Кіно за правилами і без
Насправді в парламентській залі — якщо дійсно звести дискусію до принципових розбіжностей в запропонованій меті — дискутувалися два шляхи.
Перший — замінити чиновників на буцімто нових, а насправді старих, які вже були при цих владних повноваженнях, і надати повне державне фінансування кільком відомим майстрам — в принципі, це вже було в недалекому минулому.
Другий шлях — поставити за мету фінансування не окремі кінопроекти окремих майстрів, а створити цілісну програму реставрації системи кіноіндустрії — від освіти до підтримки кінотеатральної мережі.
Перша позиція була представлена докладно, численними виступами та надзвичайно емоційно. Друга — практично не прозвучала. Багатьом, хто просив слова, його просто не надали (серед них і ваш покірний слуга). Власне, моя позиція зводиться до простих пропозицій, які я й хотів висловити. Головне — треба просто звернутись до напрацьованого досвіду багатьох країн, які вже давно виробили інструментарій системної підтримки державного інтересу в кіноіндустрії. Я збирався назвати лише кілька основних позицій.
1. Найнеобхідніше — докорінно змінити саму схему надання державної підтримки кінопроектам. Відмовитись від стовідсоткового фінансування виробництва фільму за рахунок держави. Надавати — як у нормальних європейських країнах — не більше ніж 25 відсотків бюджету кожного етапу виробництва. Як це роблять на Заході?
Спочатку експертна рада розглядає сценарну заявку. Прийнято — дають гроші, але тільки на розробку сценарію.
Прийнято сценарій — виділяються гроші тільки на підготовчий період — підбір акторів, об’єктів зйомок, складення бюджету. Якщо експерти припустилися помилки й група нефахова — на цьому етапі це стане видно, й подальшу роботу буде припинено. Якщо ж ні — настає третій етап, підтримка виробництва. Чому на цей етап надають не більше 25%? Тому що пошук решти суми — це й перевірка фахових якостей продюсерів (гроші треба вміти знайти), і гарантія фінансової порядності продюсера — бо якщо він хоч невеликого кредиту в банку не візьме й не буде зацікавлений берегти кошти при виробництві, то державної підтримки йому не бачити ніколи. І нарешті — в пошуках додаткових грошей у банках, на телебаченні, у недержавних фондах проект проходить багаторазову фахову перевірку, і таким чином є гарантія: навіть якщо в державній експертній раді сидить давній друг продюсера — це не допоможе, якщо бюджет проекту завищений або ж проект того не вартий. Держава перерахує гроші лише тоді, коли знайдено весь бюджет.
Етап четвертий — підтримка фестивальної долі фільму, виробництво промо-матеріалів. І якщо фільм знайшов належну фестивальну оцінку, настає етап 5-й — підтримка фільму в прокаті.
Сумарні витрати держави на всі етапи підтримки фільму не перевищують 30% бюджету — це правило європейських країн. І допоки це не стане правилом в Україні, їй ніколи не вистачатиме грошей на виробництво фільмів.
Отже, це була позиція № 1 — докорінно змінити схему надання державної підтримки кінопроектам і закласти це в закони — щоб порушення було порушенням закону. До речі, поки що закон вимагає прямо протилежного: Міністерство культури має фінансувати проект в повному обсязі та не може увійти у співфінансування.
2. Ми повинні чесно визнати: в українському кіно зараз майже немає середнього покоління. Є майстри дуже похилого віку — я щиро поважаю їхній доробок, але вони майже нічого не робили понад десять років. Це не їхня вина — це їхня біда, але справді творчо дієздатних майстрів серед старшого покоління — одиниці. Середнього ж покоління практично нема: їхня зрілість припала на той час, коли українське кіно не існувало. Мораль: нове українське кіно треба пов’язувати з новим поколінням. При цьому не чекати, що віддача прийде вже завтра. Але для того, щоб вона таки за кілька років прийшла, потрібно мінімум 50% тих грошей, що будуть виділені на підтримку кінопроектів — знов-таки, на законодавчому рівні, — витрачати на дебюти та другі фільми.
3. Розробка окремої програми відродження кіноосвіти. Найголовніше — кіноінститут із сучасною навчальною й виробничою базою. Наразі вона зруйнована вщент, і в цього процесу є конкретні винуватці. Треба радикально підняти зарплатню професорсько-викладацькому складу: щоб до інституту прийшли справжні фахівці, які знають сучасний кінопроцес. Так само терміново необхідно створити програму підготовки фахівців середньої ланки. Грим, костюми, світло, піротехніка — всі ці маленькі кіногалузі за останні десять років докорінно змінилися, й лічені люди в Україні володіють цими професіями.
