«Кремль хоче «Ялту-2»

Цими днями у штаб-квартирі НАТО відбуваються зустрічі міністрів оборони країн-членів Альянсу напередодні Варшавського саміту (8—9 липня). Серед найважливіших тем — звісно, українське питання, оскільки агресія Росії на Донбасі і в Криму — це один із найсерйозніших викликів міжнародному праву і системі безпеки. Агресивна політика Кремля на Сході України — це практична ілюстрація її імперських амбіцій. Саме тому потрібна реакція НАТО. І вже є позитивні сигнали. Альянс уже збільшує військові бюджети (2015 року він уперше за останні кілька років не зменшився, а зріс на 1,5%) і розміщує у Європі 40 тис. військ швидкого реагування. Під час учорашньої прес-конференції генсек НАТО Йенс Столтенберг також заявив, що голови військових відомств Альянсу мають намір рекомендувати Варшавському саміту ухвалити важливе рішення: «Ми погодимо розміщення на ротаційній основі чотирьох багатонаціональних батальйонів в Естонії, Латвії, Литві і Польщі. Також ми ухвалимо рішення про посилення присутності у південно-східному регіоні шляхом створення багатонаціональної бригади в Румунії».

Відповідаючи на запитання журналіста про зростання загрози з боку Росії, Столтенберг заявив: «Ми вивчаємо, як ми можемо посилити присутність у Чорному морі шляхом збільшення кількості навчань і розміщення додаткових сил». Генсек НАТО додав, що міністри обговорять «питання подальшої адаптації до змін, які йдуть зі Сходу».

Генсек НАТО також згадав про майбутнє засідання Комісії Україна—НАТО, зазначивши, що «обговорюватиметься поточна ситуація в Україні, прогрес у проведенні реформ, а також питання продовження нашої підтримки».

Безумовно, питання безпеки у Європі і в цілому світі цілком залежить від припинення агресії Росії і встановлення миру в Україні. Тому важливим є більше зближення нашої держави з Північноатлантичним альянсом, участь у спільних програмах і навчаннях. З боку української влади робляться певні дії і звучать важливі заяви з цього приводу. Так, учора голова Верховної Ради Андрій Парубій сказав: «Я переконаний, що для України під час російської агресії вступ до НАТО — це стратегічний напрям нашого розвитку. І цей напрям не має іншої альтернативи. Для нас рішення Бухарестського саміту про вступ України до НАТО залишається в силі. Парламент переконаний, що Україна буде членом НАТО. Хай це питання часу, але це питання для України принципове не лише в мілітарному вимірі, а також у вимірі стратегічному і геополітичному».

Можливо, повільними темпами, але в Україні все-таки проводяться реформи в армії і приймаються дуже важливі документи, як Стратегія нацбезпеки і Стратегічний оборонний бюлетень, які визначають устремління України в НАТО. Із негативних сигналів — уже понад рік Президент Петро Порошенко не призначає представника України в Альянсі. Також українська влада не демонструє серйозних успіхів у боротьбі з корупцією і встановлення верховенства права. А це означає, що євроатлантична інтеграція України може стати заручницею внутрішніх проблем. Так уже траплялося, коли після зусиль і реформаторських кроків Євгена Марчука на посту секретаря РНБО і міністра оборони у просуванні України до НАТО тодішній президент України Кучма після зустрічі з Володимиром Путіним 2004 року дав команду негайно вилучити з Воєнної доктрини формулу про вступ нашої країни до Альянсу.

Також варто пам’ятати і про те, що 2008 року на Бухарестському саміті німецький канцлер Ангела Меркель і тодішній президент Франції Ніколя Саркозі під тиском Росії фактично заблокували надання Україні і Грузії ПДЧ. Тому помилки минулого не треба повторювати не лише українській владі, а й країнам-членам НАТО, які повинні розуміти роль України в забезпеченні миру на континенті.

Про сьогоднішні відносини Росії і Заходу, про перспективи припинення російської агресії, а також «план Б» для України в стінах штаб-квартири НАТО «День» поговорив із колегою, військовим оглядачем російської «Новой газеты» Павлом ФЕЛГЕНГАУЕРОМ:

— Як ви оцінюєте нинішній стан відносин між Росією і НАТО?

