Про нереалізований проект — Україна

Днями українська інтелігенція закликала США, Велику Британію, Францію та Китай скликати міжнародну конференцію країн-гарантів Будапештського меморандуму для забезпечення гарантій безпеки України. Відповідне звернення української інтелігенції підписали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, В’ячеслав Брюховецький, Семен Глузман, Микола Жулинський, Василь Кремінь, Сергій Комісаренко, Мирослав Попович, Леонід Кравчук, Левко Лук’яненко й інші. Причиною цього звернення, зокрема, стало нещодавнє послання президента Росії до президента України та законопроект про використання російських збройних сил за межами Російської Федерації: «Вперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів відносно України й силові засоби».

Нагадаємо, Меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» було підписано 5 грудня 1994 року в Будапешті. Гарантами безпеки України, відповідно до Меморандуму, виступили Російська Федерація, Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії й Сполучені Штати Америки. Пізніше до договору приєдналися Франція і Китай як члени ядерного клубу. Країни-гаранти зобов’язалися, відповідно до положень Будапештського меморандуму, утримуватися від тиску на Україну, який загрожував би її суверенітету. У свою чергу Україна відмовлялася від ядерної зброї.

У своєму зверненні українська інтелігенція закликає керівні органи Європейського Союзу «зайняти чітку й однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України, висловити пересторогу будь-яким формам втручання Росії у внутрішні справи України». Це пов’язано з тим, що «російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж діючої системи безпеки, ключовим напрямом якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії».

Представники інтелігенції застерігають: «Підпорядкування України російській стратегії відновить розділення Європи, нестиме пряму загрозу міжнародній і національній безпеці держав Євросоюзу, призведе до зниження загального рівня довіри й безпеки у Європі, ескалації напруження і протистояння в міжнародних відносинах загалом». Окрім того, звернення направлене і до держав Вишеградської групи (Польщі, Чехії, Словаччини й Угорщини) з проханням виробити спільну або виразити окрему позицію з приводу загострення російсько-українських відносин.

Це звертання не є безпідставним, оскільки з моменту підписання Будапештського меморандуму і протягом останніх п’ятнадцяти років багато експертів відзначали формальність документа, гарантії якого так і лишилися тільки на папері. Достатньо пригадати події навколо о. Тузла 2003 року й відповідну поведінку Росії. Але якщо говорити про допомогу Україні, то хто може нам допомогти, крім нас самих. Адже головна сила — це наш народ, саме до нього слід звертатися по допомогу. Саме йому треба давати можливість обирати й бути обраним, а не замикатися у власному так званому елітному колі та консервувати владу у своїх руках, використовуючи її в особисто-корпоративних інтересах.

Про проблеми влади, політичної верхівки, суспільства і майбутніх виборів «День» говорив із провідним науковим працівником, кандидатом історичних наук, доцентом Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Олександром ДЕРГАЧОВИМ.

— Олександре Петровичу, нещодавно ми відсвяткували 18-ту річницю незалежності України. За всі ці роки в нашій державі практично не провели жодної системної реформи. Як би ви оцінили нинішній стан розвитку Української держави?

— Україна начебто й постійно концентрувалася на державній розбудові, проте реально завершеного проекту за всі ці 18 років так і не реалізувала. Сьогодні фактично залишаються відкритими питання про державний устрій, про моделі розвитку суспільства, про місце України у світі тощо. Можна сказати, що в країні навіть до пуття не відбулася повноцінна дискусія на ці теми. Авторство проекту розвитку держави, який наразі реалізовується в нашій країні, належить доволі вузькому колу осіб. На початку 1990-х років вони опинилися у найвигідніших умовах, тому, власне, й захопили ініціативу у свої руки.

