Блиск і злиденність багатопартійності по-українськи

Хто не знає, що в Україні існує багатопартійна система? Хто не знає, що парламентські вибори в Україні з середини 1990-х проходять за партійно-пропорційним принципом, а вибори місцеві — віднедавна — за принципом змішаним, коли половина депутатів обласних, районних, міських, селищних і сільських рад обирається від партій? Хто не знає, що два останні за ліком президенти України на момент обрання були лідерами провідних політичних партій, а Кабмін із 2006 року формує та чи інша парламентська коаліція, яка виникає на основі партійних фракцій у Верховній Раді?

Іншими словами, політичні партії України (принаймні, відповідно до законів і до теоретичних побудов партійних ідеологів) ведуть і покликані вести за собою народні маси, а водночас — висловлювати їх, цих мас, докорінні інтереси і бути плоть від плоті та кров від крові українського народу. І як ця сама плоть і кров політичні партії стрункими лавами йдуть сьогодні на місцеві вибори...

А водночас хто з громадян (включно із велемовними партійними ідеологами) не розуміє, що в Україні сьогодні відсутні чи принаймні майже відсутні реальні, дієві, чинні, структуровані політичні партії? Що попри гучні (або дуже гучні) назви, попри щонайменше кілька тисяч, а інколи більшу або значно більшу кількість членів, попри балакучих лідерів, гарні офіси у столиці і весь інший «джентльменський обладунок», політичні партії вітчизняного розливу є чимось істотно іншим, ніж європейські політичні організації, на які вони рівняються?

Тому не дивно, що все частіше чути голоси експертів, які вважають, що українська багатопартійність надто вже скидається на фальшивопартійність.

Утім, перш ніж виносити остаточний присуд, спробуємо розібратися, що ж таке політична партія в класичному її вигляді, закарбованому в політичній науці.

ПАРТІЙНА КУХНЯ: ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

«Партія політична — спеціалізоване політичне об’єднання, що має чітку організаційну структуру, ідеологічний характер і тяжіє до влади».

«Партійна система — сукупність усіх значних партій у країні, їхня взаємодія і (часом) виборча система та прихильності виборців, що формують її».

«Демократії загрожує не режим партій, а сучасна орієнтація їхніх внутрішніх структур; небезпека криється не в самому існуванні партій, а в тому військовому, релігійному і тоталітарному типі організації, який вони часом набувають».

Почнімо з цих досить абстрактних, але водночас точних визначень, щоб від них перейти до більш конкретних теоретичних положень. Взагалі-то кожен охочий, доклавши певні зусилля, може знайти в літературі велику кількість визначень політичної партії.

Проте всі ці визначення вкладаються у два підходи. Прихильники першого з них наголошують, що йдеться про засіб завоювання влади певним суспільним угрупованням, прихильники другого ведуть мову про механізм зв’язку між владою і суспільством, про інститут, який забезпечує ефективне функціонування демократичних механізмів.

Насправді між обома підходами немає фундаментальної суперечності, вони змальовують два боки одного і того ж явища — сучасної політичної партії.

В Законі України «Про політичні партії в Україні» у статті 2 дається визначення партії, в якому обидва зазначені підходи до певної міри синтезовано: «Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах».

Юридично та політологічно таке визначення має певні резони, проте під оглядом конкретної української — і не лише української — політичної ситуації в ньому наявні серйозні хиби. Адже йдеться лише про кілька типів політичних партій, тоді як існують і такі партійні різновиди, які не вписуються ані в демократичну політичну систему, ані в українську незалежність, ані в загальнонаціональні координати розвитку країни. До речі, ці хиби притаманні не тільки закону, а й тим підходам до визначення та розуміння політичної партії, про які щойно йшлося; адже в таку схему не вкладаються, скажімо, Судето-німецька партія Гейнлейна, яка у 1930-х мала на меті розчленування Чехословаччини і приєднання Судетів до Німеччини чи Національний союз Квіслінга тих же часів, який своїм призначенням вважав перетворення Норвегії на протекторат Великої Німеччини з метою досягнення «братерства всіх арійських народів» — й інші подібні партії.

