ЩОДЕННИК

Так добре зранку, коли біжиш, а вулиці порожні. Люди так надивують тебе за день, що при народженні нового дня, їх бачити не хочеш.

Поворот. Інший.

Ба, на одній із вулиць хтось є.

«Бобик», два міліціонери, мужик білявий сперся руками на капот. Мабуть, стомився. Правоохоронці час від часу махають дубинками, як м’ясники дорогими ковбасами. Але мужик не боїться, бо вже нікуди не прагне. На деякій віддалі — дівка в чорному. І, ясна річ, знайома.

— Васьок, ну ти допився! Вже бігати почав. І я хочу!.. Надоїло бухати, а зранку незнайомих мужиків із постелі витрушувати... Ти звідки так швидко вертаєшся?

Кажу, що з Мукачева. Це за 40 км від Ужгорода.

— Я стільки зразу не пробіжу, — вирішує вона. — Потренуєш мене пару днів.

— Добре, — відповідаю. — Приходь о п’ятій на стадіон «Спартак».

— А горілку брати?

— Бери. Без неї далеко не забіжиш.

Вона далі чекає мужика, який переконливо виголошує, що не можна замість «здрастуйте» бити палицею по «чайнику». Це, очевидно, хвилює і міліціонерів. Протистояння Віти, яка хитається від легкого ранкового вітру, і двох сержантів, котрі хиляться в бік кишень, продовжується.

Коли вони все-таки не витерплять і потривожать кишенькову таємницю, нібито для пошуку «ствола», вона почне пронизливо кричати, поки вони не забудуть про збагачення.

Наша Батьківщина, мабуть, тут. Не на Говерлі.

Біля чужих кишень свого п’яного національного хлопця.