Частково це стара номенклатура, що пристосувалася до нових умов, а частково це ті, кому було зручно робити кар’єру в умовах державної нестійкості. Хоч усіх їх об’єднувало вторинне ставлення до права й зацікавленість у реальному впливі та можливостях. Із цієї точки зору, така держава, звісно, задовольняла цей привілейований прошарок. Доводиться навіть констатувати, що такі масові рухи, як, наприклад, помаранчева революція, створюють фон і показують, наскільки у нас у країні спотворена ситуація, наскільки далека дорога від реального європейського устрою. Виходячи з цього, перебудувати нашу державу тепер дуже важко.

— Сьогодні від багатьох українських політиків, експертів, пересічних громадян можна почути слова «політична криза». Як би ви охарактеризували це поняття?

— Я б тут запропонував частково парадоксальний погляд. Криза в рамках природних процесів є нормальним явищем, вона дозволяє вийти на нову якість. Особливість України в тому, що вона з моменту своєї незалежності ніколи не знала некризового стану. Всі ці 18 років ми переживаємо різні види криз: економічну, елітну, політичну... Ще не траплялося на нашому шляху такого, коли ми б могли сказати: це нормальний стан, тому нам нема з чим порівнювати. Все це говорить лише про те, що наша країна переживає перманентну кризу, оскільки декларувалось одне, а реально будувалось інше. Повторюся: те, що ми збудували, задовольняє лише дуже вузьку громаду, отже, більшість громадян не можуть реалізувати свої права. Держава є, але це якась оболонка, яка задає форму існування, що не дозволяє наповнити її змістом.

Наступне: у нас не працює механізм оновлення влади й політичної відповідальності, тому ми не можемо забезпечити прихід ефективних управлінців і власників, тобто соціальні механізми в Україні пробуксовують і не дають можливості взагалі щось реформувати. Ми сьогодні говоримо: реформи не відбулися. Так, не відбулися, бо ніколи не починав діяти сам механізм реформування. Як результат — низька ефективність усіх процесів і явищ. Здавалося б, ми є доволі динамічним суспільством, але при цьому ефективність лишається надзвичайно низькою. Маємо плюралізм думок, але не маємо гідного вибору управлінця. Тому весь європейський досвід залишається у нас незадіяним. Ми можемо тільки втішатися тим, що це становить певний резерв на перспективу.

— Головним досягненням подій 2004 року вважається свобода слова. Виходячи з цього, чи стала українська влада більш відкритою? Який вплив мають на неї пересічні громадяни України?

— Певною мірою влада стала більш відкритою, наприклад, за рахунок того, що в нас є багато угруповань і лідерів, які контролюють одне одного. При цьому, звісна річ, вони культивують особливу — власну замкнену культуру, яка не відповідає сучасним стандартам. Але це дозволяє говорити про те, що маємо плюралізм. Інше питання: чи достатній він? Звісно ж, ні. Так, ми зробили важливі кроки в напрямі відступу від авторитаризму, але сьогодні не можна бути певним того, що він остаточно відступив. Україна відійшла від посткомуністичної моделі суспільного розвитку, однак ефективно нової моделі з можновладців ніхто не реалізовував. Президент Віктор Ющенко в тому числі.

Сьогодні в Україні зі старою авторитарною моделлю, яку дехто вже згадує з ностальгією (популярність сильної руки, Путіна), конкурує з дуже недосконалою демократичною моделлю, яка не може запропонувати конкурентоспроможний варіант розвитку країни. Ми зробили демократичний вибір — сказали «а», але не можемо реалізувати його — сказати «б», цим самим дискредитуючи цю модель. За умов, коли необхідно було дати друге дихання демократичній моделі: перестати ділити українців на україномовних і російськомовних, натомість поглянути, які є резерви посилення демократії для пропозиції їх східним регіонам, ми заганяємо їх у протистояння, тим самим розколюючи країну.

Вочевидь, подібні проблеми ставлять питання про подальші етапи розвитку. І в цьому випадку ми чекаємо чогось нового, розраховуючи на президентські вибори. Насправді ж потрібно усвідомлювати, наскільки обмежені ресурси, якщо якісно не змінювати ситуацію.

