Непрозорий натяк видавців

Кожна книгарня в Україні має надавати українським книжкам пристойне місце на своїх полицях. Такий основний заклик акції-натяку «2006 рік — рік української книжки в Україні», ініційованої видавництвом «Факт» та представниками української гуманітарної інтелігенції в рамках VIII Київського міжнародного книжкового ярмарку, що триває зараз у столиці. Свого часу письменники та видавці вже проводили кілька відчайдушних публічних акцій (наприклад, спалення рукописів перед Кабміном), маючи на меті звернути увагу на проблеми української книжки. Не всі тоді сприймали ті акції й говорили, що такі методи боротьби за свої права не дієві. Тоді не лише влада залишилася осторонь, а й суспільство, для якого, власне, книги й видаються. Цього разу вирішили починати не «зверху», а «знизу» — з конкретної людини. За задумом, цьогорічна акція-натяк — не одномоментний захід. Вона має перерости в рух читачів, які або допоможуть, або переконають, або примусять посадовців робити те, що ті завжди тільки обіцяють — підтримати вітчизняних видавців та українську книгу. Ініціатори акції впевнені, що зараз поки що є шанс і сенс за це братися. До того ж, за словами директора видавництва «Факт» Леоніда Фінкельштейна, серед українців немає людей, які не вміють читати українською. Є люди, які не хочуть чи то через навалу російської попси (не російської книжки!), чи ж через те, що українську книжку в багатьох українських книгарнях знайти практично неможливо.

На думку письменника Дмитра Стуса, маленький учинок кожного загалом зробить велику справу. Найелементарніший — завітати в книгарню та запитати в продавця, чому українські книжки не стоять на вітринах. «А коли це робитиме велика кількість людей, — говорить Дмитро Стус, — тоді продавцеві важко буде відповісти «тому що не читають». За словами письменниці Оксани Забужко, завдяки такому громадському руху, який починається знизу, й коли кожен щось робитиме в міру своїх сил і можливостей заради єдиної мети, непоміченими залишитися буде дуже важко. До речі, перший внесок в акцію внесла саме О. Забужко. Заради того, щоб її остання книжка про помаранчеву революцію «Let my people go» вийшла якомога дешевшою, письменниця відмовилася від гонорару. Звісно, О. Забужко пояснювала, що на темі Майдану грошей не заробляє, що не закликає авторів відмовлятися від гонорарів, що це виняток... Однак, це — ще один приклад того, що може зробити конкретна людина. На що, в першу чергу, слід звертати увагу в рік української книжки в Україні — у коментарях ініціаторів акції.

Віра АГЕЄВА , доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Думаю, фантасмагорія, яка сьогодні пов’язана з необхідністю проводити рік української книги в Україні, може засвідчити нову якість розвитку громадянського суспільства в Україні. Тому що до сих пір як українські видавці, так і ті, хто бодай щось хотів зробити для розвитку української книжки, пропонували законопроекти, палили рукописи перед Кабміном і вірили, що це щось змінить. Проте в Кабміні так і не відчули запах «книжкового» диму. І те, що українські видавці від усіляких звертань, прохань, аудієнцій в уряді тощо, нарешті, переходять до важливих, значно результативніших кроків, свідчить уже про постмодерністський етап. Я — представниця професії, яка в Україні вимирає. Ця професія називається літературний критик. Власне, вимирає літературна критика як діяльність. Тому мені здається, що одним із напрямів цієї акції має стати відродження літературної критики. Для цього нам не потрібна урядова допомога. Давайте друкувати не лише інтерв’ю з телезірками й співачками, давайте хоча б зрідка друкувати інтерв’ю, скажімо, з Оксаною Забужко. Хто й коли читав у пресі матеріали про книжки? Якщо ж такі матеріали зрідка й трапляються, то їх пишуть, як правило, троє-четверо людей... Усі видавці одностайно кажуть, що останнім часом українську книжку почали краще купувати. А якщо українську книжку більше купують, то її більше й читають! То ж почнімо з того, що про українську книжку ми, її читачі, будемо говорити, ділитися враженнями... Щоб через кілька років про рік української книжки в Україні не доводилося натякати.

