Юрій КЛЮЧКОВСЬКИЙ: «Життя виявиться багатшим, аніж закон»

Бути чи не бути Закону «Про опозицію»? Над цим запитанням досі ламають голови експерти та політики. На сьогодні в парламенті зареєстровано два проекти Закону «Про опозицію». Перший був підготовлений Раїсою Богатирьовою у співавторстві з колегами. Другий, як відомо, підготувала лідер фракції БЮТ Юлія Тимошенко. До речі, для Юлії Володимирівни це вже не перша спроба, ще в 1998 році вона спільно з Олександром Єльяшкевичем подавала в Раду аналогічний документ. Треба сказати, за останні роки в Раду було подано понад десяток проектів закону про опозицію, жоден із них у результаті так і не був прийнятий.

До варіанту Юлії Володимирівни зараз, звісно, більше уваги. Мовляв, вона лідер опозиції, їй і прапор у руки. До того ж, у законопроекті лідера БЮТ є такі «цікаві» моменти, як фінансування тіньового уряду на рівні чинного Кабінету Міністрів, зокрема, забезпечення транспортом, приміщенням тощо. До речі, у варіанті Богатирьової також фігурує тіньовий уряд, щоправда, без такого розмаху. А от що стосується цілей, прав і обов’язків опозиції, то варіанти БЮТ і Партії регіонів практично не відрізняються.

Днями Фонд Конрада Аденауера провів круглий стіл з участю народних депутатів і провідних українських експертів. Обговорювали статус опозиції в Україні, значення та рамки її правового регулювання. «День» пропонує найцікавіші думки.

Володимир ПОЛОХАЛО , народний депутат України (БЮТ):

Безперечно, кожна країна йшла до демократії своїм шляхом. Одна річ Великобританія, де, скажімо, фінансується тіньовий уряд, інша річ Португалія, де є закон про опозицію, тому сьогодні сказати, що світовий досвід щось підказує або заперечує з цього приводу, не можна. Український варіант має свою специфіку, тому використання світового досвіду має бути критичним, творчим і коректним. Головне — визнаємо ми демократичні цінності і стандарти чи ні? Очевидно, що опозиція є елементом демократії всіх суспільств, без опозиції ніякої демократії немає.

Ще в 1995 році колишній віце- прем’єр Курас дав мені на рецензію закон про опозицію. І тодішня влада в принципі була за те, щоб такий закон ухвалити, але тоді, на жаль, цей закон не був ухвалений. І от знову з’явився дуже схожий закон, написаний вже Богатирьовою і Чорноволом. Я б не сказав, що це плагіат, скоріше, така «клептоамнезія». Просто різний є плагіат, є запозичення тексту, а є запозичення ідеї.

В 2005 році Партія регіонів довго визначалася, якою бути опозицією: конструктивною, жорсткою, і так і не визначилася. Але, судячи з законопроекту, Партія регіонів тоді не розраховувала прийти у владу, і, дійсно, тоді її шанси були дуже низькими.

Отже, є два законопроекти богатирьовський і тимошенківський. Ухвалення закону про опозицію дає можливість показати, чи готова сьогодні Україна надати парламентській опозиції ті функції і той статус, який називається інститутом демократичної опозиції. Чи готова сьогодні політична Україна? Чи готовий парламент? Усе інше від лукавого. Можна причепитися і сказати, що от Тимошенко пропонує фінансувати тіньовий Кабмін. Добре, давайте не фінансувати. Можна з будь-якого дріб’язку зробити проблему.

Врешті-решт, зробімо це для світу. Буде приклад для інших країн, які хочуть йти до демократії. Янукович заявив в Брюсселі, що він за євроінтеграцію. А євроінтергація передбачає копенгагенські критерії, так от закон по опозицію буде лакмусовим папірцем, чи готові ми виконувати ці копенгагенські критерії.

Ігор КОЛІУШКО , радник Президента:

Я вважаю, що немає нічого поганого в тому, щоб був прийнятий закон про парламентську опозицію. Але побіжно передивившись проект закону Юлії Тимошенко, я звернув увагу на два моменти. Отже, у статті 3 читаю: «основною метою парламентської опозиції є розбудова в Україні демократичної і правової держави на засадах соціально орієнтованої ринкової економіки...» Мені здається, це мета влади, а не опозиції, а якщо з такою метою політична сила не пройшла до влади, значить, цю мету не підтримало суспільство, виборці.

Якщо ж говорити про мету парламентської опозиції, то, очевидно, має йтися про опонування владі, а вже буде влада прислухатися чи не буде — це вже справа влади, а не опозиції.

