"Конструктивна опозиція" проти "деструктивних сил"

Либонь, дев'ять із десяти пересічних громадян на запитання, яка політична сила викликає в них найбільшу симпатію (чи антипатію), 1991 року відповіли б - Народний рух. Якби тоді відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, вони, безперечно, істотно збільшили б там рухівську фракцію. Ця ідея настійливо стукала в двері, проте тодішнє "поетичне" керівництво Руху розсудило інакше: не треба збурювати суспільство виборами. Опісля такого виборчого шансу Рух уже не мав.

ПАСТКА "ДЕРЖАВНОСТІ"

1 грудня 1991 року Народний Рух пережив тріумф своїх програмових вимог незалежності України, що їх у нього запозичила суверен-номенклатура, - і програв їй президентські вибори. Саме тоді, здається, він ступив однією ногою до пастки, в якій опинився пізніше: втілення його "державницької" ідеї в очах пересічного обивателя пов'язало Рух із державою, в якій він не мав реальної влади. Комуністи й соціалісти заходилися звинувачувати уряд у тому, що той проводить "рухівську політику". Слід віддати належне В'ячеславові Чорноволу і його однодумцям: зрозумівши небезпеку, вони усунули від керма поетів і перевели свою організацію (яка стала на той час партією) в опозицію до режиму. Втративши деяку кількість прихильників і членів, Рух, проте, виборсався. Мотивована відсутністю радикальних економічних та політичних реформ опозиційність мала серйозну підтримку виборців, і якби 1994 року діяла нинішня пропорційно-мажоритарна виборча система, цілком імовірно, що Рух мав би у Верховній Раді не 25 депутатів, а 25% місць. А в столиці й деяких реґіонах, як показали вибори до місцевих рад, позиції Руху були найміцніші (Київраду він контролює донині).

Тепер ситуація змінилася. Проте, мабуть, ніхто не заперечуватиме, що й досі Народний рух України - потужна сила, здатна боротися за владу. Сьогодні лише дві політичні партії мають мережу організацій по всій країні й підстави називатися загальнодержавною політичною силою: комуністи й рухівці. Отже, Рух нині - єдина загальнонаціональна "державницька" потуга.

Ось тут, видається, і треба шукати витоків головної проблеми, яка вельми ускладнила цій партії життя. Провідна національно-демократична державницька сила має обстоювати національні, державницькі, демократичні інтереси. Ті самі, що ними за означенням мусить керуватися виконавча влада (і, якщо вірити її власним словам, щосили керується). В країні, де чимало політичних сил відверто виступає проти її незалежності, проти демократії та й проти самого факту існування української нації, чи не є опозиція проти виконавчої влади опозицією проти державності?

ПАСТКА "РЕФОРМ"

Невдовзі ситуація ускладнилася ще більше. Опонувати виконавчій владі було легко, доки вона не набрала ваги, не навчилася тримати під контролем фінансові ресурси. Цей контроль запроваджувався в Україні паралельно з приватизацією та фінансовою стабілізацією (чи, можна сказати, за їхньою допомогою). Проте на поверхні було магічне слово "реформи". І щойно Леонід Кучма гучно проголосив курс на радикальне економічне реформування, лідери Руху побачили, що виконавча влада перехопила в них їхні реформаторські (як перед тим державобудівничі) гасла. Довелося переходити до "конструктивної опозиції". Але реально опонувати номенклатурно-олігархічному ринкові можна лише з правих (радикального економічного лібералізму) або з лівих (соціал-демократичних) позицій. Ні те, ні інше не в`язалося з рухівською традицією. Викриваючи номенклатурні реформи, довелося б формулювати альтернативну програму (як перед тим Рух знаходив якусь альтернативу на кожен "державобудівничий" порух Кравчукової адміністрації). Але інтелектуальних кадрів для творення власної програми ринкових реформ Рух не мав. Та й вступати у виснажливу конфронтаційну боротьбу з владою по всій території України (на що потрібні грубі гроші) готовий не був.

Спільну мову з Президентом Кучмою керівники Руху знайшли під час конституційного процесу в боротьбі з потужним лівим крилом у парламенті. Приходу комуністів до влади усі вони (з різних причин) допустити не могли. Відтак влада закрила очі на виступи Руху проти деяких її дій, а Рух - на саботаж українізації шкільництва у східній Україні, занепад україномовного книговидання тощо. Наслідком компромісу стали ухвалена за активного рухівського тиску в парламенті й поза ним Конституція (об`єктивно вкрай потрібна для дальшого розвитку держави, вона заразом леґітимізувала широкі повноваження Президента) та поява рухівських висуванців на чолі держадміністрацій у деяких областях і районах.

