Відібрана спадщина

Яскраву статтю Ігоря Лосєва «Подвійні стандарти любителів «спільної» історії» («День» за 28 березня 2008 року) можна вважати надзвичайно актуальною і повчальною для тих, хто, за словами автора, звинувачуючи нас у неправильному тлумаченні нашої історії, постійно повчає як нам її розуміти. Не можна не погодитися і з тим, що священне право кожного народу — жити своїм розумом. Тож хочеться на продовження теми, спираючись на історичні факти, розповісти також про те, як відбирали у нашого народу історичну пам’ять і позбавляли мільйони селян законної спадщини.

Тяжкою є доля українського селянства. Особливо небувалому нищенню воно було піддане у добу тоталітаризму за часів сталінщини. Годувальників країни відправляли на той світ мільйонами. І таку ж кількість прирікали на злидні.

Драматизм лихоліття, що закарбувалося невигойною раною у генетичному коді не одного покоління, — і в тому, що внаслiдок небувалого в історії геноциду українського народу в нього відбирали історичну пам’ять, а відтак порушувався природний зв’язок поколінь.

Люди були настільки налякані репресіями, що дехто навіть і нині побоюється розповідати про ті жахливі часи, про те, що їхні прадіди колись мали власність, землю, на якій добре господарювали.

Такого тотального винищення селянства, як у колишньому СРСР, світ не знав. Якщо на Заході власність упродовж століть є священною і недоторканною, то в українських землеробів наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття репресивними методами забирали все: і власність, і життя, і душу (згадаймо демонічну руйнацію національних святинь), перетворивши їх на багато десятиліть у безсловесних кріпаків.

У процесі репресій, вчинених проти селянства, каральні органи розправлялися, у першу чергу, з міцними господарями. Налякані цим, люди часто самі знищували свої родинні архіви, щоб не бути запідозреними у «буржуазному», «куркульському» походженні і не потрапити до таборів.Так відбулося велике насилля над мільйонами господарів-власників, а також зроблено все, аби вони назавжди втратили можливість повернути відібране у них насильницьким методом.

Пригадую: на початку 90 х років до мене, кореспондента «Зорі Полтавщини», звернулася одна жінка, щоб я допоміг їй отримати компенсацію за відібрану енкаведистами дідівську хату, з якої потім зробили сільський клуб. У неї дивом збереглися документи, вона знайшла й свідків. Подолавши не одну судову тяганину, жінці, нарешті, вдалося отримати невеличку компенсацію, але інфляція «з’їла» ті гроші, і вона змогла на них купити лише синові кросівки.

І нині у наших селах мешкають сотні тисяч нащадків тих, кого «розкуркулювали», у кого силоміць відбирали оселі, землю, реманент. Але через відсутність архівних документів, вони не можуть звернутися до судів, щоб повернути у власність законну спадщину.

А це інший приклад. Під час подорожі 1998 року до Німеччини я мав розмову з одним із екскурсоводів у Тюрінгії. Він розповів, що коли впала берлінська «стіна» і стало можливим на підставі збережених документів повернути експропрійовану колишньою владою власність, він пред’явив їх адміністрації взуттєвої фабрики, побудованої на землі його батьків. Відтоді йому щороку виплачують гроші як орендну плату за зайняту під будівництво фабрики землю.

Вразила мене і така зустріч. У тій же Німеччині, поблизу міста Детмольд (Північний Рейн-Вестфалія), я ознайомлювався з господарством одного із місцевих фермерів. Звернувши увагу на дату — «1876», котра була зазначена на фасаді його кам’яниці, з подальшої розповіді довідався, що у цього фермера збереглися документи на землю, яка перейшла йому у спадщину ще з часів Богдана Хмельницького (?!). Ось чому процвітає ця Німеччина, вийшовши на одне із передових місць у світі за рівнем життя людей: у її громадян живе почуття гідності власника.

Звільнившись від колишньої комуністичної системи, в Естонії створили законодавство, згідно з яким колишнім власникам в обов’язковому порядку повертається їхнє майно, націоналізоване колишньою комуністичною владою, тільки-но вони представлять відповідні документи. Щоправда, цій прибалтійській республіці пощастило — вона швидше адаптувалася у європейський простір.

Коли б в Україні не чинився геноцид селянства, у нас не було б проблем ні з фермерством, ні з селом, котре сьогодні катастрофічно вимирає, ні з мораллю — внаслідок багаторічної руйнації людських душ вона прийшла у великий занепад.

Без міцних селянських господарств нам важко сподіватися і на створення міцного середнього класу. Хоч у колишніх колгоспах, а нині сільгосптовариствах, і відбулося розпаювання землі і селяни стали нібито власниками, але сповна себе вони такими не відчули. Вони не знають навіть справжньої ціни на землю й іноді готові її продати першому зустрічному лихварю.

Бажання працювати на землі, займатися фермерством є не у багатьох. Це від того, що держава не повернула селу боргів і по-справжньому ще не підтримує його. Щоб успішно вести селянське чи фермерське господарство, потрібні неймовірні зусилля і немалі кошти. Всілякі перепони, бюрократизм, відсутність паритету цін — все це відбиває бажання тривалий час працювати на землі. Законодавство про врегулювання виробничих відносин в аграрному секторі дуже кульгає. А тому тут так повільно йде реформування.

А тим часом в українських селах дедалі меншає дітей, пустіють садиби, занепадає їхня інфраструктура. Тут переважно мешкають пенсіонери. Молодь у пошуках кращої долі подалася до великих міст, за кордон, де можна влаштуватися на роботу й одержувати більшу платню, ніж в Україні.

Прикро — Україна в усі сприятливі для неї часи відрізнялася своїми мальовничими селами, наповненими дитячим сміхом, квітучими садами, величними храмами, щедрими нивами. Пригадаймо, про це писали ще у ХVII cтолітті, подорожуючи нашою землею, П. Алепський, французький інженер Г. Боплан та інші автори.

А сьогодні у багатьох українських селах поселилася печаль. Тут справляють більше поминок, ніж хрестин. Залишені оселі з вибитими вікнами і дверима, зарослі бур’янами садиби — все це можна побачити у кожному селі, як і те, що частина молоді, котра тут залишилася, вдень і увечері (бо роботи немає) у місцевих «забігайлівках» просиджує за чаркою, забувши вже, мабуть, коли треба працювати, а коли відпочивати. Збільшується кількість неблагополучних сімей, де при живих батьках є бездоглядні діти.

Увесь драматизм полягає у тому, що розірвався зв’язок хліборобських поколінь. Власність, котра насильницькими методами відібрана у селян у добу тоталітаризму, не повернута їхнім нащадкам. Тож історичної справедливості по відношенню до українського селянства не відбулося. І вина за це лежить на колишніх комуністичних правителях. Ніхто у Російській Федерації так і не вибачився за все, що було заподіяно українському народові.

Тут дозволяють собі й сьогодні повчати нас, як ставитися до нашої історії, як її тлумачити. Нахабне зухвальств, та й годі. Та скільки не лютували її політики, апологети імперської історії, Україна більше ніколи не дозволить себе поневолити. Гіркі уроки з минулого вона, хоч і з певними труднощами, але робить...