Деколонiзацiя...

Знаний київський публіцист, добре відомий і вдома, і за кордоном, написав зо два роки тому, якого афронту зазнав був на міжнародній конференції, коли представники тропічної Африки почали категорично заперечувати його твердження про колоніальний статус України у складі російської/радянської імперії. Мовляв, яка ж це колонія, коли українці мають білий колір шкіри! «Я щось там їм белькотав, — зізнавався публіцист, — пояснював, що українська мова — то наче чорна шкіра...» Іншими словами, варто було українцеві перейти на російську мову — і він ставав представником імперської нації. Все — інших ознак колоніального статусу України знаний публіцист не знайшов.

А між тим 120 років тому Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» («Україна уярмлена») пояснив колоніальний статус нашої країни зовсім не на ґрунті мови і фольклору, а на підставі соціально-економічних чинників. Ба більше: Бачинський наполягав, що чільні представники класу капіталістів на українських теренах, попри своє неукраїнське етнічне походження, самою логікою подій будуть ставати борцями за незалежну державу, яка має стати «вільна, велика, ...одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» Із Бачинським погодився Іван Франко, і доповнив його аргументи своїми.

Як бачимо, 120 років тому колоніальний статус України був зрозумілим найбільш проникливим мислителям, і вони його не зводили до мови.

У 1919 році два члени РКП(б) — Сергій Мазлах і Василь Шахрай — видали книгу «До хвилі», де зазначали, що індустріальний капіталізм перетворив Україну на розвинену російську колонію, а її мешканців на сучасну націю. А водночас це підготувало ґрунт для унезалежнення України; на їхню думку, український національно-визвольний рух був не вигадкою буржуазії, а одним із тих демократичних рухів (вони вжили у книзі епітети «прогресивний», «антикапіталістичний», «антиімперіалістичний»), що мали на меті створення національної держави. «Українська Комуністична партія (більшовиків)... повинна бути, щоб повести боротьбу за дійсно самостійну, дійсно незалежну Україну, в якій українське робітництво і селянство будуть панами не тільки в прокламаціях Директорії, а й на ділі», — писали вони.

У 1920 році щойно створена Українська комуністична партія стала першою політичною силою, яка у своїх програмних документах прямо визначала Україну як економічно експлуатовану російську колонію. Україна, за оцінкою УКП, була колонією Росії та напівколонією європейського капіталу, яка була менш розвиненою, ніж Росія, але розвивалася швидше. Російський колоніалізм проявлявся не лише в матеріальній експлуатації, але й у практиці поселення російських робітників в українських містах як колоністів. Вони були соціальною базою новітнього колоніалізму, який здійснювала щодо України вже радянська Росія. Подальший розвиток України, заявляла УКП, залежав від звільнення від Росії шляхом «антиімперіалістичної революції» на чолі з власною національною комуністичною партією.

Політекономічне обґрунтування статусу України як однієї з «колоній європейського типу» дав у 1928 році Михайло Волобуєв-Артемов у статті «До проблеми української економіки», надрукованій «у порядку дискусії» в журналі «Більшовик України» (№2-3). Там окреслювалися фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до жовтня 1917 року і спростовувався концепт повної єдності дореволюційної економіки Російської імперії. На думку Волобуєва, ця економіка була єдиною на імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік. Радянська Україна являла собою єдиний господарський комплекс, що, однак, ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали самої назви «Україна». Волобуєв наголосив, що коли п’ятирічний план не розглядатиме Україну як окрему економічну одиницю і позбавлятиме її інвестицій на користь центрального російського промислового регіону, тоді Україна знову перетвориться на колонію і не стане рівноправною соціалістичною республікою, якою вона має бути, та не буде підготовлена у перспектив інтеграції до майбутньої світової соціалістичної економіки.

І, нарешті, не можна не згадати навчальний посібник Андрія Річицького «Нарис з історії української революції» (Харків, 1930), де було сказано: «Між лютим та жовтнем 1917 року Україна надає нам приклад буржуазно-демократичної революції в пригнобленій колонізованій країні».