А ще з історії добре відомо, що реальність існування партії та потужність її впливу на події в країні напряму не пов’язана з тим, зареєстрована ця партія згідно із законом, чи ні. Ба більше: деякі партії дуже добре почуваються на нелегальному чи напівлегальному становищі — їхня ідеологія вимагає «страждання за віру» і тим додає їм прихильників. Очевидно, що законодавство повинно мати на увазі не тільки ті партії, які готові працювати в демократичній системі політичних координат незалежної України, а й ті, які намагатимуться зруйнувати ті чи інші підвалини українського буття, — щоб убезпечитися від деструктивних дій з боку цих сил, а для цього потрібно їх оперативно розпізнавати. Таким чином, ми логічно виходимо на необхідність дати класифікацію різновидів політичних партій та їхніх засад діяльності, які залежать від стратегічних цілей цих партій.

Найпростіша, часто вживана і водночас найскладніша система класифікації — за віссю ліві-праві політичні партії. Як зазначає авторитетний оксфордський Короткий політичний словник, первинно ці поняття позначали просторові відносини: «У французьких Генеральних штатах 1789 р. простолюд сидів ліворуч від короля, бо дворянство займало почесне місце, тобто сиділо з правого боку... Точне визначення терміна «лівий» нині дати дуже важко, бо в різних країнах і за різних часів зміст його був неоднаковий, але, звичайно, це слово асоціюється в нас із такими ідеями та уявленнями, як егалітаризм, обстоювання інтересів (організованого) робітничого класу, курс на націоналізацію промисловості, нетерпимість до ієрархічної структури суспільства, протести проти націоналістичної спрямованості зовнішньої та оборонної політики».

Зауважмо, що з такого розуміння абсолютно випадають правлячі комуністичні партії, які вибудовують струнку ієрархію в суспільстві (номенклатура як новий панівний клас), обстоюють інтереси не робітників, а цієї номенклатури, посідають відверто націоналістичні позиції в зовнішній і військовій політиці (Куба, КНДР, Китай, якщо вести мову про країни, де комуністи досі перебувають при владі). Що ж стосується «правих», то тут не менш складно. «В розвинених ліберальних демократіях, — пишуть автори Короткого політичного словника, — можливо, більшою мірою, ніж деінде, правих визначали як тих, хто був в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. В результаті ідеології й філософії правих політичних партій містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, лібертаріанства й націоналізму... При опитуванні громадської думки саморозміщення на шкалі правих і лівих поглядів пов’язане з поглядами на економічну політику, надто перерозподіл і приватизацію (націоналізацію), постматеріалізм і (особливо в католицьких країнах) релігійність». Виникає запитання: а як тоді бути з традиційним для лібералів усього світу вільнодумством і не менш традиційною для багатьох лівих Латинської Америки релігійністю?

Утім, читачу самому варто спробувати розставити політичні партії України по шкалі «ліві-праві» і переконатися, що це вельми непросто, бо ж, скажімо, КПУ за своїм ставленням до релігійності за європейськими критеріями — типова права партія, а якщо взяти економічний вимір, то всі ті наші праві, хто вперто голосував за продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, за цим критерієм є типовими лівими. А як оцінити ситуацію в Севастополі, де 57% респондентів, за даними соціологів, не вважають себе громадянами України (хоча є номінально ними, бо в опитування були включені тільки особи з українськими паспортами), а на виборах голосують за Компартію, Партію регіонів, прогресивних соціалістів та відверто проросійські сили? Діє тут критерій «ліві-праві» чи якийсь зовсім інший?

Утім, західна дослідниця Ханна Арендт ще півстоліття тому зауважила, що критерій «лівиця-правиця» втратив свій зміст: має сенс ділити всі політичні сили (і владні режими, які ними створюються) на три групи: демократичні, авторитарні й тоталітарні. А от усередині кожної з груп можна вести мову про лівіші чи правіші партії. Бо ж які нацисти «ультраправі», коли їхня соціальна програма була осяжнішою і, головне, дієвішою, ніж у більшовиків?

ЄВРОПЕЙСЬКІ ВИМІРИ

Але це — загальні методологічні критерії, хоча і вельми корисні сьогодні. Більшу інтелектуальну поживу для роздумів дасть нам досить складна типологія партій, запропонована у середині ХХ століття Морисом Дюверже. Згідно із його класифікацією, більш важливим за поділ на шкалі «ліво-право» виступає поділ за типом організації партій та їхніми діями. Отже, за Дюверже, можна виокремити як головні типи партій:

— класичні «буржуазні» партії, консервативні та ліберальні, які не мають масового фіксованого членства й керівні структури яких спрямовані передусім на реалізацію виборчих завдань;

— масові соціалістичні партії Європи й деяких країн за її межами з фіксованим членством, напівцентралізованим керівництвом і поєднанням парламентських та позапарламентських дій;

— комуністичні та фашистські партії з жорсткою централізацією керівництва, для яких виборча боротьба — лише засіб досягнення тоталітарної влади;

— християнсько-демократичні партії, які посідають проміжне місце між «класичними буржуазними» і соціалістичними партіями за способом організації та керування ними;

— лейбористські партії, створені на базі профспілок і кооперативів за принципом «непрямої структури» і подібні за методами дій до соціалістичних партій;

— аграрні партії, хоча і не надто впливові, проте постійні учасники європейських політичних процесів;

— нарешті, партії кланового типу, які виникають у деяких країнах Сходу, Африки чи Латинської Америки.