Оксана ЗАБУЖКО , письменниця:

— Не варто відгукуватися на заклик Віри Агеєвої брати інтерв’ю в Забужко. Я, взагалі, неохоче даю інтерв’ю. З прагматичних міркувань. Тому що ті інтерв’ю, які, скажімо, беруться в Оксани Забужко за своїм культурним меседжем в українській пресі нічим не відрізняються від тих інтерв’ю, які беруться в Руслани, Вакарчука, Шуфрича або Януковича. Бо в нас є феномен мас-медіально розкрученої персоналії, а те, чим ця персоналія займається — значення не має. Є феномен людини відомої своєю відомістю. I все. Наприклад, усі знають, що Забужко написала «Польові дослідження з українського сексу». I в результаті виходить так: коли я даю інтерв’ю й кажу журналістці, що зараз в Iрані перською мовою виходить моя «Казка про калинову сопілку», то потім читаю в газеті заголовок «Оксана Забужко научит Иран сексу». Такого роду прикладів я можу з ходу навести з півдесятка. Чому так відбувається? Та тому, що журналісти не читають книжок. Їм це не потрібно. Навіть рецензії пишуться авторами, які книжку не читали! Журналісти самі є жертвами цієї фатальної безкнижності української нації. Бо за книжкою треба піти, треба знайти час, щоб її прочитати... Це й призводить до відсутності літературної критики й елементарного публічного дискусу довкола української книжки, а, зрештою, й до елементарної невключеності української книжки в обіг нашого повсякденного культурного споживацького продукту. Входить Муракамі до споживчого кошика українського інтелігента? Входить. Акунін входить? Входить. Так, про це можна говорити на кухні, якусь цитатку в кав’ярні забабахати. А Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Леся Українка? Я вже не кажу про не менш достойних українських авторів, котрі ще живі! Виявляється, не входять — бо українська книжка не присутня в нашій свідомості, бо вона, як раритет, мало доступна. Я втомилася багато років розповідати про драматичні листи, які я отримую з провінції: якщо хтось із міста раптом привіз у райцентр якусь українську книжку, то щоб її прочитати стоїть черга в 30 чоловік. Я від щирого серця закликаю всіх на правах волонтерів приєднатися до цієї акції. Об’єднатися людям, які хочуть, щоб в Україні всюди були книгарні, щоб в Україні була присутня українська книжка так само, як, скажімо, в Польщі присутня польська, в Литві — литовська...

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК , генеральний продюсер телеканала «Студія «1+1»:

— Я, взагалі, не прихильниця депресивних рухів, мітингових процесів з однієї простої причини: я не належу до тих людей, які в чомусь розчарувалися. I мені, напевно, дуже важко буде щось зробити, щоби примусити себе розчаруватися в теперішньому дні чи в тому, що відбувається в моєму житті. Але чому ця акція важлива для мене, спробую пояснити на такому прикладі. Я народилася в маленькому місті Пирятин, що на Полтавщині. I нашому місту в спадок від одного єврея залишилася стара овочева лавка. Коли я була маленькою, то любила туди заходити, тому що там пахло старовиною й чудово збереглося дерево. I єдине, що мені заважало в тій лавці, так це те, що на гарних плитах стояли ржаві консервні банки. Вони псували всю картину! Тому на гроші, що мені давала мама на пончики, я скуповувала ті ржаві банки й, виходячи з магазину, їх викидала. Тепер я розумію, що це був дурний дитячий поштовх. Я розумію, що я нічого б не змогла зробити з цією лавкою, бо всі банки потроху ржавіють. Я розумію, що не вистачило б коштів... Але робила.

Я дуже шкодую за чудовими літературними тусовками, суперечками в «Літературній газеті»... Я знаю, скільки б я не розказувала про це своїм дітям, вони будуть дивитися на мене, як на людину, яка «бачила Леніна». I я не вірю в те, що на когось можуть вплинути мої розповіді. Ми з журналістами знімали багато репортажів на цю тему. Один із перших — спалення своїх книжок Костем Москальцем. Ми знімали — плакали, переглядали — плакали, але я знаю, що це нікого не зачепило. Це був акт для нас особисто. I ті некомерційні програми, які ми створюємо в себе на каналі, так само не мають високого рейтингу. Мова йде про те, що людину можна заставити, навчити. Але щоб було українське на Україні, напевно, треба, щоб було кому писати i щоб було кому читати. I протестом чи саботажем ми мало що змінимо. Але цей рух має свій сенс. Бо то — об’єднання українців, які це люблять й уперто цього бажають. Потрібна якість і спокійний упевнений тон. От і все.

Максим СТРIХА , письменник, перекладач:

— У цивілізованому світі будь-який книжковий супермаркет тримається на рекламі. У будь-якій нормальній європейській столиці ви побачите бігборди не лише з обличчями політиків, але й з рекламою книжок i портретами письменників. Більше того, законодавство низки європейських країн містить цікаву норму, яка зобов’язує періодичні видання мати стабільну книжкову колонку й презентувати новинки національної літератури. У нас це — не рейтингове. Я розумію становище наших журналістів, бо сам був у цій ролі. Хоча я переконаний, що є достатня кількість журналістів, які ще можуть й у нас робити це фахово. I коли існуватиме обов’язок це робити, то, думаю, число фахових журналістів зросте. Чим частіше ми нагадуватимемо, що саме формулювання «рік української книги в Україні» — абсурдне, тим швидше ми досягнемо бажаного результату.