Про вашу й нашу Наташу

На наших очах відбувається справжнє диво: ще якихось півтора-два місяці тому всі загальнонаціональні телевізійні й радіоканали розповідали українським виборцям про стрімке зростання рейтингу Наталії Вітренко.

Найавторитетніші соціологічні центри наввипередки повідомляли, що Наталія Михайлівна із своїм рейтингом, що «зашкалив» за 20%, обійшла всіх політиків, починаючи з Леоніда Кучми. А зараз? Ті ж самі ЗМІ, з посиланням на тих самих соціологів заявляють, що рейтинг пані Вітренко раптово впав до 10% і має стійку тенденцію до подальшого зниження до рівня статистичної погрішності. Немає сумніву, що вищезгадані «метри» соціології досить грамотно пояснять цю дивовижну загадку з висот своєї науки. Нормальні люди (не ознайомлені із специфікою української соціології), можуть розібратися в «феномені Вітренко», тільки прослідкувавши складну траєкторію цього «феномена». На політичній арені Наталія Михайлівна з'явилася в грудні 1994 року, коли її обрали до Верховної Ради XIII скликання. Перед тим вона посідала скромну посаду радника голови ВР Олександра Мороза. (Гучний титул «учителя» Мороза вона привласнила собі пізніше). Тоді, 1994 року, вона була правовірним членом Соцпартії (членом політради СПУ) і відданим прихильником Олександра Олександровича. В парламенті Н.Вітренко виступала часто й завжди з позицій виняткового радикалізму. Найяскравіший епізод того періоду її біографії — пропозиція альтернативної програми уряду (11.10.95). В спеціальній заяві Кабміну вітренківську «альтернативу» небезпідставно було названо «спланованою провокацією». Саме відтоді почав формуватися імідж Вітренко як «українського Жириновського в спідниці».

Поступово намітилася тріщина між групою Наталії Михайлівни (з її незмінним союзником Володимиром Марченком) і партійним керівництвом на чолі з Морозом. Попервах це було навіть корисно: «солодка парочка» виступала постійним опонентом Мороза з ультралівих позицій, вигідно відтінюючи витримку й «толерантність» голови Соцпартії. Однак тріщина швидко перетворювалася на провалля. Некерованість «дуету» ставила під загрозу всі серйозні домовленості «дорослих» партійних політиків. Нагадаємо, що демарш Вітренко з її «альтернативною» програмою припав саме на той період (осінь 1995 року), коли Мороз, як голова ВР, вів переговори про конструктивну взаємодію парламенту й уряду, очолюваного Євгеном Марчуком. Вітренко ставала просто-таки небезпечною. З нею й її соратником повелися без особливих церемоній. Взимку 1996 року їх вигнали з політради СПУ, а потім і з самої партії.

А вже навесні (19.03.96) до півсотні українських партій додалася нова — Прогресивна соціалістична на чолі з товаришем Наталією Вітренко. Ніякої якоїсь помітної ролі до парламентських виборів 1998 року ПСПУ та її лідери не грали. Єдина «гучна» акція за їхньої безпосередньої участі — звіряче биття голови «Просвiти» Павла Мовчана під об'єктивами телекамер парламентських журналістів. Не копатимемося в безпосередніх причинах екзекуції (Мовчан повівся негідно й отримав «за справу»), однак зазначимо, що, якби під руку не підвернувся «просвiтянин», керівники прогресивних соціалістів підшукали б собі будь-кого іншого — імідж вимагає жертв. Справа Володимира Вольфовича в Україні знайшла собі гідних послідовників. До речі, цікава подробиця: в парламентських (і всіх інших) дискусіях головний незаперечний аргумент «товариша Наталії» звучить: «Я — економіст!», так само, як її російський колега має девізом: «Я — юрист!»..

Важко сказати, коли до світлих голів адміністраторів з вулиці Банкової прийшла геніальна думка використати безсистемну агресивність Наталії Михайлівни в «мирних» (тобто, президентських) цілях. Принаймні, парламентські вибори 1998 року ПСПУ вже проводила «з-під даху». Подейкували навіть, що в останній з тих трьох днів, коли Центрвиборчком щосили підраховував результати виборів, рахувальникам терміново підвозили бюлетені з голосами «за» ПСПУ. Зрештою, ПСПУ, подолавши 4%-ий бар'єр (4,04%), отримала доступ до нового парламенту. І почалося пишне цвітіння талантів Наталії Михайлівни й відповідне зростання її рейтингу.