Ще один момент, розділ 5 «Альтернативне управління державними справами», де йдеться про те, що опозиційний уряд має право постійно та оперативно затребувати будь-яку інформацію від Кабінету Міністрів та Президента. «Кабінет Міністрів зобов’язаний не рідше одного разу на тиждень подавати голові опозиційного уряду інформацію щодо діяльності Кабінету Міністрів». Без сумніву, парламентська опозиція повинна мати інформацію про стан справ в державі, але я так розумію, що доступ до інформації це не є якесь особливе право опозиції. Врешті- решт, є статус народного депутата.

За законом, представники опозиції мають право бути присутніми на засіданні уряду. Як правило, в європейських країнах на засіданнях уряду взагалі ніхто не присутній, а не те що представники опозиції, яким ще й надано право виступу. Тобто дискусія на засіданні уряду — це є закрите питання виключно для членів уряду.

Щодо тіньового Кабміну. Я вважаю, що закон може дати на це право. Можна написати цілий ряд декларативних положень, які не виходитимуть за межі загальногромадянських прав і прав, якій надає статус народного депутата, на отримання інформації. Але ці права жодною мірою не повинні зобов’язувати до якихось дій ні Кабінет Міністрів, ні парламентську більшість.

Єдине, що б я підтримав в цих ініціативах, це певне фінансування діяльності тіньового кабінету міністрів з бюджету, як окремої структурної частини парламенту. Для цього треба б було дійсно виділити якесь приміщення, дати декілька окладів для державних службовців. Водночас, давати якісь великі зарплати ( тут говориться, що члени тіньового кабміну повинні мати рівні зарплати з членами чинного уряду), то це абсолютно не серйозно. Член уряду несе відповідальність, він вирішує долю держави, а політик в опозиції відповідає лише за свої слова.

Володимир ФЕСЕНКО , «Пента»:

Міжнародна практика щодо опозиції дуже різноманітна. Але в наших умовах, мені здається, коректніше ставити питання про статут і повноваження політичної меншості в представницьких органах влади. Бо дійсно виникає проблема, до кого опозиція: до Президента, до уряду, до мера і т.д. Водночас я переконаний, що законодавче закріплення статусу опозиції чи меншості в органах влади вкрай необхідне.

Але права опозиції треба захищати не тільки в парламенті, але і в місцевих радах. Інша річ, як це зробити. Тут два шляхи. Або окремий закон, або внесення змін до регламенту Верховної Ради, а також до Закону про місцеве самоврядування, тому що треба захищати права опозиції в місцевих радах.

На мій погляд, обидва закони, які знаходяться у Верховній Раді, погані. Не можна брати за основу ані закон Богатирьової, ані закон Тимошенко. Бо вони керуються не правою логікою, а логікою політичної доцільності. Я в квітні, ще до того, як сформувалася парламентська більшість, пропонував: нехай зараз домовляться між собою політичні сили, до того, як буде відомо, хто опозиція, хто більшість, хто меншість. Хай домовляться про правила гри і про визначання статусу опозиції у Верховній Раді. На жаль, цього не відбулося. Зараз ситуація набагато більш складна, і тому я бачу єдиний вихід. Хай ініціативу законодавчого закріплення більшості або меншості візьме на себе Президент. В нього є право законодавчої ініціативи. Нехай він це зробить, але після консультації з політичними силами, які представлені в парламенті. І тут треба шукати компромісне рішення, виносити його на обговорення і далі вже діяти за парламентською процедурою.

Ще один момент: обов’язково треба уникати монополізації статусу опозиції. Не можна брати за взірець англосаксонську модель, тому що там дійсно є такий монопольний статус опозиції. В наших умовах це зашкодить. Це практично призведе до недемократичної практики у відносинах всередині опозиції. Тим більше, що у нас опозиція дуже різна. У нас ще є позапарламентська опозиція.

Не можна давати опозиції владних або розпорядчих функцій. Це нісенітниця, це дурниця. І, до речі, тут треба розмежовувати статус і функцію влади, парламентської більшості і опозиції. Стосовно прав. Це дійсно предмет окремого обговорення. Ми всі знаємо приблизний пакет прав, який має бути у опозиції і в парламенті, і в місцевих радах. Просто треба вирішити певні моменти, скажімо, надавати чи не надавати бюджетний кабінет. Тут дійсно є предмет дискусії.

Юрій КЛЮЧКОВСЬКИЙ , народний депутат України («Наша Україна»):

Опозиція може бути різною. Є антидержавницька опозиція, це взагалі бандитизм, є моральна опозиція, яка завжди в слов’янських країнах називалася інтелігенцією. Це дві опозиції до влади. Та опозиція, про яку ми говоримо, опозиція парламентська — частина влади. Її характеристика полягає в тому, що вона не входить до виконавчої влади.

