«Світ — за межами нашого болю»

Такі люди, як Борис Олійник, не потребують особливого представлення. Вони — совість нації, її поетично-мужнє втілення. Для тих, хто не може вловити істину в рядках поета, Борис Олійник — громадський діяч — виголошує її з трибуни. 1988 року в Кремлі він розповів про страшну трагедію українського народу — Голодомор 1932—1933 рр. А 2004-го вийшов уклонитися людям, які день і ніч стояли на засніженому Майдані за право називатися людьми. Хоча його колеги по Компартії, які зайняли тоді зручну нігілістичну позицію, навряд чи схвалили цей крок. Може, тому, що вони — передусім політики, а Борис Олійник — передусім українець.

Останній місяць для Бориса Ілліча був позначений декількома важливими подіями: він повернувся з чергової сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка прийняла досить жорстку резолюцію щодо України, йому виповнилося 70, і йому присвоїли звання Героя України. Вручаючи цю нагороду, Президент України Віктор Ющенко висловив переконання, що «за останні 15 років немає жодної події в історії України, де б Борис Олійник як громадянин або як поет не сказав своє слово». Це інтерв’ю — ще одна можливість почути поета, звіритися з його думками й досвідом.

«МИ ЄВРОПI ПОТРIБНI БIЛЬШЕ, НIЖ ВОНИ — НАМ»

— Нещодавно виповнилось 10 років iз того часу, як Україна вступила в Раду Європи. Ви пам’ятаєте, як це відбувалося? Кажуть, тодішній президент країни Леонід Кучма був проти...

— Я не зафіксував у своїй пам’яті, що Кучма був проти. Бо коли тодішній прем’єр Євген Марчук освячував підняття нашого державного стягу перед штаб-квартирою Ради Європи, то, зрозуміло, що без дозволу президента він не міг би цього чинити. Тим паче — під документом стоять підписи трьох «коронованих» осіб — президента, прем’єра і голови Верховної Ради. Власне, цим ритуалом завершувалась процедура вступу до Ради Європи. Євген Марчук чудово виступив тоді, здивувавши всіх своєю бездоганною англійською мовою.

— А за ці 10 років в чому, на вашу думку, Рада Європи змінила Україну і в чому, можливо, Україна змінила Раду Європи?

— Ми підтягли своє законодавство з «нульової» позначки до європейського рівня. Нам залишилося прийняти всього пару кодексів. І це при тому, що вступали ми у Раду Європи навіть без Конституції. Та й стан нашого суспільства помітно змінився, особливо це стосується свободи слова. Зараз ЗМІ в Україні досить незалежні, і журналісти говорять те, що думають, а інколи навіть те, що не думають. Рада Європи також завжди допомогла нам у проведенні чесних виборів, особливо останніх, де чинились брутальні фальсифікації. До речі, ПАРЄ заблокувала незаконний референдум, проведений під тиском Л. Кучми.

Чого навчилася від нас Європа? Поважати іншу точку зору. Позаяк, скажімо, я й інші члени української делегації в ПАРЄ говорили їм те, що вони самі не зважувались висловити навіть пошепки, не зважаючи на всю свою демонстративну незалежність. А ми говоримо прямо: з приводу Сербії, проти ембарго Куби, проти окупації Іраку. Відтак і вони навчалися поважати інші точки зору одне слово, втямили, що свою космічну місію Європа без України виконати не зможе. І ми їм навіть більше потрібні, ніж вони — нам.

— З часу останніх слухань в ПАРЄ минув місяць. Чи помітили ви, що українське керівництво відповідально поставилося до тих зауважень, які асамблея прийняла стосовно України?

— Поки що не особливо помітив ці рухи. Хоча ми весь час намагаємося ініціювати виконання наших обов’язків і зобов’язань. У своєму звіті про перебіг жовтневої сесії ПАРЄ, поданому в установленому порядку, окрім інформації, ми висловили свою думку про те, що Верховній Раді належить зробити в першу чергу, аби повністю виконати свої зобов’язання. Будемо чекати. А далі йти до голови рідного парламенту. Хоча це більшою мірою залежить від виконавчих структур. Вони не вельми виконують свої обов’язки навіть у тому, що перед від’їздом Президент або хтось із його чільників повинні зустрітися з делегацією, зорієнтувати її. Звичайно, делегація сформована за фракційним принципом і складникам їй не гоже вказувати — кожен проводить лінію своїх політкомісій. Але є питання, коли потрібно консолідувати всі свої зусилля. І ми, до речі, так і робимо. Та й після сесії ПАРЄ знову ж таки Президент чи його довірені особи мають заслухати нас. На даний момент, приміром, наша делегація свою частину роботи виконала. Як я вже сказав, ми розіслали в установленому порядку наш звіт в усі комітети Верховної Ради. Чекаємо на зворотній зв’язок.

