Що насправді відбувається з Україною?

Якщо країнам Балтії вдалося вскочити в євроатлантичний вагон, убезпечивши себе від агресивної Росії, то Україні — ні. Ми не змогли вчасно реформуватися й уникнути наслідків хвороби «русского мира». Крім зовнішнього чинника, які внутрішні причини? Свою відповідь у статті «Режим утилізації» для «Дня» пропонує доктор політичних наук (донедавна працював у Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України), автор близько 100 наукових публікацій з гуманітарних і суспільствознавчих питань Максим РОЗУМНИЙ. У подальшому автор планує підготувати серію публікацій — про соціальну анатомію суспільства утилізації, причини та передумови зламу соціального порядку, а також про імовірні сценарії його відновлення.

Якщо трохи переінакшити зміст знаменитої сентенції, якою розпочинає свій, мабуть, найвідоміший у світі роман Лев Толстой, то можна сказати, що всі щасливі народи світу щасливі кожен по-своєму, а нещасні — схожі між собою природою своїх нещасть.

Американці пишаються своєю демократією, довіряють своїм президентам, не соромляться втручатися у внутрішні справи інших держав, керують світом за допомогою долара і вірять в американську мрію — досягти успіху тут може кожний. Китайці знають з народження, що існує Піднебесна і навколо неї інший, недостатньо цивілізований світ, у якому рано чи пізно буде панувати Китай. Вони однаково шанують усі імператорські династії, включно з комуністичною, започаткованою Великим Мао. Іранці пишаються своєю давньою історією і жодним чином не шкодують про наслідки Ісламської революції 1979 року. Вони потерпають від санкцій, але продовжують ворогувати з Ізраїлем і намагаються поширити свій вплив на Азію, Африку і Латинську Америку. Угорці, хоча й переживають вже ціле сторіччя трагедію Тріанону, але вперто тримаються своїх традицій, своєї культури, не комплексують з приводу колишнього союзу з Гітлером, а нині готові протистояти цілому Європейському Союзу та дружити навіть із Путіним для досягнення своїх національних цілей.

Не кажу вже про італійців, фінів, поляків, індійців, індонезійців, австралійців, бразильців, японців та про інші народи, що на різних континентах і в різних історичних, культурних та природних умовах вийшли на достатньо високий рівень самоповаги і впевненості у своєму майбутньому.

Цей перелік держав і народів, які в складних історичних умовах зберігають вірність собі і, попри все, мають щастя і відвагу бути господарями власної долі, можна продовжувати досить довго.

На противагу їм можна згадати народи, позбавлені такого щастя. Їх немає потреби згадувати поіменно, достатньо лише сказати: щодо них світові медіа найчастіше передають новини про політичне насильство, громадянські протистояння, корупційні скандали, приклади людської жорстокості й байдужості, у них не росте ВВП, а зростає захворюваність населення, еміграція і статки найбагатших родин.

Так сталося, що й Україна на початку XXI століття опинилася у їхньому числі.

Пояснень, чому так сталося, є багато, і вони кардинально відрізняються одні від одних. Є версія, що у всьому винен союз із Московією, укладений Богданом Хмельницьким 1654 року. Близька до цього теорія про погибельні наслідки комуністичного минулого. Разом із тим значна частина населення дотримується прямо протилежної точки зору і звинувачує у всьому горбачовську перебудову, розпад СРСР і орієнтацію на Захід. Можна також згадати дискусії про невиправдані й шахрайські, з точки зору одних, та недостатні та половинчасті, з погляду інших, ліберально-ринкові реформи, про національну еліту, якій бракує чи то спадкоємності, чи то оновлення, про національну самосвідомість, мову спілкування, роль олігархів, руку Кремля, слід Сороса та інші рефлексії «українського самашедшого» (Ліна Костенко).

Оскільки ці пояснення вже понад чверть століття складають внутрішньо конфліктну основу політичного дискурсу і культурного контенту в Україні, то сформована ними суспільна свідомість давно вже виказує ознаки колективного психозу, чітко діагностованого Ліною Василівною.

Десь на початку 2000-х, відповідаючи на запитання якогось видання, в чому має полягати українська ідея сьогодні, я сказав, що українці потребують не стільки керівної ідеї, скільки колективної психотерапії. І оскільки я особисто віддаю перевагу методам, що побудовані на раціоналізації свідомості пацієнта, то вважав би корисним розглянути феномен українського національного «нещастя» в контексті його типовості та неунікальності (втім, аж ніяк не неуникності).

