«У моїх дітей немає майбутнього і в Україні», –

З одинадцятирічним афганцем Мірабом я познайомилася на одному зі столичних оптових ринків — «Троєщина». Невеликого зросту, дуже худенький хлопчик поквапом розказував мені свою сумну історію (ось-ось мав прийти господар товару, який продає Міраб разом з іншими афганцями, і перевірити, як iде торгівля: «Я приїхав в Україну з Афганістану два роки тому разом із другом мого батька, тоді мені було 9 років. Мій батько загинув, а мати тяжко хвора і не могла зі мною їхати. Російською я розмовляю вже непогано, писати не вмію ні рідною, ні вашою мовою, зате читаю, щоправда, з трудом — написи на приклеєних до товару етикетках. На жаль, часу вчитися у мене немає, оскільки, щоб прогодуватися, я маю працювати на ринку, допомагати торгувати дорослим, які приїхали разом зі мною. Живу теж поки у них. Мої дорослі друзі орендують однокімнатну квартиру поруч із ринком. Зараз у ній живе п'ятнадцять афганців, а ще два тижні тому нас було майже двадцять чоловік. Вісім із п'ятнадцяти — діти... Трапляється, що нам не вдається продати привезений господарем лотка товар, і тоді нам всім практично немає чого їсти. Це дуже тяжко, тому я хочу заробити грошей для того, щоб вчитися. Дорослі кажуть мені, що люди, котрі мають освіту, ніколи не голодують».

За даними Комітету України у справах національностей і міграції, за період з 1996 року (коли в Україні була затверджена процедура визначення статусу біженця) по жовтень 1999 року 3505 шукачів притулку отримали в нашій країні статус біженця. З них 1150 чоловік — діти до 16 років. Більшість біженців проживає у Києві, Харкові, Одесі та Львові.

«Попри те, що 1991 року Україна підписала Конвенцію ООН «Про права дітей», в якій зазначається, що й діти, котрі мають статус біженців (або просто шукають на території тієї чи іншої країни притулок), мають ті ж права, що і діти, котрі є громадянами даної країни, в Україні діти-біженці позбавлені практично всіх прав», — заявила на присвяченому проблемам дітей- біженців «круглому столі», що відбувся недавно в Києві, представник Київського комітету жінок-біженців афганка Парвін Хашим Мансур. Вона також підкреслила, що оскільки тільки 20% (а то й менше) дорослих біженців «мають постійну роботу, їхні діти (за статистикою, в Україні проживає 1200 дітей з Афганістану і 400 дітей з африканських країн) змушені працювати на ринку, щоб допомогти своїм батькам прогодувати сім'ю». Причому, практично ніхто з дітей не відвідує школу, бо чи то через незнання передбачених Конвенцією прав дітей, чи то через небажання, дирекція більшості українських шкіл не хоче приймати на навчання маленьких іноземців, якi не мають прописки (а часто, — і статусу біженців). «Я вважаю, що у моїх дітей і дітей інших біженців немає майбутнього», — підкреслила Парвін Хашим Мансур. На її думку, однією із найгостріших проблем також є захист дітей, які приїхали в Україну без батьків. Таких, наприклад, як Міраб. Оскільки в українському законодавстві не передбачений механізм визначення статусу маленьких шукачів притулку, котрі не мають батьків. Так, Міраб не зможе одержати в нашій країні документи, котрі підтверджують його особу, аж до повноліття.

«Попри те, що за останні кілька років Україна зробила дуже багато для потерпілих під час військових конфліктів в тих чи інших країнах людей, прийнявши тисячі шукачів притулку, не можна не відзначити, що українське законодавство має бути побудоване таким чином, щоб діти-біженці перебували під постійним захистом держави, — сказала «Дню» регіональний радник управління Верховного Комісара ООН у справах дітей-біженців у країнах Східної Європи, співробітник представництва УВКБ ООН в Анкарі Ірина Кореняк. — До цього Україну передусім зобов'язує ратифікована нею 10 років тому Конвенція ООН «Про права дітей».

Та й правда, хороший почин (тим більше скріплений міжнародними зобов'язаннями) треба завершувати. Але на сьогодні нашій країні не завжди вдається дотримуватися прав навіть своїх маленьких громадян. Що вже казати про дітей- біженців...