою звинуватив журналістів у тому, що вони… добре підготувалися до розмови! Безглуздо говорити про те, що компартія своїм відношенням до цієї національної трагедії дуже собі шкодить. Від того визнає вона цей факт і його історичну оцінку чи ні, нічого не зміниться, але завзятість, із якою заперечується очевидне, наштовхує до певних роздумів. Точно так само, як й офіційна позиція Росії, яка так само наполегливо проти міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Чому? Невже сучасна російська держава відчуває себе правонаступницею і, по суті, продовжувачкою сталінського режиму?
Відзначилися і кримські комуністи, які зірвали там пам’ятний захід. Зневажати народну трагедію на догоду ідеології — це так по-комуністичному…
Так вийшло, що цього ж дня офіційно стартувала виборча кампанія. Жодних аналогій, та й парламент — не те місце, де в нас голодують, просто так співпало. Але телеканали відзначили і цей знаменний факт, запропонувавши свої прогнози. При відчутному напруженні політичних процесів, на поверхні поки що практично тиша та спокій. Але й за такого прихованого режиму дещо на екрани все ж таки потрапляє. Завершився період партійного злиття та поглинання, відбулися з’їзди, політологи встигли «видресирувати» телеглядачів і привчити їх до своєї щоденної появи на телеекранах. Шкода тільки, що найкумедніший випадок, пов’язаний із переходом політичних кадрів, а саме «кидок» лідера «Союзу» заради любові до Януковича, залишився, загалом, без коментарів. А шкода, тут є про що поговорити. Про що ще наполегливо мовчать партії, так це про прізвища в прохідній частині партійних списків і про джерела фінансування виборчої кампанії. Знати б ці «першоджерела», значно зрозумілішими були б усі видимі і невидимі суспільству процеси.
Як і раніше розбурхує журналістську спільноту й генпрокурорська колізія. Дійсно, як не любити країну, в якій так весело! Прямо за Гайдаєм: «— То виходить, у вас два чоловіки? — Виходить, два…— І обидва Бунші? — Обидва…». Проте ICTV не на жарт зацікавився «подвійністю», яка утворилася, а програма Шустера «Свобода слова» — черговим скандалом, надавши Піскуну можливість відкрити душу. Спостерігати це виливання душі було, чесно кажучи, ніяково. Тим часом сам прокурор жодного збентеження не відчував.
Якщо говорити про інформаційні підсумкові тижневі програми, то їх об’єднувало одне — пережовування річниці Майдану, а саме, відносин, що демонструються в парі Ющенко — Тимошенко. При цьому не прозвучало нічого, що відрізнялося б від того, що було сказано з цього приводу протягом тижня. Ні, тема сама по собі «смачна», але чи так усе просто, чи тільки амбіції й особові відносини є тими «механізмами», які визначають траєкторію шляху цих персон? І чи випадкова така серіальна подача цих взаємин?
А ексклюзивом можна вважати сюжет в недільній програмі «ТСН» (1+1) про будні та свята «золотої молоді». І в цьому соціальному прошарку не все так однозначно. Ну, пощастило дітям народитися у заможних сім’ях. Так, у них є все, про що їхні однолітки лише мріють, і більшості з них мріяти доведеться все життя, тому що мало хто з них зможе чесним трудом досягти такого ж матеріального становища й ваги без багатої спадщини. А з іншого боку, як справедливо було помічено, чи багато радості проживати батьківське добро? Коли все є, немає бажань. Ось і мучаться наші «золоті» від нудьги та перенасичення. Не всі, звичайно, оскільки, як казав Голохвастов, «одна людина така, а інша — така». Хтось і з «дорогоцінних» хоче щось довести собі, батькам і світу, що голова — не тільки шапку носити. Ось і нехай доводять, і тут, а не по закордонах. Шкода тільки, що хорошим дітям із глибинки, у яких, можливо, «доказів» у голові не менше, не пробити стіну убогості, яка здатна підрізати крила найблагороднішим, найправеднішим і найкращим творчим мріям…