Щодо впливу громадян на владу. Ми можемо помітити, що такий вплив існує, наприклад, коли підприємці організовано вимагають забезпечення своїх прав. Інша річ, що подібна практика не приводить до радикальних змін, ми лише сподіваємося, що це спрацює на якомусь новому етапі. В Україні не існує політично організованого руху основних соціальних прошарків. Узяти тих самих підприємців. Наймогутніша їхня частина має особливі характеристики, це так звані олігархи. Утримуючи під своїм впливом величезну частину національного надбання, вони поза полем національної активності, вони не працюють на країну. А стандартний підприємець в Україні слабкий, він неорганізований і маргіналізований, оскільки вимушений орієнтуватися на центральну або місцеву владу, даючи хабарі. Він не може виразити свій інтерес таким чином, щоб грати звичну для Європи роль: організатора виробництва, роботодавця, могутнього платника податків.

Інтелігенція в такій самій ситуації. На етапі державного будівництва, самоідентифікації суспільства, коли гуманітарні питання є особливо важливими, вона могла б відігравати особливу роль. В Україні вона розколена: за етнонаціональною ознакою, за прихильністю до тієї або іншої культурної традиції тощо. У нас інтелігенція виявляється залученою могутніми політичними гравцями в дискусії зовсім іншого характеру, зовсім не так, як це потрібно країні, а так, як це потрібно окремим політичним командам. Ось звідси, власне,йі низька ефективність впливу на владу з боку структур громадянського суспільства, яке, проте, досить активно розвивається і потенційно здатне на дуже багато.

— Ви перерахували дуже багато проблем — як у владі, так і в суспільстві. У чому ж насправді причина всіх цих бід?

— Питання, звичайно, дуже складне. Тут є аспекти, пов’язані з особливостями різних цивілізацій. Але якщо говорити з історичного погляду, то 70-річне перебування радянської влади в Україні мало надзвичайно глибокий вплив на організацію та структуру суспільства. Суспільні інтереси були настільки ідеологізовані й втиснені у формальну схему, що відіграти тепер назад, повернути традиції власності, конкурентного управління, верховенства права, моральності дуже важко. Тому сьогодні ми можемо говорити про те, що держава не отримала свого патріотичного власника, який би розумів, що таке національний інтерес, підтримка держави із загальнолюдських міркувань, а не з особистісних.

Що ж ми маємо? А маємо ми декілька десятків багатих сімей. Європейські демократичні традиції полегшили їм визнання, тобто легалізацію своїх ресурсів і тієї влади, що встановлюється в результаті виборів. Вочевидь, для України будуть потрібні десятиліття, щоб пройти цей перехідний період і повноцінно повернутися до Європи, коли почнуть працювати елементи політичної культури. І нам не варто чекати дива від чергових виборів, чекати, що прийде якийсь новий лідер і все змінить, а потрібно розуміти необхідність по крупинках збирати конструктивний підхід взаємодії окремих груп і осіб для того, щоб запрацював державний механізм.

Після сімдесятирічного правління радянської влади нам набагато важче буде повернутися до природного стану суспільства і побудувати сучасну націю так, як це роблять країни Балтії або Східної Європи.

— Президентські вибори 2010 року. Чого варто чекати: зробить країна наступний крок на демократичному шляху чи нас чекає відкіт?

— Усе залежить від того, кого підтримає населення України. Якщо Януковича, то це консервація кучмівського варіанту України, що гальмуватиме реформи, визначатиме привілеї певному колу осіб, стабілізуватиме становище владної еліти. Буде спроба зарегулювати за російським зразком демократію і убезпечити себе від випробувань виборами. З перемогою Януковича пов’язані найбільші ризики для української державності. Інші варіанти — Тимошенко, Яценюк — більш або менш зберігають імовірність проведення реформ. Але при цьому потрібно враховувати, що вибори спочатку проходитимуть поза конституційною реформою, тобто спочатку — обрання президента, а потім, можливо, реформа Конституції. Також потрібно зауважити, що велику владу не отримає ніхто.