До речі: Дюверже стверджує, що політичного центру, центристських партій як таких не існує: є лівий центр і правий центр, які під тиском певних обставин можуть об’єднатися.

Принагідно про двопартійну систему. За Дюверже, один, прийнятний і дієвий, тип двопартійності виникає за умов конкуренції партій, об’єднаних спільними правилами політичної гри і роз’єднаних питаннями тактичних цілей. Інший тип двопартійності — це двопартійність метафізична, сутнісна, «коли боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорсткості і непримиренності релігійних війн». Така ситуація виникає у разі, коли одна з партій має тоталітарні цілі і тоталітарну структуру, а друга тією чи іншою мірою сповідує демократичні цінності (не має значення, ліві чи праві). У разі приходу до влади тоталітарної партії остання зайнялася б усуненням своєї головної суперниці, рухаючись до однопартійності, а партія демократичного типу у разі виграшу виборів змушена була б, щоб порятуватися від приходу тоталітарної сили, так само встановити однопартійну диктатуру в ім’я демократії. Іншими словами, така двопартійність небезпечна для країни, нежиттєздатна, з неї виростає або тоталітаризм, або авторитаризм. І саме така двопартійність останні роки видніється на політичному обрії України...

Ще складнішу класифікацію партій, спираючись на функціональний підхід, пропонує сучасний американський дослідник Стівен Коен. При цьому він аналізує не так власний досвід США, як європейський та світовий.

1. Партії авангардного типу, що з’явилися в ході розвитку робітничого руху. Їм притаманні підвищені вимоги до вступників до партії, детальна регламентація діяльності та внутрішнього життя партії, сувора партійна дисципліна тощо. Головний об’єкт їхньої політики — наймані працівники та власники-працівники, повсякденна робота з їхньої соціальної просвіти та організації в ім’я торжества справедливості.

Стівен Коен вважає, що у разі приходу авангардної партії до влади вона швидко стає частиною адміністративної системи, її номенклатурою. Зокрема, за Коеном, в силу причин об’єктивного і суб’єктивного характеру в державах соціалістичного вибору авангардні партії перетворилися на провідну ланку командно-бюрократичних режимів. Врешті-решт ці партії втратили авторитет серед трудящих, що призвело багато з них до кризи, розпаду чи перетворення їх на партії парламентського типу. Коен зараховує поняття авангардної партії тільки до марксистських організацій різного ѓатунку; втім, націонал-соціалісти та фашисти різних видів також можуть бути зараховані до цього типу партій, хоча поки що не зафіксовані випадки перетворення їх на парламентські партії.

З другого боку, до кінця 1980-х правлячі комуністичні партії також не перетворювалися на парламентські. Що ж стосується джерел партійних коштів, то офіційно авангардні партії існують «на гроші трудящих», хоча насправді і російські більшовики, і німецькі нацисти одержували основні кошти від капіталістів із своїх країн і з-за їхньої межі, а часом — і від державних структур інших країн. Щодо компартій у часи Комінтерну, їхнє фінансування здійснювалося з Москви; так само було і з лояльними до Кремля партіями після комінтернівських часів, аж до 1990 року.

2. Партії як «виборчі машини», призначені головним чином для проведення виборчих кампаній (збору коштів для їхнього проведення, висунення кандидатів, організації агітації на їхню підтримку тощо). Зазвичай такі партії не мають фіксованого членства, партійних квитків, обов’язкових членських внесків. Вони формуються за рахунок добровільних пожертв корпорацій, приватних осіб, громадських організацій й асигнувань із держбюджету. Такими є, наприклад, дві провідні партії США — Республіканська й Демократична. Їх не можна назвати організаціями в суворому значенні цього слова, відзначають американські політологи Т.Р. Дайс і Л.Х. Цейглер. Щоб до них належати, досить на виборах підтримувати їхніх кандидатів. Як політичні організації вони активізують свою діяльність у зв’язку з проведенням виборів у центральні і місцеві органи влади. Але оскільки такі вибори різного рівня бувають кожен рік, ці партії ведуть роботу майже постійно, використовуючи свої нечисленні органи управління. У Західній Європі такі партії фактично відсутні, проте на посткомуністичних теренах вони існують: скажімо, як інакше назвати «Єдину Росію», як не «виборчою машиною», поєднаною з новотвором цих теренів — апріорно запрограмованою «партією влади»?

