ЩОДЕННИК

Приятель був у розпачі. Таким я його ще ніколи не бачив. «Боже, яке приниження, — бідкався він. — Учора мій маленький син попросив цукерку, а в мене не те що на солодощі — навіть на хліб не було грошей. Повечеряли сухарями із чаєм. Наступного дня снідали теж без хліба. Я пішов на роботу. Увечері повернувся, а він на руки дивиться, чи не приніс чого. Дружина зготувала сякого-такого супу з картоплі, капусти та цибулі. А маля сьорбає ту юшку, сьорбає, а потім підводить очі й каже: «Тату, а можна хліба хоч трішки?» Я пообіцяв, що назавтра до сніданку обов'язково дістану. Хлопчик попоїв, заснув, дружина сіла біля лампи латати дитячі сорочечки, а я вкотре заходився нишпорити по кишенях своїх літніх штанів, мо', хоч ламаний гріш де завалявся? Та ба, вкотре вивернуті кишені були порожніми. Отож я шарудів одягом, торкав вішалки, рипав дверцятами шафи, скоріше, для годиться. Дочекався, поки дружина ляже, а потім... Уперше в житті я відчував таке приниження. Переконавшись, що в домі всі заснули, я, немов справдешній злодюга, прокрався до синової спальні, шаснув до його письмового столу й витягнув скарбничку. Відніс на кухню, причинив двері й розпочав «інкасацію». Довго мудрував, допоки відкрив. Це був недоторканний запас мого сина. Хлопченя два місяці збирало, заощаджувало, монетки все дрібні: по дві, по п'ять, по десять копійок. Я витрусив їх собі на долоню, полічив. Гривня сорок вісім. Принаймні на дві хлібини вистачить. Пробач мені, синку, але наручного електронного годинника з калькулятором купимо тобі іншим разом. Може, наступного місяця. Може, наступного року. А може, в наступному житті».