Роман-передбачення про події в Білорусі?

Минулого року в мінському видавництві «Смелток» вийшов роман Наталі Бабіної «Бодай Будка». По-своєму це була неординарна подія. Твір був надрукований українською мовою. Принаймні в Білорусі книги, а тим паче романи, давно вже не видавалися по-українськи. Паралельно цей твір побачив світ у харківському видавництві «Фоліо». У романі переважно йдеться про наших одноплемінників на Берестейщині, звідки родом авторка.

У нас не дуже то знають, що цей край був заселений етнічними українцями і що тут навіть сьогодні є люди, які спілкуються на діалекті, котрий відноситься до української мови. У романі «Бодай Будка» чимало діалектизмів. Можна сказати, що твір написаний на берестейському діалекті української мови. Але хай це не лякає читачів. Берестейський діалект не дуже відрізняється від української літературної мови. Зрештою, він близький до діалектів, які поширені зараз на Волині, а колись ще мали поширення на Холмщині й Підляшші.

Але на Берестейщині не лише розмовляли й розмовляють на діалекті української мови. Місцеві українці організовували тут свої інституції — театри, школи, громадські організації, політичні партії, воєнізовані структури, видавали газети тощо. Бабіна у своєму романі не раз звертається до історії Берестейщини. У є ньому фрагменти, де йдеться про події далекого сімнадцятого століття, періоду Першої світової війни, коли ці землі були зайняті німцями, а царський уряд місцеве населення масово переселяв вглиб Росії. До речі, це малознана трагічна сторінка в історії українців Берестейщини, Холмщини й Підляшшя, яка майже невідома в Україні. Саме це переселення стало одним із перших потужних чинників денаціоналізації місцевого населення, зміни на цих землях етнічного складу. Говориться тут і про міжвоєнний період, а також про діяльність... Української Повстанської Армії (УПА). І це зовсім не «натяжка» авторки. На Берестейщині справді тривалий час діяла УПА.

Перша сотня цієї «армії без держави» була сформована тут ще в жовтні 1942 р. в околиці Дивина Сергієм Качинським («Остапом»). До речі, в романі «Бодай Будка» Дивин (колись це містечко, а зараз село) згадується не раз. Й не даремно. Адже це був один із примітних осередків українського руху на Берестейщині. У Дивині ще в липні 1917 р. пройшла перша конференція вчителів українських початкових шкіл Берестейського краю.

Упівці на Берестейщині діяли до початку 50-их рр. ХХ ст. Останній бій між ними й кедебістами відбувся тут у березні 1952 р. в Іванівському районі. А наступного року поблизу Кобрина нейтралізували ще один відділ повстанців.

«Дух УПА» постійно присутній у романі. Одним із персонажів твору є довгожителька, колишня упівка Марія Сєргунц. Вона разом з іншими людьми, що знайшли захист у Будці, відбивається від банди Німця. Їй, зокрема, належать такі слова: «Надмірний гуманізм до ворогів приводить до підвищеної смертності серед друзів». Варто запам’ятати!

До речі, Німець і його банда — один із найсильніших символів твору. Попри те, що Німець має відповідне прізвисько-прізвище (німці запам’яталися жителям Берестейщини окупаціями під час Першої й особливо під час Другої світової воєн), він відстоює «російську ідею» й бореться проти «українських націоналістів та сепаратистів» на Берестейщині. При цьому організовує нальоти на місцевих жителів, грабує їх. А осідком його і його банди є знаменита, точніше розкручена радянською пропагандою, Берестейська фортеця. Тобто Німець — це символ «постійного окупанта» Берестейщини, який зараз має російсько-радянську личину.

