П’ятий кут реформ

У психологів, на відміну від фахівців інших наук, свій предмет вивчення. Їх цікавить не те, що відбувається насправді, а те, як це відображається в головах людей. Дійсність і наші уявлення про неї не завжди збігаються, точніше сказати, практично ніколи не збігаються, залишаючись приблизністю різної міри точності. Практика свідчить, що мати хоч якусь модель явища звичайно ліпше, аніж не мати ніякої. Зрозуміло, що більш точна і докладна модель дозволяє проаналізувати події глибше і може дозволити зекономити час, сили і кошти. Різні групи людей, які перебувають біля керма, пропонують усьому суспільству скористатися баченням ситуації, котре є в них, на основі своїх схем дійсності запропонувати свої напрями руху, на основі якихось орієнтирів, начебто доступних і зрозумілих усьому народу. Основна ж маса людей використовують уявлення, що вже є в них про навколишній світ. Щоб їх змінити, необхідно затратити додаткові зусилля, що не кожному до снаги (не обов’язково кишені, а скоріше — розуму). У збереженні колишніх понять, колишніх систем координат зацікавлені і деякі верстви суспільства, тому що у зв’язку зі зміною орієнтирів (а в суспільстві це спричиняє зміну провідної сили) змінюються і цінності (а значить, і керівництво).

У принципі, будь-який словесний опис — це метафора («мысль изреченная есть ложь»), оскільки ми не в змозі згадати всі подробиці різноманітних явищ, а маємо обмежитися їхнім певним колом. А це дозволяє вносити свої нюанси, відтінки в картину того, що відбулося, які іноді цілком змінюють сенс подій.

Побесідуймо про деякі міфи суспільної свідомості, з якими ми практично щодня можемо зустрічатися в засобах масової інформації і які відображають бачення подій бажаним чином лише для однієї частини суспільства. Міфи спрощують розуміння життєвих реалій, і завдяки цьому вони доступні для всіх. Однак вони виключають істину, тим більше, коли вона неоднозначна і багатовимірна.

ПРИСТОСУВАННЯ ЯК «НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ»

Міф перший: «Народ підтримує владу. Ну як же, про це свідчать результати виборів. І референдум це ж підтвердив. При тому, що рівень довіри до влади і президента, зокрема, як до виборів, так і опісля не підіймався вище за позначку 25%. Народ не бачить реальної сили в суспільстві, здатної діяти або хоч би запропонувати програму дій, спрямовану на врахування інтересів суспільства загалом, тому не вірить нікому. У зв’язку із цим він підтримує статус- кво серед політичних сил, пасивно спостерігаючи за черговими революціями та переворотами у верхах. Нехай вони спочатку між собою розберуться, а народ потім підтримає найсильнішого з них. («Пани б’ються — в холопів чуби тріщать»). В основі вибору президента лежали ірраціональні мотиви, народ інтуїтивно відчув представника від класу сильних світу цього і спрацював інстинкт самозбереження.

Влада ж боїться всіх можливих конкурентів, не допускаючи обговорення суспільством альтернативних поглядів, проектуючи своє становище на суспільство. Нинішня сила, яку реально має влада, породжує страх. Більшість проблем вирішується одним способом — викручуванням рук і придушенням незгодних, хоч зовні це може виглядати респектабельно і відбуватися «в демократичних рамках». Негативний стан духовного життя, викликаний такими відносинами, не сприяє розкріпаченню творчих можливостей людей. Адже основний стимул кожної творчості — це невдоволення існуючим. Власті наполегливо йдуть шляхом «закручування гайок», без створення правових та економічних умов для розвитку легального дрібного та середнього бізнесу у сфері виробництва, забуваючи при цьому, що насильницькі заходи породжують апатію та безініціативність. І як тут не пригадати, що найбільшою загрозою для свободи є апатичний народ (хоч, можливо, в цьому і полягає мета або звичний спосіб мислення верхів).

Терпимість людей зростає, і це призводить до того, що внаслідок підвищеної їхньої гнучкості (в цьому просторі, цих умовах) немає стимулу до еволюції в такого співтовариства. Терпимість призводить до консервації відносин, до незмінності існуючої суспільної структури, а це перешкоджає розвитку суспільства, просуванню вперед. Немає змагальності програм різних груп населення, і, можливо, найголовніше, знижується якість суб’єктності, тобто людина не бере на себе відповідальності за себе, за своє оточення, зрештою, за свою державу. Люди готові терпіти що завгодно, лише б їм не довелося змінювати звичні способи існування. Вихід за межі своїх уявлень, звичних способів мислення, як правило, веде до якісної перебудови свідомості. А змінювати себе буває найважче, тому що треба пройти через переоцінку самого себе, своїх дій у минулому і сьогоднішніх поглядів та діяльності, котрі випливають із тих дій.