Ми навмисно звернулися до текстів, написаних українськими авторами у річищі європейського марксизму з його антиколоніальним пафосом (скажімо, ще у ХІХ столітті Перший та Другий Інтернаціонали рішуче виступали за свободу Ірландії, підкреслюючи, що без такої свободи трудящі Англії не зможуть здобути своїх прав, бо є частиною колоніального механізму). Всі ці автори розглядали російський колоніалізм комплексно, не забуваючи етнолінгвістичний чинник, але не ставлячи його на перше місце. Що цікаво: схожий підхід демонстрували й тодішні представники іншого крила українського політикуму, скажімо, В’ячеслав Липинський, тільки, ясна річ, без антикапіталістичних філіппік і розмов про світовий соціалізм.

Інакше кажучи, ці автори, на відміну від деяких сучасних публіцистів, не стали би «белькотати», а розважливо й аргументовано довели б свою правоту як представникам тропічної Африки, так і тим європейцям, які досі не здатні збагнути однієї з головних причин, що спонукали Путіна на агресію проти нашої держави. Гасло офіційної Москви — реколонізація України. Гаслом вітчизняних влади і громадянського суспільства має стати деколонізація.

Утім, перш, ніж вести мову про конкретні напрями деколонізації, варто зауважити деякі питання, що виникають у зв’язку з цим у багатьох людей, які чи то жили в останні радянські десятиліття, чи щось чули про них від батьків і знайомих. Мовляв, хіба ж тоді все було погано? Навпаки, будувалися міста, заводи, електростанції, школи, театри, зростав рівень загального добробуту, панувала бодай відносна соціальна справедливість... Чи не так? І культура розвивалася, попри утиски й деформації, не лише російська, а й українська.

Непрості запитання. А відповіді на них лежать у площині з’ясування того, навіщо тоталітарній радянській імперії було будувати школи, створювати заводи, розвивати інфраструктуру, давати своїм підданим хоч і мінімальні, але все ж гарантії спокійного життя в обмін на лояльність тощо.

«Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше», — афористично охарактеризувала радянську дійсність білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Від самих своїх початків СРСР, як було заявлено в декларації про його утворення, був «рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку». А в офіційному гімні створеного і керованого Москвою Комінтерну співалося: «Наш лозунг — всесвітній Радянський Союз». Уся практика індустріалізації, колективізації, повоєнної реконструкції та розгортання НТР спрямовувалася на забезпечення потреб ВПК, війська і «компетентних органів». Політичною ж метою всього цього було як не досягнення світового панування (після Карибської кризи Кремлю довелося визнати, що це неможливо), то хоча би встановлення контролю за ключовими країнами «Третього світу» і Західної Європи (на останнє були спрямовані, зокрема, дії «червоних бригад» й інших терористично-політичних організацій).

Тож металургійні заводи СРСР працювали передусім на те, щоб забезпечити будівництво танків (їх у 1980-х мали понад 55 тисяч — більше, ніж в усьому іншому світі, разом узятому), літаків (при цьому майже всі пасажирські були або цивільними репліками бомбардувальників — як-от Ту-104 чи Ту-114, або мали подвійне призначення, у разі потреби перетворюючись на військово-транспортні — як-от сімейство АНів), кораблів (їх накопичилося стільки, що нікуди було ставити нові, тому доводилося різати на металобрухт ще цілком боєздатні крейсери і фрегати), ракет, бойових машин піхоти, тягачів і т.д.

Як афористично зазначав у зв’язку з цим російський військовий експерт Олександр Гольц, «цигарки, як і макарони, в СРСР були калібру 7,62». Тобто у разі потреби макаронні фабрики миттєво могли бути переоснащені на продукування автоматних і кулеметних патронів. І так само з усіма іншими «цивільними» виробництвами, які насправді мали подвійне призначення.

У цьому контексті Україна грала роль «другої лінії» системи стратегічного розгортання радянського військового й економічного потенціалу. Перша лінія — то були європейські держави «соціалістичного табору». Друга — це радянські «національні республіки» (Росія, як відомо, до їхнього числа не входила). Відтак усі сфери життя в них були підпорядковані саме цим цілям, а не інтересам забезпечення народного добробуту, розвитку продуктивних сил, національної культури та особистісного потенціалу членів суспільства.

