Характери Гідності

«Майдан — це крайня межа, коли народ змушений брати долю країни у власні руки. Це «висока температура», свідчення того, що «організм» бореться», — так написала Лариса Івшина у передмові до фотоальбому «Люди Майдану. Хроніка», який був виданий газетою 2014 року. Звичайно, це явище ще потребує переосмислення. Чи знайшло суспільство відповіді на запитання про причини того, що відбулося чотири роки тому? Чи знову до чергової річниці Революції Гідності приходить дезорієнтованим? Досі гостро не вистачає цілісного бачення майбутнього і, зрештою, визнання того, що Янукович був повалений, але зі зміною режиму — все не так просто.

Фоторепортаж

Однак залишається фактом те, що Євромайдан вивів на авансцену української та світової історії нові українські обличчя, характери. Це люди, котрі сміливо, на повний голос заговорили про вибір шляху і по-новому відчуту свободу, відповідальність, самопожертву, самоорганізацію. До Дня Гідності та Свободи «День» мав розмову з головою ГО «Родина Героїв Небесної Сотні» Володимиром БОНДАРЧУКОМ, а також запитав близьких загиблих Романа Сеника та Євгена Котляра про те, якими були ті, хто заплатив найвищу ціну за шанс для України стати іншою.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«БАТЬКО НЕ МІГ ЗАЛИШАТИСЯ ОСТОРОНЬ»

— Пане Володимире, ви взяли на себе великий вантаж відповідальності, очоливши громадську організацію «Родина Героїв Небесної Сотні». Вона об’єднала більшість родин, що втратили своїх рідних на Майдані. Там загинув і ваш батько. Спершу хотіла б запитати про нього – яким він був?

— Надзвичайною людиною. Мій батько був вчителем фізики в гімназії у місті Старокостянтинові Хмельницької області. Але учні називали його «вчителем всього на світі». Він дуже любив дітей, мав багато інноваційних практик для навчання, виховував переможців олімпіад. У 2013 році став переможцем районного конкурсу «Вчитель року» у номінації «Фізика». З одного боку, він багато часу приділяв школі, але водночас завжди був активним, долучався до громадського життя рідного міста й України. Був учасником практично всіх важливих протестів – Помаранчевої революції, Мовного, Податкового майданів та інших, а також головою міської організації ВО «Свобода», козаком, невтомно цікавився історією. Й у перші дні після побиття студентів не міг залишатися осторонь, бо в Києві навчалося багато його учнів. Разом з моєю мамою став одним з лідерів Майдану в місті Старокостянтинові.

2 грудня 2013 року він виступив, закликав людей їхати в Київ і сам поїхав. Вахтовим методом став чергувати там часто, приїжджав на вихідні, відпрошувався з роботи, брав відпустку за власний рахунок. 16 лютого він повернувся, а вже 18-го дізнався, що на Майдані відбулося захоплення Палацу Свободи (Жовтневого), де весь час розташовувалася їхня Хмельницька сотня Свободи, і що в день мирної ходи до Верховної Ради постраждало декілька хлопців з Старокостянтинова. І він не міг залишатися осторонь, 19 лютого з самого ранку виїхав у Київ. Ввечері ми з ним домовилися зустрітися 20 лютого о 10:30 на Майдані. Зранку того дня я пішов на роботу відпроситися і, відкривши Інтернет, побачив, що фактично відбувався розстріл. Відразу вирушив на Майдан, щопівгодини телефонував батьку, але він вже не відповідав. Коли вже забіг на територію Майдану, вкотре набрав його, трубку цього разу підняли. Але це був підполковник міліції, який сказав, що мого батька вбили. Я спочатку не повірив. Побіг у відділення міліції, там мені сказали, що «швидка» з тілом поїхала до моргу. Я підбіг до першого таксі, що знайшов. Вийшло так, що обігнав цю «швидку», приїхав раніше. Там вже стояло близько 10 «швидких», скрізь був хаос, багато людей. Я шукав батька, його не було, що давало надію. Тут під’їхала машина, там була знімальна група «1+1» і ведуча сказала, що привезли чоловіка 50-55 років. Розпізнання вдалося зробити лише ввечері. Після того дні були надзвичайно важкі. Десь на день п’ятий у ЗМІ проскочив ролик, де батька несли. Потім почалося моє власне розслідування, я став шукати фото, відео, свідків у соціальних мережах. І багато надзвичайно важливих доказів, завдяки допомозі інших близьких загиблих, вже знайшов. Пам’ятаю, як через три місяці після «чорного четверга» я вперше прийшов до ГПУ. На той час щодо загибелі батька фактично не було жодних матеріалів. Був лише огляд місця слідчим, яке встановили за тим, де люди фотокартку наклеїли. А воно насправді було неправильним.