Тобто відповідаючи на сакраментальне питання, поставлене національному Его на початку 1990-х Володимиром Яворівським, — «та що ж ми за народ такий?» — хотілося б дати просту, але аналітично обґрунтовану відповідь.

Отже, почнемо із загальновідомих фактів. Принаймні, такими їх вважає переважна частина наших співвітчизників.

• Україна мала одні з кращих стартових економічних умов після розпаду СРСР.

• Україна має багаті природні ресурси, кваліфіковану робочу силу та вигідне географічне розташування.

• В Україні відбулися три революції, а реформи тривають усі 27 років незалежності.

• В Україні практично всі вибори були вільними, і їхні результати відповідали народному волевиявленню.

• Українці — дуже мудрий, працелюбний і волелюбний народ.

При цьому Україна сьогодні, в підсумку тривалого періоду самовизначення і трансформацій, опинилася серед світових аутсайдерів за показниками розвитку, впорядкованості, добробуту та оптимізму. Об’єктивні показники, такі як ВВП, доходи на душу населення, середня тривалість життя, рівень злочинності й захворюваності, а особливо їх динаміка впродовж останніх двох десятиліть, не дозволяють віднести нас до цивілізованого світу. Якщо ж говорити про суб’єктивну оцінку ситуації, то, здається, тут українці готові поборотися за перші місця в рейтингу колективного негативізму та песимізму.

Спробуємо розібратися з цією суперечністю. Власне, для цього нам і знадобиться усвідомлення того факту, що в своєму «нещасті» ми не поодинокі в сучасному світі. І що наші проблеми схожі на ті, з якими стикаються народи різних культур, традицій, політичних та економічних укладів.

Досліджень того, чому одні народи є багатими і щасливими, а інші — бідними і нещасними, здійснено вже чимало. Починаючи з Адама Сміта, це питання стоїть у центрі економічної та політичної думки Заходу та предметно цікавить сучасний Схід. Свої відповіді на нього дали провідні мислителі сучасності, й їхні думки кардинально різняться. Ернандо де Сото, Мануель Кастельс, Дуглас Норт, Джорж Сорос, Лі Куан Ю та багато інших пропонують власний досвід і власні узагальнення. Але наш власний досвід є нам ближчий і достатньо показовий, щоб відштовхуватися саме від нього. Скористаємося для його опису інституціалістською термінологією Дугласа Норта та його прибічників.

Спотворена логіка розподілу суспільних благ у режимі утилізації призводить до того, що традиційні статуси і їхня атрибутика отримують протилежне значення. Бути представником еліти в такому суспільстві не почесно, а, з погляду нормальної людини, — соромно. Ознаки високого статусу (в першу чергу, майнового) є свідченням того, що людина взяла участь у мародерстві. Розкішний особняк, дорогий автомобіль, брендовий одяг, годинник, ювелірні прикраси є маркером участі їх власника у розграбуванні суспільних ресурсів. Тому що в суспільстві утилізації неможливо отримати винагороду за чесність і заслуги перед суспільством. Немає від кого. Розподіл ресурсів перебуває в руках мародерів і здійснюється ними у власному середовищі

Ключове поняття цієї теорії — соціальний порядок, і воно якнайкраще підходить нам для опису основної проблеми українського суспільства. Про неї знають всі українці, але їм бракує точного поняття, щоб висловити своє внутрішнє знання. А правда полягає в тому, що українське суспільство є таким, що відчуває брак соціального порядку. І в цьому його внутрішнє почуття (страх, дискомфорт, депресивність та агресія), цілком адекватне зовнішнім обставинам. Адже втрата соціального порядку — це найгірше, що може статися з соціумом.

Отже, базова теза: з українцями відбулася певна мутація, в результаті якої ми як спільнота втратили здатність підтримувати соціальний порядок.

Втративши основу соціального порядку (норми, принципи і цінності, які його відтворюють), соціум починає повільно вмирати. Розпадаються всі його інститути, втрачається соціальна мотивація людей жити, працювати, творити, руйнується соціальна довіра і безпека, корумпується влада, розкрадаються ресурси. Люди прагнуть залишити це місце, а залишаючись тут, поводяться так, ніби не існує закону, моралі й ніби культура, гідність, репутація є порожніми словами. Утверджується психологія зони — території без права і моралі, де живуть одним днем, самостверджуються за рахунок приниження іншого, а імператив виживання переважає всі інші людські мотивації та очікування від дійсності.