За нового розкладу політичних сил конкуренція, подібна до сьогоднішньої, триватиме. Якщо шукати якийсь вихід із ситуації, що склалася, необхідно виходити на якісно новий рівень, тобто після виборів основним гравцям потрібно взаємодіяти. Наприклад, Яценюк, Тимошенко, Литвин, частина Партії регіонів домовляться, що певний принципово важливий набір державного будівництва буде поза дискусією. За такого підходу можна починати проводити якісь реформи, але, повторюю, лише за наявності консенсусу еліт. І вже наступні вибори, швидше за все, парламентські, можуть привести до формування дійсно реформаторської команди. А якщо все зводитиметься до того, хто і скільки набере голосів, нам доведеться надовго відкласти ідею реформування держави.

— Практично всі основні кандидати в президенти у своїх передвиборних кампаніях використовують іноземних фахівців — американців, росіян. Чому українським політтехнологам залишають другий план?

— Тут, вочевидь, важливу роль відіграє психологія. Наприклад, українські фахівці — це не круто. Насправді ж вітчизняні політтехнологи відіграють набагато більшу роль, ніж іноземні. Просто в нас уже склалося таке враження, що лише іноземець може запропонувати товар вищої якості. І не біда, що він потім за результат не відповідає, хоч і результатів-то особливих немає. Ми часто стикаємося з прорахунками і, взагалі, низьким рівнем розуміння ситуації іноземними фахівцями, проте від реалій не піти — такий український ринок.

— Не секрет, що нинішні українсько-російські відносини є конфронтаційними. Провина лежить на обох сторонах? Наскільки ситуація може змінитися після президентських виборів?

— Провина, звичайно, лежить на обох сторонах, але характер цієї провини різний. Якщо казати про Росію, то тут наявне небажання і неготовність бачити Україну повноцінною самостійною державою. Але, разом із тим, важко звинувачувати лише Москву, оскільки вона використовує слабкості України, зокрема, української еліти, її неготовність захищати національні інтереси. І тут важко погодитися з тим, що якась іноземна допомога буде ефективною. Наприклад, днями група української інтелігенції звернулася до країн-гарантів Будапештського договору із закликом забезпечити Україні безпеку. Так, правильно звернути увагу на те, що міжнародні гарантії безпеки повинні бути надійнішими, ніж вони є, але коли основна слабкість країни — це її власна політична еліта, таку країну ніхто не захистить.

Якщо казати про вину української сторони, то йдеться про неготовність Віктора Ющенка знайти модус сучасної Росії. Звісно, ми можемо говорити, що тут є особисте неприйняття, психологічні моменти, але потрібно вміти піднятися на вищий рівень — запропонувати таку концепцію, що була б менш вразливою від всіх слабкостей. Потрібно вміти проводити власні інтереси у відносинах із Росією, а не дратувати її, як це робив Ющенко. У цьому значенні велика провина на ньому, тому Тимошенко як голові уряду доводиться шукати інші шляхи зіткнення. У цьому ключі абсолютно непереконливо виглядає Янукович, коли він захищає інтереси Москви. Його слабкість як кандидата в президенти в цьому випадку очевидна, а він навіть не розуміє, як це небезпечно, — здавати національні інтереси.

Загалом же, звичайно, без рівності не може бути нормальних відносин із Росією. А домогтися рівних відносин із Москвою найближчим часом навряд чи кому вдасться. У наших відносинах буде або конфронтація, або дуже складна гра, Україна вимушена буде маневрувати між Росією та Заходом. Тимошенко, а тим більше — Яценюк можуть це робити, але не Янукович. Він давно втратив позиції на Заході, тому йому буде дуже важко захищати бізнесові інтереси навіть перед Москвою. Знову ж, щоб нас поважали і на Заході, й у Росії, нам необхідно провести внутрішні реформи, але, на жаль, це нема кому робити.