4. Розвиток кіновиробничої бази та державних студій як сучасних кінофабрик — як скрізь, у всьому світі. На жаль, нічого не почув сьогодні про Одеську кіностудії, яка була в жалюгідному стані ще п’ять років тому і якій реально загрожувала перспектива приватизації за копійки — не знаю, як зараз, може, вона вже приватизована. Натомість жорстко критикують студію ім. О. Довженка, яка без суттєвих інвестицій з боку держави забезпечує свою життєдіяльність, розвивається технічно та займається своєю прямою справою — кіно- та телевиробництвом. Приходько стовідсотково правий, коли говорить: студії як фабрики мають надавати послуги продюсерам проектів, а не бути самими продюсерами. Держава гарантує фабриці певний обсяг замовлень на рік — і за цієї умови проектам з державною підтримкою студії надають послуги першочергово і за спеціальними цінами. Така логіка діє в багатьох країнах і абсолютно себе виправдовує. Але це — тільки один напрямок. Другий — стимулювання приватних фірм, які надають послуги з кіновиробництва. Бо жодна кіностудія ніколи не вмістить у себе все, що задіяно у виробництві сучасного фільму. У всьому світі — спецтранспорт, піротехніка, грим, спеціальне операторське обладнання — це справа послуг маленьких фірм, і чим їх більше, тим нижчі ціни. Пільговий податковий режим — цілком достатній інструмент, аби прискорити народження таких фірм у нас.
5. Підтримка кінотеатрального показу. Не тримати кінозали у державній власності, а підтримувати кінотеатри, які беруть на себе певні зобов’язання щодо програмної політики. Саме в таких кіномережах у Європі іде так зване «артхаузне кіно» — фільми Джармуша, Лелюша, Кар Вая, молоде національне кіно з фестивальною біографією. Але й тут — як і в кіновиробництві — держава надає лише близько 25% від бюджету кінотеатру.
Здійснення всіх цих кроків треба забезпечити не доброю волею керівників, а законодавчо зафіксувати конкретними програми розвитку, крім того, необхідне забезпечення протекціонізму для українського кіновиробництва в цілому. Потрібно законодавчо окреслити статус національного продюсера, який дає податкові пільги, чіткі критерії цього статусу.
Це кроки, апробовані практикою багатьох країн. Урахувати цей досвід — це, на мій погляд, значно краще, ніж повторювати досвід сталінського малокартиння. Нагадаю — держава не так давно вклала 4,5 мільйона доларів у три стрічки, які не принесли ані глядацької популярності, ані фестивального успіху — жоден із фестивалів категорії «А» не взяв їх до офіційної програми.
Повторюсь — треба фінансувати програми розвитку й чітко обумовлювати правила підтримки. Якщо ж робитимемо ставку на геніальні окремі творіння та жбурлятимемо в них мільйони — будемо там, де зараз є.
І останнє. З дискусії на слуханнях зробив для себе висновок: комусь дуже вигідно виставити телеканали ворогами українського кіно. Заперечу — телеканали не тільки не ворог, а основне джерело фінансування кіновиробництва. У російській практиці, на яку з трибуни посилалось багато виступаючих, — це 70%. По світу — так само. Телевізійні жанри — зараз основа кіновиробництва.
Мені приємно згадати: у 1998 не росіяни, а ми почали виробництво вітчизняних серіалів на противагу американським — це був «День народження Буржуя». Загалом за ці роки тільки телеканал «1+1» з власної ініціативи та власним коштом зробив 90 годин документальних фільмів (серед них «Мій Шевченко», «Війна. Український рахунок», «Пісні Серця» ), сім ігрових фільмів, 44 години телесеріалів. Загальний бюджет нашого кіновиробництва склав понад дев’ять мільйонів доларів. У активі компанії «1+1» дві номінації на «Оскар» — не висунення, а саме номінації, і це єдині номінації на «Оскар» фільмів з українською участю у виробництві. Так само єдина участь українського кіно за останні десять років у офіційній програмі міжнародного кінофестивалю категорії «А» — це фільм «Путівник», зроблений за участю «1+1» і представлений на форумі молодого кіно Берлінале 2005 року. Нагадаю також, що український телесеріал «Кармелюк», знятий у 80-ті роки, був нами під ефір переозвучений повністю українською мовою — до цього української версії взагалі не існувало. Так само в 95-му саме «1+1» зробив єдину українську відеокопію «Білого птаху з чорною відзнакою» — до цього в Україні були лише російські версії, й відеокасету з українським оригіналом ми досить непростим шляхом розшукали за кордоном. І нарешті те, чим ми пишаємось, — серіал «Украдене щастя» режисера Андрія Дончика. Знятий на базі української класики. Знятий українською мовою — вперше за багато років. За півроку пройшов в ефірі двічі. Загальна кількість глядачів — майже десять мільйонів. Тим, хто говорить про ворожість телебачення українському кіно, — пропоную отримати хоча б стільки ж глядачів. І тоді побачимо, хто українському кіно друг і хто чого вартий. Це просто покаже глядач — для якого, власне, все й робиться.