Прикметно, що, потрапляючи в інші суспільства, більшість наших людей дуже легко адаптуються до чужих соціальних норм і стають добропорядними громадянами. Досвід перебування в суспільстві зі зламаним соціальним порядком робить їх особливо чутливими до переваг упорядкованості.

Звідси, до речі, виростають два основних соціальних культи, які втілюють образ позитивної альтернативи наявному стану. Перший культ — радянське минуле, яким керується реакційна частина суспільства, що знайшла в путінській Росії свій практичний орієнтир. Другий культ — Європа як втілення значно більш людяного і успішного соціального порядку, порівняно з радянською моделлю. Адепти цього культу або індивідуально емігрують до більш впорядкованого європейського дому, або плекають надію перенестися туди разом з усією Україною (ідея про вступ до ЄС). 

Можна вказати й на іншу закономірність, яка розвінчує міфи про менталітет, голос крові та інші наївні уявлення про «природжений» характер соціального порядку, що нібито складає віковічну основу національного буття і стрижень ідентичності індивіда. Носії інших культур, релігій і соціальних традицій, потрапляючи в соціум зі зламаним порядком, масово починають поводитися, як дикуни. Мусульмани починають вживати алкоголь, німці спізнюються на зустрічі, добропорядні сини поважних родин приймають звички вуличної шпани, досвідчені топ-менеджери стають хабарниками, чесні журналісти отримують свої перші замовлення. Усе це ми бачимо в Україні.

Отже, проблема не в індивідуальній свідомості чи поведінці. Проблема в системній кризі, яка має просте визначення — зламаний соціальний порядок. За цих умов бути чесним означає вдавати, ніби соціальний порядок існує. А це, у свою чергу, означає жити в перманентному стресі, оскільки соціальна дійсність буде на кожному кроці спростовувати це хибне уявлення. І витримати такий стрес протягом тривалого часу практично неможливо. Це веде до психологічної кризи — того самого «самашествія», симптоми якого описала Ліна Костенко. А за нею вже або тотальна агресія і негативізм, або маніакальна ідея-фікс, або колективна депресія, що в соціальних науках називається аномією.

Суспільство зі зламаним соціальним порядком є приреченим на деградацію і самоліквідацію. У підсумку воно або перетворить територію свого проживання на руїну і пустку, або стане будівельним матеріалом для інших спільнот (шляхом колонізації, окупації, добровільного приєднання, розпорошення тощо). Однак у процесі цієї деградації воно продовжує жити в досить специфічному режимі, який може бути визначений як режим утилізації.

Первинну утилізацію природних ресурсів в умовах failed state можна найчастіше спостерігати в країнах «третього світу», що були колонізовані європейцями в епоху модерну, а потім у післявоєнні роки здобули незалежність. Їх досліджують у контексті проблематики «постколоніалізму», до якого деякі дослідники намагаються за вуха притягнути і український кейс.

У постколоніальних суспільствах зазвичай зруйновано традиційний соціальний порядок (природна держава, за Д. Нортом, або й родоплемінний уклад), а інший соціальний порядок — індустріальний модерн — не створено. Відтак, після вигнання колонізаторів місцева спільнота не може ні повернутися до традиційного ладу, ні здійснити повноцінну модернізацію. Наслідком є конвульсії соціального організму і пошук мобілізаційних ідей.

В Україні, насправді, ситуація є дещо відмінною. Свій шлях модернізації ми пройшли в умовах СРСР і станом на 24 серпня 1991 року мали вже більшість інститутів та атрибутів модерного соціуму: індустріальне виробництво і технології, соціальні служби та побутову інфраструктуру, державний апарат, офіційну ідеологію, систему ЗМІ, систему освіти і науки. Щоправда, усе це було складовою частиною імперського соціального порядку СРСР, який до кінця 1980-х років збанкрутував настільки, що вже не підлягав реанімації.

Тому коли комунізм дав першу інституційну тріщину (заборона КПРС, проголошення незалежності від Москви), розпочався тривалий процес демонтажу всіх його агрегатів. Сьогодні ми вже «доїдаємо» радянську систему охорони здоров’я і радянську систему освіти, Спілку письменників України, газолін Уренгой — Помари — Ужгород, транспортну систему, енергетику і комунальне господарство. Але логіка всього процесу — це розпад соціальної системи та розграбування її матеріальних атрибутів.

Майже всі форми суспільної організації, які ми сьогодні маємо — від прокуратури і державної адміністрації до вуличної торгівлі й концертної діяльності, — ми успадкували від СРСР. І навіть найзапекліші декомунізатори та люстратори несвідомо відтворюють комсомольський пафос і корчагінський підхід до справи.