ЛЮФТПАУЗА МIЖ МАЙДАНАМИ

— Ви були єдиним iз своєї фракції, хто привітав людей на Майдані під час Помаранчевої революції. Наближається річниця тих подій. І політичні сили з так званого помаранчевого табору будуть святкувати її на Майдані. А ви маєте намір прийти в цей день на Майдан?

— Поки що маю. Я був не єдиним iз лівого крила, хто прийшов вклонитися людям, які, відстоюючи свої права, поводилися цивілізовано, перед усім світом явивши справжнє обличчя українців. А не те, що про них кажуть, а найбільше — ми самі про себе: мовляв, як не з’їм, то хоч понадкушую. Ми, часом, перебираємо міру у самопобитті та самоглузуванні. І привчаємо світ до цього. Отож, рік тому світ відкрив для себе, що таке справжні українці, як вони можуть поводитися, коли діють закони великих чисел, тобто масових зібрань, де кожен необережний рух може спровокувати кривавий вир. Одне слово, я прийшов поклонитися людям. Не персоналіям. А як українець — українцям.

— А з яким настроєм ви цього разу прийдете на Майдан? Якщо прийдете.

— Я ж і тоді не впадав у ейфорію, як багато інших. Застерігав від цього. І не тому, що мудріший. А тому, що старіший. Я на власні очі бачив подібне в інших точках напруги по всьому колишньому Союзу, та й за кордоном. Тому не сприймаю цю риторику про помаранчеву революцію. Якби це була революція, то розмели і розтрощили б усе, і — не доведи! — ще й вчинили б стрілянину. Ні, це було протистояння народу тим силам, які вчергове наступили на їхню національну і просто людську гордість і гідність. І слава Богу, що таке дійство відбулося в нашій історії. Але від цього захопленого «ахання» одразу впадати у транс: мовляв, все пропало? Та ні, шановні! Хто вам сказав, що все буде на позитиві?

— Судячи з усього, а особливо з даних сьогоднішньої соціології, багато хто.

— Очевидно, ті політичні сили, які брали на себе зобов’язання перед людьми, котрі стояли на Майдані, мали б роз’яснити їм, що не завжди все так складається, як задумувалось. Навіть у письменників між задумом і виконанням завжди є люфтпауза. Як правило, задумане творцем у графічному виразі виходить інколи краще, інколи гірше. І це нормально.

— Ми зараз наближаємося до чергових виборів. І, напевно, окремі громадяни знову покладатимуть великі надії на їхнi результати, а потім їх знову спіткає велике розчарування. Що ви можете порадити виборцям, які вже розчарувалися, і тим, які мають схильність занадто багато очікувати від політиків?

— Брати, нарешті, кермо управління в свої руки. Наші ж люди і досі чекають, що хтось вирішить їхні проблеми. У демократичному суспільстві потрібно покладатися на себе. Конституція дає право громадянам об’єднуватися. І тому не треба сидіти в кущах і спостерігати, як поряд духопелять ближнього і тішитись, що й тобі не перепало, а спільно домагатися справедливості.

Так, чимало надій Майдану не справдилось. Бо до тих чесних і чистих людей, що справді вийшли на протистояння, одразу прилипли особини, яким не місце не те, що біля трибуни, а за тисячу верст од неї. Отже, діяв інший центр, який знав, що він робить, аби скомпрометувати саму ідею. Отож, варто завжди пам’ятати, що ми не в вакуумі живемо... Хто ж набирає кадровий потенціал прямо з Майдану? На конкретну роботу підбирають за фаховими здібностями, а не за те, як той чи той прокричав на Майдані. Якщо він прокричав та ще й уміє працювати — це ідеал. Якщо ж він уміє тільки прокричати, то хай і далі ходить на мітинги, а працювати мають компетентні фахівці. Сьогоднішній же добір владних кадрів викликає інколи якщо не регіт, то плач.

— Борисе Іллічу, ви в лютому написали заяву про вихід із фракції комуністів. Від чого ви тоді пішли і куди прийшли?

— Пішов, оскільки я законослухняний комуніст. Маю гріх: кілька разів порушував фракційну дисципліну і голосував не так, як визначили мої колеги по фракції. Аби вчергове її не порушувати при голосуванні за кандидатуру прем’єра (а мені не пояснили, чому фракція голосуватиме проти), я подав заяву про свій вихід із фракції.

— А українські комуністи вони за що — за Україну, за комунізм чи за себе?

