Чи поєднаються колись в Україні політика з мораллю?

Дуже болючі й актуальні питання поставив Віктор Каспрук у своїй статті «Визріває «революція очищення»?» («День» за 10 червня цього року). Хоч висновки в ній місцями є досить категоричними в оцінках діяльності влади, нинішнього Президента України, але не можна не погодитися з тим, що рівень довір’я громадян до них стрімко падає вниз. Людьми, дійсно, оволодіває апатія. Вони розчаровуються у своїх керманичах, про що засвідчують і останні соціологічні опитування, котрі періодично подаються у ЗМІ.

Нещодавно в нашому районі перебував один із народних депутатів України. Ті, хто організовував з ним зустріч, повідомили по районному радіо про його прибуття. На прийом до народного обранця не прийшов жоден мешканець краю. Ось вам і авторитет українських парламентарів.

Що й казати, нинішня Верховна Рада України за всі роки незалежності виявилася найменш продуктивною у своїй діяльності. І все через політичні протистояння і чвари, котрі періодично розпалюються у стінах парламенту. До того ж ці баталії ще й транслюються по радіо. Невже парламентарі не розуміють, що все це набридло народу, і він з обуренням говорить про таку владу.

І в котре запитують люди одне одного: «Кого ми обрали?». Ніяка з політичних сил не звітує перед виборцями за діяльність своїх представників у Верховній Раді. Якщо іноді й заводять мову про політичну відповідальність, здебільшого в корпоративному політичному колі. Та й говорять про народ тепер все рідше, а здебільшого про нього висловлюються новим терміном — «електорат», про таку собі масу виборців, котра стає потрібною партіям лише у час здійснення виборчих політтехнологій.

Усе це, мабуть, від того, що важко поєднати в Україні політику з мораллю, а тому і точаться постійно політичні чвари. Хоч яким не парадоксальним є факт, але деякі лідери Майдану 2004 уже пересварилися по кілька разів. Не будемо тут називати їхні імена, вони добре відомі всім.

А тим часом економіка України розвивається у хаотичному руслі. Інфляція спустошила гаманці мільйонів пересічних громадян, котрі живуть на одну заробітну плату. До речі, середній рівень пенсії на сьогодні у нашому районі становить близько 640 гривень. За мірками сьогоднішнього дня — це дуже мізерні пенсії. Прожитковий мінімум, визначений Кабміном, є також досить малим. Прожити на такі гроші, коли на все щодня зростають ціни, просто неможливо. Тож у принизливому стані самовиживання продовжують перебуваюти десятки мільйонів людей в Україні.

Громадян у сільській місцевості рятують присадибні господарства, де родини змушені з раннього ранку і до пізнього вечора поратися біля худоби, працювати на городі. На це, мабуть, і розраховують наші міністри, плануючи прожиткові мінімуми і визначаючи рівні пенсій. Тож соціальне розшарування у державі поглиблюється з кожним днем. І невідомо, доки так триватиме.

Сумно проїжджати сільськими вулицями. Тут все збільшується кількість осиротілих садиб, зарослих бур’янами. У селах живуть здебільшого пенсіонери. Молодь, котрій не вдалося знайти собі роботу, спивається, деградує. Рідко коли відчиняються двері місцевих будинків культури і клубів. Зате майже до самого ранку працюють місцеві «шинки». І так у багатьох селах Полтавщини та інших регіонів України. До речі, обіцяне не одним керманичем України швидке відродження села, не дає позитивних результатів. Дуже мало що робиться, щоб воно більше наповнювалося дитячим сміхом. Українське село стрімко вимирає, особливо на Лівобережній Україні. Це ж треба було так докеруватися, щоб у державі з найбагатшими у світі чорноземами довести, вважайте, до занепаду сільськогосподарську галузь.

Не хочеться у це вірити, але складається враження, що, мабуть, реалізовується якась зловісна програма щодо зменшення кількості населення України (є прогнози про те, що років через 25 українців залишиться трохи більше 30 мільйонів). Коли б це було не так, то економіка України мала б значно більшу соціальну направленість, ефективніше б боролися із бідністю, доступнішою була б медицина і так стрімко б не вимирала держава.

На кого й на що будуть списувати провали у своїй політиці нинішні керманичі держави? Чи настане коли-небудь їх відповідальність за наслідки своєї діяльності? Риторичні запитання. Ні за що вони не будуть відповідати, як і їх попередники. Так у нас повелося. Люди вкотре повірять різним обіцянкам і будуть у захваті від чергової обіцянки підвищити пенсії, заробітні плати, що завжди в Україні викликає нові хвилі інфляції і пересічні громадяни знову відчуватимуть «схуднення» своїх гаманців.

Популізм нині є основним методом боротьби за голоси електорату під час різних виборчих кампаній. Так буде й надалі, доки політика в Україні не поєднається з мораллю, доки в нас не народиться середній клас громадян, котрі будуть судити про політикiв, не по їх словах, обіцянках, а по конкретних справах, по їх вмінню забезпечити у державі соціальну справедливість, динамічний розвиток держави, якому сьогодні, на жаль, заважають політичні чвари, протистояння олігархічних кланів, великий рівень корупції і безвідповідальність владців.