Конституція приречена на "повзучий" перегляд
Мало хто зі спостерігачів заперечує той фкт, що нова українська Конституція стала перш за все політичним договором між різними елітами - до того ж цей договір зафіксував своєрідний патовий стан у внутрішньоукраїнській політичній боротьбі, а отже не може задовольнити жодну зі сторін.
Отож не дивно, що розмови про необхідність внесення змін до Конституії почались одразу ж після її ухвалення. Деякі політики, зокрема й найвищі посадовці держави, виступили з відповідними заявами вже восени 1996 року. Втім, самі зміни не забарилися настати, так би мовити, явочно. Йдеться про деякі нормативні акти, що мають важливе значення саме в контексті горезвісного "протистояння влад", яке і була покликана припинити Конституція. Наприклад, Президентів указ про функції його адміністрації фактично надав цьому органові виконавчих повноважень, хоча Конституція ясно обмежує виконавчу владу Кабінетом міністрів. У даному разі мова йде про Конституцію, як про чинні правила гри, а не як про документ. Саме цей "чинний" конституційний складник видається дійовим особам нашої політики найбважливішим і саме тут докладатимуться (і вже докладаються) зусилля на те, щоб змінити зафіксований текстом Основного закону статус-кво. При цьому кожен з учасників процесу діє в силу своїх можливостей: парламент ухвалює конституційні закони (про місцеве самоврядування, Кабмін тощо), Президент видає укази. Це цілинне юридичне поле, "оброблення" якого може вплинути на розміщення сил, ще досить широке, й тому безпосередня зміна тексту Конституції поки не стоїть на порядку денному.
Стати на заваді "повзучій" зміні Основного закону теоретично міг бі Конституційний Суд. Якщо цей орган достатньою мірою політично незалежний і "підключений" до решти судової системи, його роль у становленні правової держави важко переоцінити. Тлумачачи положення Конституції, КС міг би взяти на себе функції її "редактора", а не будучи прямо заанґажованим, зміг би перехопити юридичну (а отже й політичну) ініціативу у протиборчих органів влади. Однак сталося найгірше - Конституційний Суд, виведений Основним законом за межі решти судової системи, залишився заручником політики. Фактично його роль зводиться до становища арбітра "гілок влади" (щоб упевнитися в цьому, досить ознайомитися зі ст. 150, де перелічено суб'єктів, які мають право звертатися до КС) і тому він не може не враховувати поточних політичних впливів. Показовим у цьому випадку є "політично компромісна" ухвала КС стосовно проблеми сумісників, щодо якої текст Конституції доволі недвозначний. Тому не слід очікувати від КС серйозних перешкод у справі "продовження" Конституції виконавчою та законодавчою владою.
Втім, питання про реальну зміну тексту Конституції може постати досить скоро. Скоріше за все, причиною цього стане одвічна невизначеність (що її не зліквідувала й Конституція) у відносинах прем'єра та уряду з парламентом і Президентом. Передусім це стосується неправомірного розподілу прав Президента й Верховної Ради щодо уряду. Відповідно до статті 115 Президент у будь-який момент може відправити уряд у відставку, тоді як парламент може поставити питання про довіру урядові лише шість разів за час своїх повноважень (а якщо за цей термін уряд змінюється, то ще менше). Крім того, Конституція дуже невиразно обумовлює вотум парламентської довіри уряду (з моменту якого відраховується рік, протягом якого уряд не може бути відправленим у відставку парламентом). Це призводить, приміром, до теперішньої ситуації, коли програму уряду схвалено "в основному", що дозволяє трактувати це рішення залежно від сьогочасних обставин.
Можна не сумніватися в тому, що після майбутніх парламентських виборів ці питання постануть на повний зріст, особливо в тому разі, якщо вибори будуть бодай частково проводитися за пропорційною системою. Новообрані депутати та їхні партії зіштовхнуться з фактичною неможливістю впливати як на уряд, так і на Президента. Навряд чи вони змиряться з таким станом справ, тим більше, що змінити його, практично перейшовши в режим парламентської республіки, коли уряд залежить від парламентської більшості, можна заміною буквально декількох слів у Основному законі. Іншою обставиною, що підштовхує до вирішення проблеми взаємозв'язків у трикутнику парламент - уряд - президент, є очевидна криза у нинішній формулі адміністративного (а не політичного) формування уряду. Сьогодні цілком очевидно, що "лавка запасних" для можливих кандидатів на посаду прем'єра надто коротка. Можливий "сильний прем'єр" навряд чи погодиться з нинішньою повною залежністю від Президента. А періодичні призначення на цю посаду "слабких", керованих фігур зроблять очевидною безвідповідальність керівника держави й переведе на нього стрілки всілякої критики.
Ще одна актуальна проблема, що вимагає конституційного вирішення - це бюджетний процес. Вона значно ширша, ніж вважається - йдеться про законодавчий процес узагалі. За умов браку політичних і правових традицій Конституція повинна давати чіткі та недвозначні визначення стосовно того, яке рішення парламенту може вважатися законом, який статус закону тощо. Що ж стосується бюджету, то створення додаткових ґарантій його своєчасного ухвалення знов-таки впирається у вибір політичної системи. Якщо запроваджувати норму, за якою парламент можна розпустити через несвоєчасне ухвалення бюджету, то з погляду права та елементарної логіки необхідно переходити до режиму парламентської республіки (відповідальність має відповідати правам).
Решта цілком необхідних змін Конституції, пов'язаних передусім зі створенням зворотних зв'язків між громадянами, Конституцією та державою, на жаль, політично неактуальні, хоча саме вони створюють умови для кардинального розв'язання більшості, якщо не всіх, "гарячих" проблем взаємин усередині влади.