Український народ звик не стільки боротися, скільки пристосовуватися, весь час бути в ролі веденого. Тому і тримається в нас така влада. Щоб її змінити, недостатньо одного вчинку, тому що, скинувши одне ярмо, ми з готовністю одягаємо нове. Необхідні час і постійна діяльність для отримання нової ментальності, нового способу мислення. Легше (але й важче для влади, що не дає народові права діяти самостійно, без вказівки зверху) починати з конкретної людини, без цього не можна розраховувати на подальший успіх побудови своєї держави, — запропонувавши їй виявляти самостійність у всіх сферах життя, знявши безліч заборон, які особливо стосуються виробничого, господарського життя. Це буде нелегкий процес: багато хто розучився самостійно приймати рішення, за щось відповідати, а в багатьох уже і сили немає. Молодим буде простіше, в них немає шор на очах. Але немає і життєвого досвіду, тому вони легше піддаються на пошуки «ворогів» або «винних», надто коли у всьому звинувачують минуле покоління, породжуючи новий міф.

«ЧЕРВОНИЙ КУТОЧОК» СВІДОМОСТІ

Міф другий: «Червоні не пройшли, населення України проголосувало проти комуністів, зупинено загрозу «червоного реваншу». Невелика ремарка: психологи зазначають, що надмірна фіксація уваги на якомусь одному елементі видимого поля призводить до деформації суб’єктивного простору свідомості. Якщо людина сортує об’єкти за ознакою «колір», то це свідчить про незрілість механізму категоріального (інтелектуального) контролю. Бо колір — це одна з неістотних ознак, яка свідчить про невміння виокремити значущі властивості.

За даними численних соціологічних опитувань, людей, що підтримують Комуністичну партію і дотримуються комуністичних переконань, у країні десь 10—12%. І в той же час на виборах у парламент Комуністична партія набирає вдвічі більше голосів, а на президентських виборах її представник — і втричі більше. Народ не може висловити свій протест іншим чином, окрім як проголосувавши за комуністів; або доводиться смиренно приймати те, що є. Бути в опозиції режимові ніхто із власників не зважується: мабуть, уже є, що втрачати, окрім ланцюгів. Однак багато які аналітики не бачать реалій, які змінилися, а користуються термінологією початку ХХ ст. Трохи історії. Розгляньмо терміни «праві» і «ліві», які широко використовуються стосовно політичних партій. З історії цих назв, котрі з’явились у результаті подій XVIII ст. часів Французької буржуазної революції, відомо, що вони означали різноспрямовані партії. Причому лівими називалися радикально налаштовані революційні партії, спрямовані на зміну існуючого ладу. Консервативні партії, що підтримували існуючі устої суспільства, називалися правими. У наших умовах значення цих понять істотно трансформувалося: терміни залишилися ті ж, а значення змінилися. Наші «ліві» ведуть боротьбу за повернення колишніх часів і порядків. А «праві» виступають начебто як прогресивні і на словах повністю зрікаються минулого та його методів. Тому використання звичних словесних штампів у сучасних динамічних умовах може не зовсім адекватно відображати існуючий стан справ.

Умови, що змінилися, змінюють глибину наших уявлень про навколишній світ, дозволяють виокремити в ньому нові рівні і грані, котрі не помічалися раніше. Тут може виявлятися така закономірність сприйняття, зазначена в психологічній науці, як схильність стереотипів мислення до «перевертнів». Якщо людині загалом властива досить висока складність свідомості, то стереотип, уключаючись у більш інтенсивний потік внутрішньої комунікації і вбудовуючись у насичене багатими зв’язками смислове оточення, руйнується: в нього проникають нові елементи, внутрішні зв’язки стають багатовимірними, і людина починає бачити об’єкт об’ємніше, складніше, суперечливіше, в контексті нових значень. Інакше себе поводить стереотип у рамках когнітивно бідного образу світу: вичерпавши інші механізми захисту, але залишаючись надміцним утворенням, стереотип у фокусі свідомості не руйнується, а перевертається, зберігаючи за рахунок цього свою цілісність. Іншими словами, людина продовжує бачити об’єкт стереотипно, ущільнено, але при цьому змінює емоційно-оціночне забарвлення образу на протилежний знак. (Із цього погляду цікаво: а як називати тих діячів, які вчора дотримувалися комуністичних поглядів, а сьогодні змінили їх на протилежні і доводять їхню хибність? І що робити з оцінкою їхньої діяльності в минулому, за якими параметрами її аналізувати?)

Насправді, на президентських виборах була небезпека не «червоного реваншу», а приходу до управління суспільством фахівців, які не володіють професіоналізмом у сучасному розумінні цього слова, які мислять колишніми штампами, нездатні відірватися від догм, засвоєних некритично, нездатні до творчого мислення. В основі цих поглядів («не можу поступитися принципами») лежить визнання домінуючої ролі ідеології. У прихованій формі тут закладено небажання або нездатність розвивати свою теорію, вийти за межі рамок, запропонованих на початку ХХ ст., поглянути ширше на сучасний світ і спробувати знайти своє місце в ньому, — тобто закладено особливості мислення. У багатьох концепціях психології особистості зазначається, що особові характеристики фахівців (зокрема, особливості їхніх ціннісних орієнтацій) перебувають у підпорядкуванні щодо особливостей саморегуляції, які більшою мірою відображають рівень професіоналізму. Доречно пригадати слова Ден Сяо Піна: «Неважливо, якого кольору кішка, аби вона вміла ловити мишей».