Чи треба говорити про статус опозиції? Колега Безпалий є автором знаменитої фрази: в опозицію не входять, в опозиції опиняються. Тому набути статусу опозиції не можна. Це стан, а не статус.

Категорично не сприймаю, що місцеві органи самоврядування можуть бути в опозиції до виконавчої влади. Або що всередині органів місцевого самоврядування може бути опозиція політичного характеру. Я цих речей просто не сприймаю, якщо ми про це говоримо, то ми забуваємо про частину 2 статті 19, про ці обмеження прав місцевого самоврядування, які є конституційними. Бо опозиція може бути з питань російської мови з питань членства в НАТО, але ці питання лежать далеко поза межами повноважень органів місцевого самоврядування. А чи може бути політична опозиція з приводу того, де можна будувати будинок, а де розбити парк? Тут питання не опозиції. Тут питання більшості і меншості.

Ще один аспект: коли ми говоримо, що опозиція це те, що знаходиться поза виконавчою владою, то тут можна вже подумати, а чи може бути Президент в опозиції? Ця теза обговорюється сьогодні в Україні, і я не розглядаю її як безглузду. Тому що за Конституцією Президент має повноваження управління державою, але є поза виконавчою владою. Таким чином, його статус не забороняє йому бути політично в опозиції, спираючись на певну парламентську силу.

Чи можна говорити про права опозиції? Мені здається, що, якщо говориться про законодавче регулювання, то треба говорити про повноваження опозиції, але не права. І ось тут чітке окреслення повноважень опозиції може бути корисне. Але для цього треба спочатку зрозуміти, якою має бути опозиція. І тут відразу виникає запитання: а опозиція в парламенті одна чи їх може бути кілька? Опозиція має бути структурована, з підписанням певної угоди чи в опозиції опиняються автоматично? І чи може бути статус ні в опозиції, ні у владі? Якщо ми кажемо, що мусить бути угода, то той, хто не підписав угоду, не є в опозиції. А тоді де він є? Хто лідер опозиції і чи лідер має бути один? І чи може бути невизнання лідерства одного політика частиною опозиції? Якщо ми хочемо писати закон, то ці речі мають бути врегульовані. Інакше закон не дасть відповіді на ситуації, які можуть скластися в парламенті.

Чесно кажучи, мені здається, ми багато зловживаємо словом опозиція, бо вона не протидія, вона протистояння. Тому в умовах багатопартійності спрощувати поняття «опозиція» є дуже і дуже ризикованим. Звідси, на мою думку, випливає певна небезпека законодавчого врегулювання діяльності опозиції. Тому що при цьому ми можемо зафіксувати певний стан чи певні наші уявлення, які можуть досить швидко виявитися неадекватними, а сьогодні в кращому випадку просто кон’юктурними. Саме тому я весь час виступав проти закону про опозицію, оскільки, ще раз підкреслюю, вважаю, що він зарегюлює те, що ми регулювати, принаймні сьогодні, не готові. До речі, досвід діяльності опозиції в Україні є. І опозиція існує достатньо довго. Я сам два скликання був в опозиції.

Що є головним для опозиції політично, що є головною функцією для опозиції? Насамперед, це здійснювати контроль за діяльністю влади, забезпечувати відкритість влади, не давати приймати закриті рішення, а для цього не треба ніяких екзотичних функцій. Що стосується того, як опозиція діє в цих випадках, як вона здійснює свої повноваження, то це її внутрішня справа. Дуже небезпечно це зарегульовувати, тому що може виявитися, що редагування неадекватне.

Чи треба записувати в закон тіньовий уряд? Я дуже сумніваюсь. Я не бачу тут предмету законодавчого регулювання, тим більше, якщо ми будемо говорити про бюджетне фінансування тіньового уряду.

Я бачу дуже серйозні проблеми в обох законопроектах, і мені здається, що вони побудовані на деяких не зовсім адекватних уявленнях про те, що має робити опозиція, як це забезпечити, яким чином цього від неї добитися. Тому я песиміст щодо швидкого прийняття закону про опозицію. Більше того, здається, що та робоча група, яка створена для узгодження цих двох законопроектів, буде достатньо яловою у своїй діяльності, і якогось продукту там не дуже можна сподіватися. Навіть, якщо якийсь закон буде прийнятий (бо всі позаписували, що це дуже потрібно), навіть якщо його підпише Президент, реального правового регулювання такий закон не дасть, тому що життя виявиться багатшим за закон.