Дефіцит елітарності: автори і виконавці
Коли обговорюють проблеми якості управління державою, завжди постає питання про тих, хто керує. Перемога на виборах начебто не дозволяє сумніватися в якості мислення цієї політичної сили. Переможець завжди правий, слабкі зазнають поразки. Але сьогоднішня сiтьова будова світу, коли будь-яка система розглядається не лише з погляду її внутрішнього функціонування, а й з погляду метасистеми, до якої вона за необхідності залучена, потребує аналізу ефективності й порівняно з іншими системами (країнами) за іншими параметрами. А тут не все так добре.
Тому, визнаючи слабкість еліти, дехто заперечує її існування взагалі. Наші політики в минулому мали обмежене коло повноважень, вони не були цілком самостійними, хоча їм і доводилося приймати рішення в певних рамках. Відповідати за результати доводилося іншим — центру, відповідно й усі лаври діставалися йому. Але зрозуміло, що еліта, яка розглядається як домінантний рівень системи, наявна в будь-якому суспільстві завжди. Інше питання — якість цієї еліти, її здатність впоратися із завданнями, що стоять перед суспільством. У чому ж полягає ця елітарність, звідки вона береться?
Клонувати еліту неможливо, вона має вирости. При цьому вона повинна мати «прізвище», фінанси, інтелект — без цього в коло обраних не потрапиш. Одного параметру може вистачити, щоб туди пробитися, але щоб зайняти гідне місце, бажано мати не менше ніж два.
Елітарність означає усвідомлення приналежності до вищого прошарку, до чогось позачасового (навіть вічного, в рамках цієї системи), що підносить таких людей над метушнею дня, вони не переймаються цьогочасним, тому їхня поведінка підпорядкована традиціям, вони несуть відповідальність не стільки за себе, скільки за Прізвище, іншими словами, за свій рід, його традиції. Таких людей досить вузьке коло («вершки суспільства»), їх оточує відповідне середовище зі своєю атмосферою, що формує характер, і вони регулюють свою поведінку «вищими цінностями».
Спадкоємність Духу не обов’язково передбачає сімейність, хоч і не виключає її. Іноді прізвище буквально може бути складовою успіху. Для цього не треба ходити за океан, прецеденти є і в нашій Верховній Раді.
У людському суспільстві еквівалентом праці вважаються гроші, й власник певної кількості грошових знаків, за визначенням, належатиме до еліти (хоч би фінансової). Скажіть, скільки «коштує» політик, я скажу, як він стоїть: навколішках чи на ногах, піднявши голову чи схиливши її, чи перед ним схиляють голови сильні світу цього. Якщо в людини немає фінансової підпори, її становище є нестійким, і її кидання з боку в бік, щоб набути більшої стійкості, є цілком прогнозованими і їх можна пояснити.
Наші політики нагадують древньогрецький театр масок, де актори приховували свої обличчя під масками відомих героїв, щоб глядачі могли їх впізнати ще до початку дійства. Так і ми, своїх політиків бачимо лише на сцені, по телевізору, а основи їхнього життя нам невидимі, економічний підмурівок залишається за кадром. І хто є хто — для народу загадка, він, як глядач у залі, ніякої участі у виставі не бере.
Створюється враження, що в нас дуже багато кравців, які вдягають і взувають короля, й саме вони конкурують між собою, на відміну від придворних виконавців, коло яких обмежене. Вуличні вистави любительських труп, які можуть сказати вголос, що король не зовсім одягнутий, в наших умовах не розраховані на масового глядача, якщо ці вистави не транслюватимуться через ЗМІ. Раптом влада злякається й нікого з кравців не скривдить, як того бажають бродячі артисти. Тобто насправді це спроба вплинути на владу, використовуючи сучасну техніку, через громадську думку інших країн, через зовнішні канали. Але чи дозріли об’єктивні умови для змін? Готувати саме суспільство ніхто не хоче, щоденна рутинна робота не приваблює, та й результат отримаєш не сьогодні. Впливати на режисера можна або через адміністрацію театру (в нашому театрі), або через створення атмосфери в суспільстві, потребу якого відчуває справжній художник.
Тобто еліті необхідно ще щось мати й за душею. Політика є продовженням економіки, але економіка — для тих, хто знає й уміє, й не всім доступна. Й головне — в ринковій економіці треба відповідати за результати, відповідати за помилки й відразу їх відчувати на своїй шкурі, тому мисливців не дуже й багато. А політика начебто на видноті, й на ній, як і на футболі, знаються всі. І тут цікаво було б зрозуміти, чому команда з одними й тими ж гравцями під керівництвом одного тренера виграє, а другого — програє. Політика — це вміння впливати на мислення людей, переконувати їх, що вимагає розуму насамперед від політика (або його оточення).
У нас не стільки електорат не доріс до звання народу, скільки політики не можуть вибратися з дитячих штанців. Якщо згадаємо класику, то й «лівизна» — це одна з дитячих хвороб. А в нас усе ніяк не можуть її перерости. Це підтверджується й тим, що точкою відліку є «червоні», а головна позитивна відмінність і вирішальний аргумент «за» — це те, що вони не «ліві». Ми мислимо від зворотного й не можемо вийти за рамки некритично засвоєних нами знань, зміст яких ми відкидаємо, але користуємося при цьому тими ж поняттями, не помічаючи, що вони нав’язують і звичний спосіб мислення.
Погляд держави — це погляд тих, хто нею керує. А устрій держави нав’язує їм бачення ситуації й виходи з неї. Якщо в такій державі повноваження має лише центр, то зрозуміло, що рішення прийматиме центр. Не зрозуміло лише, чому відповідати за результати, найчастіше не зовсім вдалі, мають інші. Надія на чужу допомогу, на «стратегічного інвестора», який створить нам ринкову економіку; на міжнародного спостерігача на виборах, який забезпечить нам демократичний устрій суспільства; на жителів, які визначать форму державного устрою замість політиків, покликаних цим займатися, — це політична безвідповідальність і наївність, яка вже не раз приводила український народ до трагедії.
Кожна держава в своїй політиці виходить з особистих інтересів громадян цього суспільства. Україна як благополучна держава потрібна насамперед українському народовi, й тому він своїми власними руками та власною волею, не озираючись ні на Схід, ні на Захід (але врахувавши їхні досвід і позиції), може зробити її такою. Розуміння цього й означає елітарність демократії.