3. Парламентські партії. Їхні основні функції схожі із завданнями названих перед цим партій. Однак вони більш різноманітні й охоплюють увесь спектр парламентської діяльності: розробку стратегії і тактики виборчих кампаній, програм, реалізації яких вони домагатимуться в органах влади; вивчення громадської думки про ситуацію в різних регіонах і в країні в цілому, оцінку формальних і неформальних лідерів; підбір і висунення кандидатів, їхню підготовку до участі у виборчій кампанії, а потім і до діяльності в системі державних органів; ідеологічну й організаційну роботу із забезпечення перемоги кандидатів на виборах; вирішення технічних і фінансових питань, пов’язаних із виборами; організацію протидії партіям-конкурентам та їхнім кандидатам; контроль за діяльністю обраних депутатів та їхніх фракцій в парламенті, муніципалітетах тощо.

Парламентські партії мають більш компактну, ніж авангардні, організаційну структуру і постійно функціонуючі органи керування. Принципи їхнього внутрішнього життя допускають існування різних течій і навіть фракцій. Цей різновид партій характерний для багатьох країн світу. У парламентських партіях компетентне та авторитетне керівництво плюс фракції в органах влади різних рівнів несуть на своїх плечах значну частину партійних функцій. Разом із тим рядові члени партій такого типу мають чимало каналів впливу на політику партійної еліти та парламентської фракції, якщо така політика не відповідає їхнім інтересам. У крайньому разі — це несплата членських внесків, вихід з партії або призупинення свого членства, саботування партійних заходів, особливо під час виборчих кампаній, розробка альтернативних проектів документів для загальнонаціональних та регіональних з’їздів тощо. Варто зауважити, що парламентські партії не ведуть свою діяльність тільки в представницьких органах влади, вони, так само, як і авангардні партії, влаштовують у разі потреби масові акції та виводять на вулиці своїх прихильників, проте не з метою захоплення всієї повноти влади, а задля досягнення конкретних політичних цілей.

4. Партії-громади або партії-клуби. Вони являють собою організації, які об’єднують громадян не стільки за приналежністю до якоїсь політичною платформи, скільки за спільністю поглядів, інтересів, культурних запитів. До таких партій люди вступають, щоб задовольнити потреби у спілкуванні, обговоренні життєво важливих проблем з тими, хто близький їм за духом. До цієї групи можна зарахувати організації «зелених», об’єднання захисників історичних пам’ятників, «синіх» (вони борються за докорінне поліпшення соціальної екології), різноманітні асоціації та клуби за інтересами. В останні десятиліття відбувається їхня політизація.

Чимало партій-громад чи партій-клубів, які до цього займалися тільки вуличними акціями чи локальними політичними акціями, перетворилися на активних суб’єктів виборчих кампаній. Перед тут вели «зелені» Німеччини, котрі опанували всі види політичної боротьби і при цьому не перетворилися на «звичайну» парламентську партію, залишившись, по суті, федерацією клубів та громад захисників природного та соціального довкілля.

5. «Кишенькові» або ж «диванні» партії — невеликі за чисельністю організації, створені зазвичай лідерами «другого ешелону» під власні амбіції. Такі партії часто ідеологічно дублюють більш потужні політичні організації і функціонують на рівні нечисленного керівництва та передусім самого амбітного лідера, не маючи чітко окресленої соціальної бази. У них лідери, яка зазначав політолог Р. Міхельс, мають настільки необмежений вплив, що впливати на членів партії можна тільки через вплив на лідера. Водночас ці партії виконують роль своєрідних «дублерів» більш значних політичних утворень, у разі розпаду чи кризи останніх висуваючись на авансцену публічної політики і намагаючись там закріпитися.

Ось так виглядає ситуація з партіями та багатопартійністю під оглядом європейської та американської політичної практики. Вдумливий читач «Дня» одразу відзначить, що ці класифікації не дуже надаються до аналізу української реальності. І матиме рацію.