У туалет по талонах

Чогось особливо примітного протягом минулого телетижня не було, якщо не вважати досить стриманого викладу останніх політичних подій, основною з яких стала українсько-російська зустріч у Криму на вищому рівні. Хоч нарікання сумських студентів, що протестують проти об’єднання своїх вузів в один, і проявлена студентством з інших університетських центрів солідарність із ними також не пройшли повз новинні служби вітчизняних телевізійних каналів. В решті літнє затишшя все-таки позначається на сітці телемовлення, канали пригощають глядачів старими і не дуже фільмами, старими і новими серіалами, повторюють показані раніше шоу. Не повторюється поки що «Четверта влада» (УТ-1), яка стала майданчиком для спілкування на телевізійні теми. В останньому випуску цієї програми гості Олександра Савенка, як звичайно, говорили про телебачення. Зокрема, про те, чому українські канали вважають за краще закуповувати формати різних шоу замість того, щоб вигадувати свої.

У студії «Четвертої влади» обговорювали цю тему «не останні люди» українського ТБ, як висловився Ян Табачник, що дуже пожвавив програму. Він визначив сьогоднішнє телебачення як нецікаве, яке нічого не дає ні розуму, ні серцю, і позначив основну проблему вітчизняного ТБ — вторинність ідей і форм. Дискусія, що розгорілася з цього приводу, оголила основну причину такого стану речей — телеканали вважають за краще придбавати «перевірений, гарантований» формат шоу, тому що на експерименти, на пошук і пов’язаний із цим ризик немає грошей. Але покупці чужої, хоч і досить уніфікованої форми також можуть згодом опинитися в певній залежності від чужих продуктів, поширюючи цю залежність і на телеглядачів. Наприклад, шведські економісти дійшли висновку: для того, щоб телевізійний проект був успішним, потрібно враховувати, що глядач отримує задоволення, коли бачить на телеекрані тих, хто дурніший за нього. Тобто «тупий, ще тупіший» — одна із формул успішності ТБ. Але хто сказав, що потреби українських телеглядачів саме в цьому?

У рамках програми продовжилася і перманентна дискусія з приводу того, чи повинне телебачення бути вихователем. На думку більшої частини учасників обговорення, не повинне. «ТБ — доступний спосіб розваг, а виховувати повинна держава, стаючи замовником виховних програм», — вважає генеральний директор телеканалу ICTV Олександр Богуцький. Хоча «1+1», наприклад, будуючи свою програмну політику, намагається враховувати і суміщати бізнес-інтереси з інтересами суспільними — «в одному місці заробляє (на серіалах), в іншому печеться про суспільство, продукуючи ток- шоу на хвилюючі суспільство теми». Але це не кожен телеканал «потягне».

І все-таки постійно годуватися чужими ідеями — шлях тупиковий. Ілля Ноябрьов, наприклад, переконаний, що поважаючий себе телеканал має бути зацікавлений у створенні своєї телевізійної лабораторії, яка може бути інтелектуальним і випробувальним полігоном. Нові форми та формати телепрограм шукати можна й треба, вважає телеведучий, і не обов’язково вони будуть дорогими. Підтверджуючи свою ідею, Ноябрьов нагадав колегам про програму «Шанс» («Інтер»), що завоювала за короткий час широку популярність. Хоч аналогічна їй російська «Фабрика зірок» — ніяка. А чому? «Тому що російська програма негуманна». А телебачення повинне бути все-таки добрим.

Дуже по-доброму розповів телеглядачам про українських олімпійців Євген Зінченко в циклі Сергія Долбілова «Україна. Володарі кілець» («1+1»). У тому числі, і про зміну керівництва в Національному олімпійському комітеті та пов’язаними з цим змінами, і про те, як прославлені «володарі кілець» стають згодом власниками фірм, нових спортивних баз і шкіл, і про те, як іноді оригінально влаштовують імениті спортсмени своє особисте життя.

Про те, як починали своє політичне життя українські політики, що стали надбанням історії, і як ставали вождями інші політики, що вплинули на історію України, продовжує розказувати нам Марк Гресь у своєму, також багатосерійному, проекті «Азартні ігри у владу, або Політична історія України». Зокрема, коли на гребені чужої гри і чужої боротьби на політичному горизонті з’явився «бухгалтер і журналіст» Симон Петлюра, ніхто і не підозрював, наскільки глибоким виявиться його слід в історії. Автору циклу вдалося знайти безліч цікавих і маловідомих історичних фактів, деталей і подробиць. Одна з таких знахідок — про те, як воюючі з Росією німці переправляли в опломбованому вагоні 30 російських революціонерів на чолі з Леніним і 50 млн. німецьких марок — на революцію. Найцікавіше тут — вже навіть не сам факт революції на замовлення, і не те, що броньовичок на вокзалі з’явився не випадково, а для перевезення німецьких грошей, а те, що перебуваючи усього кілька днів в одному вагоні, революціонери не змогли організуватися і домовитися — їх пересварив… один на всіх туалет. У результаті Ленін кожному пасажиру видав спеціальний талончик, в якому вказувався час для відвідування туалетної кімнати… Чи варто дивуватися тому, що було далі, якщо за революцію взялися люди, що використовували для цього ворожі гроші і вважали, що і в туалет можна ходити за розкладом…