Від модерну в Україні залишилися самі руїни, але, як казав Паніковський, «они золотые». Радянська індустрія, державний апарат, соціальні інститути, кінематограф, естрада, усе, що складало цілісний «народно-господарський комплекс», раптом стало величезним смітником, на який у пошуках поживи вийшли мільйони так само «бесхозних» рабів колишньої імперії. Колективний власник майна, суб’єкт радянської модернізації і суверен радянської держави розчинився в ентропії, і значна кількість нічийного барахла перетворила країну за залізною завісою на найбільшу в світі територію тотального мародерства.

Серед решток можна було знайти досить пристойні «вєщі» — який-небудь трубопрокатний завод, чи пароплав, чи партію кишенькових ліхтариків. Вони дісталися найспритнішим і найбільш агресивним. Ці майже справні речі кілька десятків років ще служили новим господарям разом із майже дармовою робочою силою, що так само залишилася у спадок від СРСР. Найрозумніші одразу переводили прибуток у валюту і виводили за кордон. У когось крутилася голова від халяви, вони купували мерседеси, дуріли по кабаках і лягли в могили біля спонсорованих ними монастирів. А хтось мусив задовольнитися жебрацькою пенсією чи каналізаційним люком.

Найбільша проблема України полягає в тому, що поки утилізація решток модерну не закінчена, нічого нового на цій землі (в сенсі соціального порядку) не виросте.

Якщо можна вкрасти, ніхто не буде заробляти. В умовах вільної конкуренції той, хто приходить і безкарно відбирає, буде завжди «успішнішим», ніж той, хто творить і вдосконалює. Це стосується не лише матеріальних решток модерну, а й інтелектуальних, культурних, а також соціальних статусів та ідентичностей. Хтось приміряв на себе піджак секретаря парткому, хтось сів на професорській кафедрі, хтось уявив себе місцевим Аль Капоне. До вітчизняного смітника додалися ще гори іноземного секонд-хенду. І все це сто разів уже перепродувалося і перешивалося.

Те саме — у сфері суспільної свідомості й публічної політики. Ніхто не буде творити нових смислів, поки можна смикнути електорат за ниточки старих ідеологічних штампів, спекульнути чиєюсь мрією і наступити на рубець старої модернізаційної травми.

Спотворена логіка розподілу суспільних благ у режимі утилізації призводить до того, що традиційні статуси та їхня атрибутика набувають протилежного значення. Бути представником еліти в такому суспільстві не почесно, а, з погляду нормальної людини, — соромно. Ознаки високого статусу (в першу чергу, майнового) є свідченням того, що людина взяла участь у мародерстві. Розкішний особняк, дорогий автомобіль, брендовий одяг, годинник, ювелірні прикраси є маркером участі їхнього власника у розграбуванні суспільних ресурсів. Тому що в суспільстві утилізації неможливо отримати винагороду за чесність і заслуги перед суспільством. Немає від кого. Розподіл ресурсів перебуває в руках мародерів і здійснюється ними у власному середовищі.

У цьому суспільстві неможливо щось зробити й отримати вигоду від результату. Можна тільки вкрасти, або доводиться обслуговувати тих, хто краде. Порушувати правила (не плутати з «понятіями») — це не шлях до покарання, а шлях до успіху. Тому що успіх визначається людьми, а люди в суспільстві утилізації керуються правом сильного, а отже перевагу має не той, хто дотримується правил, а того, хто їх порушує. Це одна з головних складових стратегії домінування в умовах узаконеного мародерства.

Такі «домінантні» індивіди та їхні групи переймаються головним чином розподілом територій контролю, збереженням власних клієнтел і живуть мрією про спокійну старість за межами «цієї країни». Але поки що вони зубами тримаються за свої вотчини, на які Україна поділена бомжами, прокурорами, дільничими інспекторами, рекетирами, випусковими редакторами FM-станцій, партійними спонсорами, групами активістів, дистриб’юторами, таксистами, ректорами і т.ін.

Єдине, на що можна за цих умов сподіватися, це — остаточна утилізація залишків дармових ресурсів та підготовка будівельного майданчика для нової спільноти, здатної відновити/встановити постійний соціальний порядок. Має відбутися повна зачистка, так би мовити, території. Власне, на неї очікують і наші зовнішні партнери, які не дуже поспішають кудись нас інтегрувати, у щось тут інвестувати і т.ін.

Про соціальну анатомію суспільства утилізації, причини та передумови зламу соціального порядку, а також про імовірні сценарії його відновлення — в наступних публікаціях.