Це з неминучістю призвело до структурування партійної бюрократії та партійної еліти, чиї вподобання розходяться з настроями рядових партійців і виборців. Народність Народного руху дещо захиталася. Ще більше підважує її один із найвагоміших об`єктивних чинників сучасної української політики, а саме: щоб забезпечити потрібний для розгортання своїх політичних структур (і добування коштів для цього) бодай мовчазний нейтралітет влади, опозиційність у ставленні до неї мусить бути "конструктивною".

ПАСТКА "ЄДНОСТІ"

Тим часом наспіли парламентські вибори. Зайве пояснювати, чому принаймні 80% виборців, м`яко кажучи, не в захваті від соціально-економічної діяльності адміністрації Леоніда Кучми. Отож виборчий успіх більшості політичних сил забезпечуватиметься, по-перше, дистанціюванням від курсу президентської адміністрації та гучністю критики на її адресу, а по-друге, висуненням альтернативної програми економічних перетворень.

Яку лінію обере Рух? Член його проводу, знаний економіст Володимир Черняк, вважає, що обрана владою стратегія реформ є хибною, частковою і вкрай непослідовною. У своїх публічних виступах він не залишає від економічної політики адміністрації Кучми каменя на камені. Відчувається, що така радикальна критика не має одностайної підтримки ні з боку В'ячеслава Чорновола, ні з боку більшості рухівського проводу. Проте в ньому вирізнилася, крім Черняка, постать іще одного "вільнодумця" - народного депутата Олександра Лавриновича, який має вплив на чималу частину партійної молоді. За роки перебування у Верховній Раді він зарекомендував себе як прагматичний раціоналіст - риса, якої вочевидь бракує Чорноволові. Суто раціоналістично-конституційні підстави спонукали його на вже сакраментальному засіданні Комітету з питань правової політики й судово-правової реформи зініціювати рішення про початок процедури імпічменту Президента Кучми. Проте провід Руху Лавриновича не підтримав (хоча голосування виявило групу його прибічників). Молодого політика "тимчасово" усунуто з його посади відповідального за зв`язки з іншими партіями. В'ячеслав Чорновіл публічно засудив однопартійця-"дисидента", наголосивши, що його позиція не збігається з позицією партії. Кучма, мовляв, справді порушує якісь там закони, але тиснути на нього політично ефективніше, ніж домагатися імпічменту, що на руку тільки лівим. Очевидно, до розколу з "опозиціонерами" не дійде. Адже вони можуть повести за собою до якоїсь іншої, опозиційнішої політичної сили чимало рухівських активістів. Але в попередньому списку чільної рухівської п`ятірки в загальнонаціональному окрузі Лавриновичу місця не знайшлося. Черняк там присутній, і начебто на другій позиції. Але чи зможе він запропонувати альтернативну економічну програму, чи, як і досі, все зведеться до критики діяльності уряду?

Численні соціологічні опитування як по Києву, так і по Україні засвідчують відчутне падіння популярності Руху відтоді, як він почав демонструвати "конструктивну опозицію" та загравати з деякими непопулярними особами з президентської адміністрації. Проте Чорновіл намагається зреалізувати принцип "золотої середини" у взаєминах із владою: користатися дружніми взаєминами з одними особами в кабінетах будинку на Банківській і нещадно критикувати інших із тих-таки кабінетів. Тому, ймовірно, "конструктивна опозиція" невдовзі доповниться різкими випадами проти деяких наближених до Президента "номенклатурників" (наче сам Кучма не з тієї обойми). Рух, очевидно, приречений на таку еклектику (втім, вона буває дуже виграшною), декларуючи себе як найбільш "державницьку" силу - інакше доведеться визнати, слідом за деякими правими та лівими радикалами, що держава "не наша".

Ще півроку тому, бажаючи, мабуть, зміцнити іміжд єдиної справді національно-демократичної сили, В'ячеслав Чорновіл почав роздавати партійні квитки популярним акторам, футболістам (чи не надто замериканізована передвиборна стратегія?), а найчастіше - письменникам-фундаторам "первинного" Руху, які колись від нього відійшли, а тепер сподіваються з його допомогою повернути собі депутатські мандати. Чорновіл вочевидь не бачить небезпеки в тому, що виборчий список Руху нагадуватиме список Народної ради 1991 року. Можливо, це й не завадить партії здобути свої мандати й поважне місце в парламенті, - але ґарантовано спричинить серйозну кризу в її подальшому розвиткові. Для кожної серйозної політичної сили, що дбає про своє майбутнє, об`єктивно настав час висувати на провідні ролі молодих економістів, юристів, управлінців. Таку молоду ґенерацію Рух міг би провести до нового парламенту за своїм партійним списком. Тим часом в його першій п'ятірці бачимо замість Олександра Лавриновича співачку Ніну Матвієнко. Якщо чільні місця в ньому посядуть поети й письменники вкупі з футболістами - можна не сумніватися, що в наступній Верховній Раді націонал-демократія самоздискредитується дуже швидко.