Щастя за контрактом
Нарешті подією тижня став неполітичний візит до України, а саме — приїзд до Києва Монсеррат Кабальє. Про «золотий голос Росії» говорити можна окремо, а ось висока оцінка легендарної оперної зірки нашого тенора Володимира Гришка відверто порадувала. Та й вітчизняне ТБ викорінює багаторічний песимізм, дедалі частіше та різноманітніше протиставляючи йому ідею успішної реалізації наших можливостей — у культурі, економіці, спорті, в особистому житті. Ось і минулого телетижня глядачам запропонували чергові формули успіху.
У «Я так думаю» («1+1») шукали рецепт сімейного щастя, яке, на думку «просунутої» частини присутніх у студії, можливе в разі попереднього укладення шлюбного контракту. З цим не погоджувалися сімейні романтики, які стверджували, що немає кохання за розкладом. Привабливий романтик Євген Паперний, ділячись своїм неодноразовим сімейним досвідом, заявив, що шлюбний контракт — швидше, акт руйнування стосунків, аніж їхнього зміцнення. Що жити разом, пам’ятаючи, де чия шафа, огидно та нецікаво. Його опоненти, здебільшого жінки, які матеріально потерпіли після розлучення, переконували аудиторію, що тільки так можна захистити права дітей та їхнє спокійне й сите майбутнє, що саме по собі досить спірне. Але шлюбний контракт, як виявилося, — не лише перелік взаємних майнових поступок. Цей об’ємний документ передбачає і регламент міжособистісних стосунків, аж до інтимних. Інше питання, наскільки молодята, які перебувають у любовній ейфорії, готові тверезо та «контрактно» передбачувати своє життя на роки вперед. Тому, напевно, більшість шлюбних контрактів й укладають поки що або ті, хто одружується не вперше, або на наполягання заможних батьків нареченого та нареченої, які не хочуть втратити нажите добро після того, як любовне божевілля їхніх дітей зійде нанівець. Але загалом ставлення до таких контрактів у нашій країні швидше підозріле, а до шлюбу — дуже різне, щоб вигадати універсальну схему щасливого сімейного життя.
Про проблеми вибору професії та пов’язані з цим міфи розмірковували гості Юрія Макарова після перегляду фільму про життя трудівниць подіуму, показаного в рамках «Документа». У фільмі — дві дуже різні «модельні» долі, одна — дуже успішна, вдала та яскрава, в другому випадку все закінчилося трагічно — модель-початківець, окрилена райдужними перспективами, добровільно пішла з життя після одноразового, як її переконували, «ескортування» заможного та пересиченого задоволеннями шукача пригод. Під час обговорення побаченого експерти «Документа» зокрема намагалися пояснити існування міфів про солодке життя моделей, про те, чому сьогодні це модно та чому тисячі молодих і недосвідчених дівчат так нерозсудливо прагнуть до маловивченого і малозрозумілого, але блискучого і виблискуючого середовища, яке здалеку сприймається як вічне свято. Конфлікт між «я хочу», «я можу» і «треба» — міжвіковий, але в юних він минає болючіше й часто закінчується глибоким розчаруванням і невірою в себе. Плюс ілюзії, мрії, фантазії, які так властиві молодості, й вічне «а раптом?», яке, як знамено, несуть відчайдушні дівчата, котрі надивилися телесеріалів, де все закінчується хепі-ендом. Та ще й ненормальні матусі, для яких красивіших і кращих за їхні кровиночки бути не може, явно чи неусвідомлено підштовхують їх до підкорення світових подіумів. Вони, пам’ятаючи про своє сіре та нецікаве життя, щиро хочуть добра своїм обожнюваним дівчаткам, хочуть для них іншого життя, і так само погано орієнтуються в тому, яке може бути це інше життя. А воно, на думку експертів «Документа», багато в чому принизливе вже тим, що «модель — об’єкт, а не суб’єкт у своєму житті».
А ось ведучі «Подвійного доказу» доводили, що наша країна як «територія з невизначеним статусом і невідомим майбутнім» — краще місце для успіху. Що нам тут соромно скаржитися на уряд і народ, а треба хапати долю за хвіст і бути ковалем свого щастя. У студії зібралися здебільшого успішні «ковалі», які більш-менш задоволені своїм життям. Але й вони поки що не визначилися точно, що та кого вважати успішним, а тому одним із напрямів розмови і стало визначення критеріїв успішності. Михайло Поплавський, наприклад, у відповідь на шпильку щодо його щоденного мигтіння на телеекранах заявив, що успіх не в цьому, а в тому, наскільки реалізовуються задумані проекти. А для успішності потрібен талант, гроші, працьовитість і виявитися в потрібний час у потрібному місці, тобто, щоб щастило. Але успішність може бути зовнішньою — коли все є: і гроші, і популярність, але не гріє, а може бути внутрішньою — коли зовнішніх ознак успіху ніби й немає, або вони не настільки очевидні, але є задоволення в результаті самореалізації, яке і компенсує, або замінює, нестачу зовнішніх атрибутів успішності. Усе, звісно, відносне й індивідуальне. У тих, кого суспільство висунуло в успішні, також безліч проблем — здоров’я, особисте життя, діти, родичі, заздрісники. А так, щоб успіх, як обід, був комплексним, майже не буває. Крім того, як справедливо нагадали ведучі, велике бачиться на відстані, є багато прикладів, коли нещасні та невизнані за життя творці ставали культовими пізніше, поповнивши своїми іменами короткий список геніїв. Хоча експресивного та «телезіркового» Сергія Пояркова перспектива бути визнаним колись потім навряд чи обрадувала б. Сьогодні Поярков — яскравий представник успішної людини в нашій країні, хоча більшість телеглядачів, у свідомості яких уже зміцнився цей успішний образ, навряд чи мають уявлення про його художні таланти.
І ще одну умову успішності «вичленили» ведучі та гості «програми розслідувань». Виявляється, більшість тих, хто чогось досяг у цьому житті (знову ж, із загального погляду) — вихідці з провінції. Вони агресивніші і напористіші за своїх столичних однолітків, у них стартові умови гірші, тому й хочуть вони більшого. З іншого боку, як було сказано під час обговорення цієї особливості, столиця, приймаючи провінціалів, переймає в них гірше. «І тоді держава перетворюється на щось хутірське, шароварне та відстале». Дуже цікава, хоча й не беззаперечна заява. Чому б не поговорити про це окремо?