Але йшлося не просто про «другу лінію» (яка мала у разі чого закрити собою метрополію), а й про особливе ставлення «союзного центру» саме до України та про нещадну експлуатацію її природних і людських ресурсів. Скажімо, розораність земель в Україні перевищила 80% площі сільськогосподарських угідь та 60% загальної площі країни, щороку на 0,6—1 т/га зменшувався вміст гумусу в ґрунтах. На одного мешканця УРСР припадало вдвічі більше сільськогосподарських угідь, у тому числі втричі більше ріллі, ніж у середньому по Європі. Частка кінцевого продукту, тобто готових виробів, становила у промисловості УРСР у 1990 році лише третину. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості. УРСР становила 2,6% загальної території СРСР, натомість на неї припадала чверть усього техногенного забруднення Союзу. Так чинять лише з колонією або з окупованою територією.

І ще кілька красномовних цифр, що характеризували колоніальний статус УРСР. За перебування Володимира Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ українські родовища нафти й газу були вкрай виснажені, щоб перекачати добуте для загальносоюзних потреб; коли Щербицького поставили на чолі УРСР, видобуток нафти становив 14,5 млн т на рік, а газу — сягнув майже 70 млрд м3. У 1990 році в УРСР видобувалося 5,3 млн т нафти на рік і 22 млрд м3 газу. При цьому багато які родовища, що могли б і далі давати нафту та газ при застосуванні сучасних технологій, були по-варварському закинуті та їх практично неможливо відновити.

Іншими словами, процеси соціально-економічної модернізації в УРСР були спрямовані на те, щоб якнайповніше використати ресурси України — людські, промислові, сільськогосподарські, природні — для потреб імперії, загальних і військово-стратегічних. Культура повинна була втратити свої особливості і стати малоросійським додатком (борщ, само, народні пісні й гопак) до загальносоюзної, а у населення з початку 1930-х виховувалася беззастережна відданість радянській системі. Інакше кажучи, українці мали спершу стати «нацією сержантів» (В.Стус), а потім, у далекому майбутньому, розчинитися в новітньому химерному соціоетносі — радянсько-російському народі. При цьому, всупереч заяві згаданого на початку статті знаного публіциста, самого лише переходу на російську мову у публічному й приватному спілкуванні для скидання «чорної шкіри» українства було замало. Потрібно було ще й офіційно дистанціюватися від належності до українців, записавшись в анкеті «русским», як-от зробив це свого часу Леонід Кучма чи десяток із гаком радянських і російських космонавтів. Але і тут залишалася підозра, і щоби зняти її, слід було ще й заповзято боротися з «українським націоналізмом»...

Отож на нинішній Україні висить тяжкий тягар колоніального минулого, що не зводиться до лінгвістичного чинника і має бути з неї знятий.

А відтак за нормального життя у нормальній країні філософські факультети мають випускати викладачів філософії, а не ротних замполітів запасу. Метро має прокладатися дешеве та неглибоке, для забезпечення потреб городян, а не виходячи з необхідності створити бомбосховище на випадок ядерної війни, куди можна евакуювати номенклатурну еліту. Медичні інститути повинні готувати кваліфікованих лікарів, а не лейтенантів медслужби. М’ясні консерви не мають міститися у бляшанках, розрахованих на армію. Шляхи сполучення мусять бути призначені не для перекидання військ, а для поїздок громадян та для перевезення товарів. Мистецтво повинне виховувати не «справжніх бійців», а просто людей. Наука ж має працювати не для потреб імперського ВПК, а для відкриття нових обріїв пізнання світу. І таке інше...

Але вже двічі впродовж ста років померла імперія не відпускає Україну.

І тому для захисту незалежності доводиться вчити медиків військовій справі, наука змушена працювати на оборону, а шляхи прокладаються так, щоб ними було зручно перекидати війська до кордонів з колишньою метрополією. Мертвий хапає живого і не дає йому вільно жити. Тож деколонізація України — це перемога над «імперією мертвяків», моральна, політична й економічна, повна й остаточна. Іншого не дано.