— Зрозуміло, що переважна більшість — за Україну. Стосовно інших своїх зауважень утримаюсь, аби перед виборами їх спекулятивно не використали наші опоненти.

— Куди ж ви все-таки прийшли?

— Нікуди. Я залишаюся комуністом, просто як позафракційний депутат.

«ГЕРОЄМ МОЖЕ СТАТИ КОЖЕН...»

— Наступний парламент буде функціонувати вже в новому політичному режимі. Оскільки з 1 січня вступає в дію політична реформа, яка має змінити політичне управління в державі...

— Нічого вона не змінить. Ця реформа робилася, як і все у нас, «з коліс». Там є дуже багато помилок. І нам на них одразу ж звернула увагу Рада Європи — це й імперативний мандат, і наглядові функції прокуратури...

— А все-таки, що, на вашу думку, краще: президентська республіка з нині діючим Президентом чи парламентська — з нині діючим парламентом?

— Я не думаю, що в Україні може органічно прижитися президентська форма правління, оскільки українці — республіканці за своєю генетикою. Але поки ця форма управління у нас існує, ми мусимо поважати свого Президента. Звичайно, його треба критикувати, але в межах нормативної лексики. Зневажливим ставленням до глави держави ми самі себе принижуємо...

— У нас за все критикують Президента. Начебто тільки він несе відповідальність за те, що відбувається в країні. Але й парламент у нас — влада. За що ж він відповідає?

— Що сказати з приводу парламенту, у якому триста мільйонерів? Хіба можна сподіватися, що ті, хто все життя тягнув на себе, раптом почнуть працювати на Україну? А наступний парламент хай, нарешті, обирає народ, причому не наосліп. А то, скажімо, вп’яте виберуть «злодіїв у законі», які підкинуть «двадцятку» до пенсії чи паркан біля школи пофарбують, а потім своїх же «обранців» клястимуть, на чому світ стоїть.

— Найрезонансніша подія минулого місяця — повторний продаж «Криворіжсталі». Розмови, які почалися після цієї події, підтверджують істину про те, що великі гроші, котрі «падають з неба», це не лише радість, це ще й велике випробування для того, на кого вони «впали». Як, на вашу думку, було б найкраще розпорядитися цими коштами?

— Я думаю, що на ці гроші слід, нарешті, виконати обіцянки, які наші політичні сили, включаючи і нині діючого Президента, перед кожними виборами роздають населенню. Перш за все, допомогти селу.

— Борисе Іллічу, вам сподобався подарунок, який вам зробив Президент до вашого ювілею, — звання Героя України?

— Слава Богу, я вже забув про свої народини. Але якщо нагадали, то, ще раз подякувавши за високу оцінку моєї скромної праці, скажу: героєм може стати кожен, людиною честі — не кожен. Чи я хоча б наближаюсь до цього рівня — не мені судити.

— Соціологи щомісяця ставлять нашим громадянам одне просте запитання: «Україна, на вашу думку, рухається в правильному чи в неправильному напрямку?» А як би ви на нього відповіли?

— Хотів би, передусім, зазначити, що збирати навколо себе друзів, а не плодити опонентів — це головне завдання не тільки дипкорпусу, а й усіх нормальних людей, які хочуть бачити Україну незалежною і гідною цього покликання державою. І пам’ятати, що нам спершу треба навести лад у себе вдома, а вже потім «рецензувати» інших. Певен, що Україна остаточно вибрала шлях до незалежності.

— Ви першим у 1988 році на державному рівні, у Кремлі, заявили про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні справи 1932— 1933 рр. Що, на ваш погляд, потрібно зробити, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом українського народу?

— Нашому дипкорпусу потрібно провести активну кулуарну роботу та розповісти представникам держав світу, в чому суть цієї трагедії. Бо переважна більшість людей на планеті нічого не знає про український Голодомор, про його справжні масштаби та наслідки.

— А чому світ так мало знає про Голодомор? Хіба мало документів зібрано, досліджень написано? Які ще потрібні аргументи?

— Є таке хороше народне прислів’я: «Ситий голодному не товариш». Воно дуже доречне у цьому випадку. Світ не може збагнути, що це було, бо, як казала Ліна Костенко, він за межами цього болю. Він знає, що таке було, але не може пройнятися, як це було і що це було. Не може зрозуміти, як матері могли їсти своїх дітей. Це за межею розуміння «ситого» суспільства. І тому ми мусимо про це розповідати — мовою документів, фотографій, кінофільмів, мовою таких книг, як написав Джеймс Мейс, царство йому Небесне. Це винятково благородна людина, яка приїхала в Україну і полюбила її так, як мало хто з корінних українців на це здатен. Завдання ж дипкорпусу — донести цей просякнутий болем доробок до світу.