Наша родина продовжує боротьбу. Наприклад, мати кожні 1-2 місяці їздить на передову, допомагає воїнам АТО, дітям у дитячих будинках. Продовжує писати вірші, у 2014 році народилась її книжка «Кохання, розстріляне снайпером», до якої увійшли вірші, присвячені батькові, Небесній Сотні, Революції Гідності, спогади про батька, побратимів, колег, рідних. Їй це допомагає відволіктися від горя. Адже вони з батьком кохали один одного, прожили разом 33 роки. Для неї ця втрата була надзвичайно важкою.

«НАЙВАЖЛИВІШИМ ДЛЯ НАС ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОКАРАННЯ ВИННИХ»

— Чому так складно йде слухання справи?

— Якщо говорити в цілому про всі справи, то наприкінці минулого 2016 року та й цього року ми зіткнулися з явищем затримки розглядів справ у судах, при цьому використовувалися різні приводи: зміна підсудності в судах, коли справи місяцями не пересилалися з одного суду до іншого, а потім поверталися знову до суду, в якому й починався розгляд, відводи і самовідводи суддів, призначення судових засідань раз на місяць і ще рідше, перенесення судів дуже часто і без поважних причин. Можна говорити про фактичний суддівський саботаж. І заручниками цієї ситуації стають, перш за все, потерпілі з різних областей, бо це негативно впливає на їхні можливості з’являтися на засідання, адже частіше всього вони приїжджають безрезультатно. З іншого боку, на мою думку, таку ж стратегію має сторона захисту обвинувачених — вони в різний спосіб затягують час, не з’являються на судові засідання. Якщо говорити про події 20 лютого, коли відбулися наймасовіші розстріли, то зараз на лаві підсудних — п’ять обвинувачених. Слідство завершено, і справа перебуває в суді вже майже два з половиною роки. Маємо величезний обсяг справи. Це 187 томів справи, представники 48 загиблих і 80 поранених, яких потрібно допитати. Це сотні свідків, 500 ГБ відео, які суд має переглянути. Другий момент — це технічне забезпечення. Суд попросив проведення повторної експертизи куль, але для цього необхідно придбати високовартісний мікроскоп, створений за новітніми технологіями. Уряд надав шість мільйонів гривень на його придбання, але Міністерство внутрішніх справ чомусь направило цей мікроскоп не в Харківський інститут, який було визначено судом для проведення експертизи, а в Київський. І зараз уряд знову надав кошти, відбувається тендерна процедура, і мікроскоп нарешті потрапить до Харкова. Крім того, суд постановив проведення повторного слідчого експерименту за всіма епізодами. Отже, через обсяги справи, спротив з боку захисту і перешкоди з боку МВС суд іде черепашачими темпами. Але цей процес є найпоказовішим у плані дотримання законності під час процесу. Тому що за іншими справами розгляди в суді взагалі не розпочиналися досить довго. На жаль, через те, що судова система досі нереформована та неочищена, відбуваються ось такі процеси. Найважливішим для нас залишається покарання винних.

— Чим зараз живуть родини Героїв Небесної сотні?

— Найважливішим для нас залишається покарання винних. Ми розуміємо, наскільки важливо,  щоб подібне в Україні ніколи не повторилося. Тому нам небайдуже, як іде судова реформа. На жаль, попри всі наші застереження до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України судді, які виносили неправомірні рішення у справах Майдану, продовжують  працювати.

Намагаємося продовжувати боротьбу наших рідних. Відповідно до Стратегії національно-патріотичного виховання, яку підписав Президент, до Координаційних рад при обласних та районних адміністраціях мають долучатися представники родин Героїв Небесної сотні. Зараз шість родин входять до обласних координаційних рад і близько десяти – до районних. Багато родин залучені до волонтерського руху, допомоги бійцям АТО, наприклад майже всі у Тернопільській області. Родини на честь Героїв власними силами проводять змагання, особливо футбольні, бо більшість Героїв обожнювали український футбол, туристичні, лицарські турніри, побудували капличку. 

Таким залученням до активного громадського життя намагаємося здійснювати реабілітацію самих родин. Ніхто не може зрозуміти краще того болю, ніж такі самі родини. І  спілкування, спільні зустрічі і заходи дозволяють зменшити той біль і рухатися далі, знаходити нові цілі.

«ЗАСНУВАННЯМ ВІДЗНАК МИ ВТІЛЮЄМО У ЖИТТЯ МРІЇ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ»

— Які завдання ставите перед собою на наступний рік?