Точно кажучи, сама по собі ідея була непоганою. По-перше, президентська адміністрація отримала, нарівні з офіційними «фракціями влади», ще й «п'яту колону» — ультраліву. Але головний, стратегічний план було, зрозуміло, націлено на президентські вибори, що наближаються. Парламентські вибори підтвердили факт, широко відомий усім (крім, природно, соціологів): після п'яти років «реформаторства» Кучми ліві настрої (загалом) оволоділи половиною українських виборців, у той час, як підтримка самого «реформатора», за найоптимістичнішими підрахункам, ніяк не перевищує 10%. Залишалося сподіватися на Наталію Михайлівну, на розкол «лівого поля», на російський сценарій «консолідації всіх людей доброї волі проти загрози червоного реваншу». Треба визнати — з роллю «червоної загрози» Наталія Михайлівна справилася просто чудово. Дійсно, хто, як не вона? В «ультрареволюційності» за «межею фола» з «Несамовитою Наталією» не може змагатися жоден з наших лівих — ні сумно-буденний обкомовець Петро Симоненко, ні нейтральний Олександр Мороз. Про «червоного олігарха» Олександра Ткаченка потрібно взагалі говорити окремо.

Якось минулою осінню в полемічному запалі Вітренко порівняла свою нечисленну фракцію з більшовистською групою IV Державної Думи царської Росії в тому значенні, що й тих було всього лише шість осіб, але ось пролунала революція — й більшовики навели все ж таки загальний «порядок». Аналогія чудова, особливо якщо пригадати, що лідером групи більшовиків був провокатор Малиновський... Якщо ж дотримуватися точних історичних аналогій, то в партії Вітренко (й у самої Наталії Михайлівни) не так уже й багато схожості з партією Ульянова-Леніна. Зрештою, фінансову підтримку більшовики мали нерегулярну й безсистемну, лише від ексцентричних російських мільйонерів на кшталт Савви Морозова. На вiдмiну вi них пані Вітренко користувалася останні півтори роки дуже комплексною допомогою влади, разом з могутньою інформаційною «розкруткою» й за організаційно-адміністративного сприяння. А це вже зовсім інша аналогія. Добре відомо, як німецькі промислові «барони» вигодували і випестили Націонал-соціалістичну Робочу партію Німеччини, очолювану Адольфом Гітлером. «Вугільний король» Еміль Кірдорф і «сталевий магнат» Фріц Тіссен також страшенно боялися «червоних» і вливали до НСДАП сотні тисяч марок. Потім до них приєдналося багато інших, які також боролися з «комуністичною загрозою». Прийшовши до влади, Гітлер з комуністами розправився. І з соціал-демократами також, і з багатьма іншими, в тому числі з «магнатами»...

Повернемося до Наталії Михайлівни. Як лідер парламентської фракції ПСПУ, вона чесно «відпрацювала» свої зобов'язання. Не допустила обрання спікером Симоненка або Мороза (спікерство Ткаченка на Банковій поспіхом сприйняли, як велику перемогу). Не підтримала відставку уряду. Взагалі, надала безліч корисних послуг. І з «розкруткою» все складалося якнайкраще. «Жах Вітренко» панував у ефірі, з вірним Марченком вона роз'їжджала з запальними промовами «по містах і весях», де власті робили їй найпривітніший прийом. І рейтинг зростав, як на дріжджах. І хоча, на думку багатьох політологів, успіхи були окремо, а рейтинг проголошувався окремо, треба визнати факт — з регіональної (Сумсько-Харківської) структури ПСПУ перетворилася на загальнонаціонально відому партію, а «пані-товариш» Вітренко — на політика загальноукраїнського масштабу. Ще одна велика перемога влади? Мабуть, ні. Тому що вже на початку цього року стали очевидними дуже цікаві (й тривожні) тенденції. Наприклад, не викликає сумніву, що хоча на своїх мітингах Вітренко поливає брудом усіх поспіль — і Мороза, і Симоненка, і Марчука, але популярність її зростає майже виключно як безкомпромісного критика Кучми. Ніякого парадокса: як і штірліцевському агенту «Клаусу», їй дозволялося говорити що завгодно, а особи більш непопулярної, ніж нинішній Президент, у країні просто немає. Ось вона і «крила» «антинародний режим». А тепер уявимо собі, що за мила справа — «розкручувати» таку ось яру «антикучму», та й ще за підтримки його (Кучми) режиму! Успіх гарантовано зазделегідь, але ось що з цим «успіхом» робити самому Леоніду Даниловичу? Адже виникла така цікава ситуація: піде Наталія Михайлівна на вибори, і чи то вийде до другого туру замість самого «гаранта», чи то «зробить» його у другому турові з рахунком 70:30 — і тут уже ніякий Центрвиборчком не допоможе.

Так що до весни ставлення Банкової до Вітренко істотно прохолонуло. Вважається, що якісь окремі олігархи (через інерцію або «надмудрі» розрахунки) ще продовжували їй допомагати (кажуть, що не без «антинародного» сприяння збереглася фракція ПСПУ), але колишнього азарту вже не було. І пішов «рейтинг» униз — від гріха подалі. Тепер постають інші проблеми: чи підсобити Наталії Михайлівні з мільйоном підписів (дуже ризиковано — і хочеться й колеться), а якщо вивести її з гри — як уникнути потоку її гнівних «викриттів»? Проте, подітися їй особливо нікуди, одна дорога — на Банкову.