— Відбувається інституціоналізація протистояння, яке останніми двома роками, починаючи з подій у Криму, було на рівні реагування. Вона включає будівництво оборони, розміщення батальйонів, яке більш важливе з політичної точки зору, оскільки там братимуть участь практично всі країни Альянсу.

З російського боку також відбувається підготовка до «великої війни», яка може бути, а може не бути. Сьогодні почалися масовані перевірки можливостей масової мобілізації для великої загальноєвропейської або світової війни. Це розглядається як цілком реальна можливість, хоча, звісно, не обов’язкова.

І та й інша сторона займають підготовлені позиції, розробляються більш-менш реальні варіанти ходу бойових дій на європейському театрі. Зрозуміло, що Болгарії та Румунії зараз мало що загрожує, але довкола Калінінграда і країн Балтії складається вогнище потенційної війни тощо.

— Навіщо Росії це протистояння — бажання «потягатися» із Заходом у дусі холодної війни?

— У Росії, як її розуміє Путін, є певні інтереси, є суверенітет, які вона захищає, тоді як Захід у нас «хоче відняти наше». Росія «захищається». Обидві сторони в цій ситуації говорять, що вони захищаються.

— Які у Заходу, зокрема й НАТО, інструменти для впливу на Росію щодо виконання Мінських домовленостей?

— Усім зрозуміло, що хоча «Мінськ» і записаний, виконаний він не буде, адже це неможливо. Мінські домовленості — це папірець, наклеєний на тріщину, що розходиться. Стратегічні цілі Росії в Україні абсолютно очевидні, про що публічно заявляють російські лідери: що «українці — це росіяни», «один народ», що Україна в тій чи іншій формі має бути складовою частиною Росії. Тому для РФ виконання Мінських угод — це перехід до такої ситуації, коли для України назавжди закривається вхід до Європи, і вона повністю орієнтується на Росію — у неї буде обмежений суверенітет, як у країн Варшавського договору.

Звісно, ті сили, які сформовані на Донбасі, — т. з. «ополчення», по суті інтегровані в російські збройні сили, і ніхто їх не розпускатиме, а це ціла танкова армія, що складається з двох корпусів. Тому про який «Мінськ» може йтися, адже він передбачає, щоб усі замирились і щоб на Донбасі існувала якась автономія з власною «народною міліцією». Мінськ-2 — це «кийок», яким усі одне одного по черзі б’ють. Аналогічно були резолюції Радбезу ООН щодо Близького Сходу, з якими всі начебто згодні, всі говорять, що їх треба виконати, але їх не виконують уже 50 років.

— Якщо Захід усе це розуміє, то як ви думаєте, чи готує альтернативу?

— Якщо є якийсь документ, то краще триматися за нього, ніж не мати жодного. Напевно, альтернативу «Мінську» не готують і думають, що Росія зрозуміла, що з Україною не впорається. Взагалі західні лідери й експерти говорять, що вони не розуміють РФ, що вона непередбачувана і таке інше. Хоча Росія доволі передбачувана і зрозуміла, у російських дій дуже чітка логіка, і рішення приймаються відповідно до неї. Якщо вони не розуміють цієї логіки, це не означає, що її немає. Виходячи з цього, вони й не розуміють можливих дій. Крім того, краще говорити, що «зараз ми домовимося», ніж визнавати, що домовитися точно не вийде.

А Росія хоче «Ялти-2» — можна навіть у тому самому місці провести конференцію, сісти за стіл, покласти карту Європи і провести лінії. Можна торгуватися — кому який шматок відійде. Безумовно, за їхньою логікою, Україна — «наша», а Кишинів можна обміняти на Вільнюс. Тобто Росія готова домовитися з Заходом — як Молотов із Ріббентропом, але такий імперіалістичний поділ світу сьогодні неможливий. Якщо на Заході якісь лідери й хотіли цього, вони не в змозі це реалізувати, тому що формально таке підписати і ратифікувати в парламенті не вийде. Саме тому протиріччя між Заходом і Росією нерозв’язні.

У Росії на Заході є багато друзів, яким ми платимо, тому що є надія, що вдасться через них домовитись і вирішити питання. Але, думаю, це не вийде. А якщо й вийде, то варто пам’ятати, що пакт «Молотова—Ріббентропа» закінчився дуже недобре для обох сторін.