— Для нас найголовніше — нагадати суспільству про цінності Майдану, розповісти, якими життєрадісними і сміливими були наші Герої, про їхню віру в Україну, любов до людей та відданість. Мабуть, це особливо важливо в наш час. Тому для вшанування пам’яті Героїв ми заснували платформу «Відзнаки Героїв Небесної Сотні». Пізніше за підтримки фонду «Відродження» здійснили створення відзнак на честь наймолодших Героїв. Так, у пам’ять про молодого спортсмена-паралімпійця Дмитра Максимова у партнерстві з ГО «Спільні можливості» створили конкурс ініціатив, які сприяють заняттям спортом для людей з інвалідністю. Він був паралімпійцем, дефлімпійцем, серйозно займався дзюдо. 18 лютого власним тілом затулив інших людей, граната відірвала йому руку. А на честь іншого, Богдана Сольчаника спільно з ГО «Кембриджська спільнота України» було створено тревел-грант, який допомагає молодим науковцям виступити на науковій конференції в Оксфорді або Кембриджі. І вже перші, хто представив нашу країну на конференції у Великобританії, готові втілювати ідеї британської системи освіти. У грудні відбудеться великий благодійний захід для фінансування гранту. На честь наймолодшого з Героїв — Назара Войтовича, котрий захоплювався мистецтвом, у його рідному селі на Тернопільщині за підтримки ГО «Конгрес активістів культури» заснували мистецьку резиденцію, в якій працюватимуть молоді митці з усього світу. Створення такого місця виявилось поштовхом до розвитку села, до нього було прокладено дорогу, але проект такого, по суті, світового рівня дуже потребує уваги всіх, насамперед підприємців Тернопільщини. Нам потрібна підтримка ЗМІ для пошуку партнерів, у тому числі в тих містах, де жили Герої, щоб відзнаки були створені на честь їх усіх. Ми дуже б хотіли заснувати відзнаки до лютого 2019 року, коли відзначатиметься п’ята річниця Революції Гідності. Тому просимо писати до нас на сторінку в Facebook «Родина Героїв Небесної Сотні» свої думки і пропозиції.

— Чи склалася у вас картина того, що відбулося тоді на Майдані?

— Усі справи щодо 18, 19, 20 лютого 2014 року зв’язані між собою. В державі діяло організоване злочинне угруповання, яке мало чіткі цілі і джерела фінансування. Вони відповідали за застосування сили, фінансування так званих «тітушок», дії підрозділу «Беркуту», яким роздавалися додаткові кошти. Поплічники Януковича не очікували, що доведеться покинути владу, і багато слідів залишилося. Обсяги справ надзвичайно великі - потрібен реально час. Але є й проблеми з увагою, яку цим справам приділяють керівники нашої держави. До чергових річниць зазвичай відбувається активізація влади. І я хотів би попросити керівників нашої держави не робити таких необдуманих кроків, бо це чистий популізм, який лише шкодить. Якщо в суді справа щодо існування цього злочинного угрупування буде розвалена – це буде ганьба для країни. Після створення Департаменту спеціальних розслідувань відбувся великий прогрес, тому треба дати фахівцям працювати.

Крім того, Верховна Рада підкидає нам багато «сюрпризів». Наприклад, поправки до Кримінального кодексу, так звана «поправка Лозового», передбачають, що справи, які розслідуються більше року і не були передані до суду, автоматично закриваються. Якщо вони будуть підписані Президентом, то це призведе до закриття фактично всіх справ щодо Майдану. І це надзвичайно великий ризик для справ, які стосуються злочинів під час Революції Гідності. Тому хочу звернутися і до Верховної Ради, щоб думали перед тим, як рішення ухвалюють.

«ПРИКЛАД РОМАНА «ПІДНЯВ» НАШУ РОДИНУ»

Леся ЛИСАК, сестра Героя України Романа Сеника:

— Мій брат був Людиною з великої літери. Завжди поспішав жити і робити добро, умів справді радіти життю. Він не міг ображатися і старався робити добро не тільки для себе. При цьому ніколи не чекав віддяки, не запитував: «А чому я повинен це робити?». Ніколи не забуду його дзвінків, коли він перебував на Майдані. Роман телефонував завжди пізно ввечері, коли заступав на охорону Майдану і казав: «Вставай, не спи. Ти знову спиш? Слухай, як ми співаємо Гімн України. Слухай, як ми кричимо: «Слава Україні! Героям Слава!». Пам’ятаю, як він з гордістю казав: «Мені довірили прапор України, і я без нього нікуди не виходжу». В останній день зранку, коли я до нього додзвонилася, він, пишаючись, сказав: «Я отримав перше бойове поранення». Я так злякалася, у мене шок, а він — гордий, що захищає свою державу та справедливість. І завжди, коли я сварила, казала, що там небезпечно, щоб повертався додому, відповідав: «Тут діти. Я повинен бути».