«НАРЕШТІ ЗМОЖЕ»

Виконавча влада використовує «лівих», «комуністів» як своєрідну ширму. Їй вигідне таке тло, на ньому вона виглядає привабливіше, надто в очах Заходу. У такому контексті, обговорюючи питання позавчорашнього дня, а не вирішуючи сьогоднішні проблеми, нинішні правителі можуть називати себе «реформаторами». Фактично така «ліва або комуністична опозиція» більше потрібна владі, як народові. Набагато гірше, якщо вони справді думають, що це їхні опоненти і що вони далеко пішли від попередників у питаннях ефективного державного управління. Насправді, в нас немає і на сьогоднішній день не може бути правих політичних партій, які можуть брати участь у політичному житті як самостійна сила, оскільки немає поки що великого приватного капіталу, котрий міг би підтримати партії, що перебувають в опозиції до влади, до курсу, який провадиться нею. Весь великий капітал — у руках держави та державних чиновників, і, відповідно до цього, політики в нас представлені консерваторами та неоконсерваторами. Перші хочуть зберегти колишню командну економіку. Другі припускають можливість існування і інших, навіть приватних, суб’єктів ринку. Однак найчастіше як таких, в основному, бачать тільки себе. При цьому важелі впливу у всіх сферах життя залишаються в держави та її апарату. З минулих часів роль держави не змінюється. Вона, як і раніше, керує всім, від економіки до політики, домагаючись цілковитої однодумності та одноманітності (досить порівняти, наприклад, «народну ініціативу» і «прохання трудящих»).

Саме тут з’являється грунт для сумнівів у черговому міфі (але в нього вже хочеться вірити). Цей міф про те, що «цей уряд зможе».

По-перше, об’єктивно не зможе, оскільки в суспільстві немає ані відповідного запиту, ані тих політичних сил, які були б зацікавлені в РЕФОРМАХ, а не в черговому переділі власності. Точніше, вони є, але дуже слабкі, щоб могли на що-небудь впливати в системі державної влади.

По-друге, і суб’єктивно не зможе: мислять члени уряду в колишніх рамках. Для них ринок — це не так, як було за «соціалізму», тобто не плановість і державне регулювання, а вільна торгівля (хоч методи управління економікою залишаються жорстко централізованими). Проте на Заході «ринок» — це, насамперед, організація життя суспільства, наявність економічних, політичних та соціальних суб’єктів, суспільних інститутів, що становлять одне ціле, тобто систему зі своєю структурою. І доки таких самостійних соціальних елементів не буде, навряд чи можливе виведення країни із системної кризи.

Ці суб’єкти, і не лише господарювання, а й політичні, можуть з’явитися тільки в сприятливому середовищі, їм треба створити умови. Відстоювати свої інтереси може тільки людина, яка активно діє і має власність, і тільки тоді, коли ці інтереси дістали вираження в суспільстві в існуванні політичних організацій. Необхідно дозволити людям — тим, хто цього хоче і має сили, а таких насправді не так уже й багато — розвивати дрібний і середній бізнес, самому визначати своє життя. І вони зрушать гори (щоправда, разом із нинішніми горе-керівниками, в чому корінь більшості проблем). Однак ця ініціатива, самостійність та непередбачуваність і страшна тим, котрі звикли керувати і не залежати від результатів своїх дій. Уряд та виконавча влада продовжують диктувати всім, що робити і як робити, тобто займатися своєю звичною роботою. Легше впливати безпосередньо на будь- якого виробника, а не на створення рівних можливостей та на забезпечення конкуренції для всіх суб’єктів ринку. А це якраз і відрізняє менеджерів нижчої ланки від менеджерів вищої ланки, це вирізняє їхній рівень професіоналізму. Реформи в суспільстві мають починатися зі зміни стилю управління, а, значить, зі зміни топ-менеджерів, з появою нової хвилі державних діячів, які мають досвід роботи не тільки в ЦК КПУ і ЛКСМУ і не стільки. Нинішній уряд один із найкращих можливих сьогодні. Проте максимум, на що можна сподіватися, — він зможе підготувати грунт для людей, які від декларації намірів зможуть перейти до дійсно ринкових та демократичних перетворень.

Хоч історію робить весь народ, але право на інтерпретацію в ЗМІ звичайно мають ті, котрі керують народом і, певна річ, хочуть залишити свій слід (найчастіше гіперболізований, казковий) в їхніх викладах. Тому історія будь-якої країни — це суб’єктивний погляд, що відображає інтереси якоїсь частини всього суспільства, а значить, зрештою, міф. Однак Україну ми будуємо разом, і без участі народу навряд чи можливе її майбутнє. Чи не час нам перейти від історії еліти до історії народу, від міфотворчості до практичної діяльності для реорганізації життя суспільства?