Він завжди був таким. Ще коли йому було вісім років, порятував дівчинку від утоплення — витягнув із крижаної води. Ми, діти, каталися на санках з гірки, а трохи далі була річка. І одну з дівчат сильно зштовхнули, вона злетіла в річку. Серед нас було багато старших дітей, але всі злякалися й розгубилися, кричали або бігли до хати. А Роман в одну мить оцінив ситуацію, прорахував рух течії, зловив дівчинку й витягнув. Цей випадок з дитинства я згадала лише, коли везла Романа з Києва додому.

1989 року, коли Україна лише починала здобувати незалежність, він першим у селі підняв український прапор. На той час це ще було небезпечно. Його після того викликали в міліцію на допити, хто дав йому таке завдання, звідки у нього прапор. Але він не каявся, вважав, що зробив правильно. Потім став військовим, служив у миротворчих військах в Югославії у першій ротації. Він поїхав, бо вважав, що мусить там бути. І також був прапороносцем. Звідти привіз фотографію, на якій він нібито стоїть на посту з автоматом в руках, і той автомат прикрив зверху великою трояндою... Він був справжнім миротворцем. Зараз, коли Роман на Небесах, ми молимось за всіх військових, котрі захищають нашу землю. Ми розуміємо, як важко зараз іти служити в ЗСУ, і ті, хто це зробив, — то є справжні герої. Наша родина взяла на себе певну відповідальність за захист України, мій син відслужив і щойно повернувся зі сходу. А чоловік, колишній військовий, котрий десять років був на пенсії як військовослужбовець, минулого року знову повернувся в ЗСУ. Переконана, Майдан пробудив наших людей. Може, не всіх. Але люди зрозуміли, що мовчати не можна. Прийшло усвідомлення, що аби здобути краще майбутнє для своїх дітей і країни, треба боротися, багато працювати. Хочеться закликати українців — не сидіть вдома, дійте, будуйте власну державу, нам її ніхто не подарує.

«ТІ, ХТО ВИЙШОВ НА МАЙДАН, — ЛЮДИ НОВОГО ПОКОЛІННЯ»

Микола КОТЛЯР, батько Героя Євгена Котляра, Харків:

— Євген закінчив інститут радіоелектроніки, згодом опанував непросту професію промислового альпініста. Коли міська влада заради своїх бізнес-інтересів без жодних дозволів та слухань розпочала вирубку дерев у центрі Харкова, Женя був одним із перших, хто став на захист парку. Майже за чотири роки до початку Майдану там кілька тижнів тривали сутички з «тітушками», найнятими владою. Сили були занадто нерівними, одним із крайніх засобів було пристебнутись на верхівці дерева в надії, що його в такому разі не спиляють... Проте багато ЗМІ облетіли кадри, на яких видно, як падає зрублене дерево з Женею на ньому. Він дивом залишився живим, але наступного ранку знову був там. Попри те, що був комендантом табору й одним із засновників «Зеленого фронту», ніколи не прагнув у президію чи до трибуни, просто завжди прагнув гарно робити те, що вважав за потрібне.

У нас багато людей охоче критикують, обговорюють політику на кухнях. Так і владу Януковича більшість звинувачувала в бідах, але піти на протест, зробити самому щось, змінити — боялися. Це мали мужність зробити ті, хто вийшов на Майдан, — люди нового покоління. Герої Небесної Сотні своїми діями довели, що вони готові на все заради того, щоб змінити долю України. У ФБ збереглася відповідь якомусь знайомому після побиття студентів: «Ти, звісно, можеш сидіти біля «зомбоящика», а я вже купив квиток до Києва!» Майже весь час він був на барикадах, і після того як, приїхавши на нетривалий перепочинок до Харкова, вранці 18 лютого подивився новини, то зразу подзвонив київським друзям: «Мені соромно, що я не там. Зараз буду!» І вже ввечері прибув на Майдан. Просто не міг залишатися осторонь, і це те, що об’єднує Небесну Сотню, всіх, хто не побоявся чи не полінувався вийти на Майдан. Ці люди — надія України на краще майбутнє.

Харків дуже змінився після Майдану. Багато людей стали волонтерами, українська творча громадськість стала активнішою. Мені дуже хотілось би, щоб у Харкові з’явилося більше місць, де людина почувалася б вільною, так, як мріяли майданівці. Це місто має величезний потенціал стати українським «драйвером» руху. Ми, рідні Героїв, живемо вірою у світлу долю всієї України. Ми готові на запрошення активістів приїжджати у всі міста України, зустрічатися з активними громадянами, брати участь у заходах, у відкритті нових творчих центів і ресурсів, парків, започаткуванні екологічних проектів. Ми бачимо у цьому велику можливість створити інституції, які побудують нову Україну.