Символічним є місце основної дії — Будка. Це т. зв. «будка колєйова», побудована в міжвоєнний період на залізничній гілці, яка веде від Бреста до Влодави. У той час землі Берестейщини входили до Польщі. Тоді тут був відносно жвавий залізничний рух. Відповідно, влада будувала будки, тобто житло, для залізничників, які мали обслуговувати колію. Проте в післявоєнний період залізничний рух припинився. Українська Берестейщина була порізана державними й адміністративними кордонами. Влодава, місто на українській етнічній території, опинилося в складі «народної» Польщі, село Томашівка біля Влодави, куди зараз доходить залізниця з Бреста, ввійшло за «мудрим рішенням Йосифа Сталіна», як і більша частина Берестейщини, до складу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки. Хоча якщо подивитись на карту, то бачимо, що Томашівка й навколишні землі клином врізаються в українську територію. А від цього села рукою подати до українських Шацьких озер.

Будка, де відбувається дія роману, стоїть одиноко біля колії. Не чути, щоб цією колією їздили поїзди. Хіба іноді проїде дрезиною Німець, який вигукне погрози на адресу головної героїні твори Алки Бобильової, яка купила Будку.

Біля Будки українське село. Тут і нині, як і в інших навколишніх селах, розмовляють українською мовою. Але мова офіційного спілкування — російська. Місцеві жителі пов’язані не з українськими землями, а з теренами, що зараз належать Республіці Білорусь, — Брестом, Мінськом...   

Головна ж героїня роману свідома свого українства. Але вона в цьому, за великим рахунком, одинока. Її українство не сприймають земляки, навіть подруги. Чи не тому вона купує одиноку Будку й поселяється в ній. Там їй комфортно.

Проте цей комфорт триває недовго. Біля Будки починають творитися дивні й зловісні речі. Героїню роману та її подруг про біду, яка насувається, попереджає українка Наталка з Луцька — жінка, що володіє особливими здібностями й здатна передбачати майбутнє. Взагалі в романі чимало містики. Є тут і магія. При бажанні «Бодай Будку» можна розглядати як твір магічного реалізму.

І ось настає біда. Білорусь захоплюють антигоми — бездушні істоти, які вбивають людей, залякують їх і перетворюють у рабів. Чи не нагадують вони нинішніх білоруських омонівців, інших силовиків, які масово знущалися над білорусами після проведення президентських виборів 9 серпня цього року? Білорусь взагалі «зникає з радарів». Вона стає повністю ізольованою від світу. Проникнути через її кордони неможливо.

Чому білорусів спіткало таке лихо? Через те, що вони неправильно жили? У них, наприклад, звичними стали фальсифікації на виборах. У романі читаємо: «У нас вибори в Білорусі проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати». Одну з героїнь твору змушують це робити, «обіцяючи навзамін надати для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама...»

Та все ж, певно, не це є найбільшим гріхом жителів Білорусі. Цей гріх авторка формулює таким чином: «Не говоримо своєю мовою, говоримо іншою — стільки й біди». Насправді, відмова від рідної мови і є бідою! При цьому в романі йдеться не про білоруську мову, яка за часів «бацька» Лукашенка перетворилася в зникаючу мову, а про мову українську, якою розмовляли мешканці Берестейщини. Вони, зрештою, як і більшість білорусів, перейшли на російську. Тоді «все іменоване стратило імена, все пам’ятне забулося».

Авторка проводить таку «містичну ідею» — звуки рідної мови творять гармонію на землі. А знищення мови і, відповідно, гармонії, має недобрі наслідки. Тому й на Берестейщині, як і загалом в Білорусі, настав час біди.

Однак люди не розуміють причину цього. Багато хто, наприклад, вірить, що на Білорусь напали американці. Один із персонажів роману рече (звісно, на общєпонятном) такеє: «Все ведь знают, что Америка — центр зла. И что она хочет напасть на Россию. Вот и напала». Цей чоловік навіть знаходить пояснення, чому завойовники-антигоми спілкуються російською мовою: «А что по-русски — так по-ковски им тут говорить? Чтоб понимали». Головна героїня запитує, а до чого тут ми? Хай би ці завойовники-«американці» напали б на Росію. І тоді вона чує таку відповідь: «Как при чем? Мы с Россией союзное государство. Братья. Русские со знаком качества». Останні слова — алюзія до відомого вислову Олександра Лукашенка: мовляв, білоруси — це ті самі росіяни, але зі знаком якості. Взагалі авторка неодноразово насміхається (часом м’яко, а часом не дуже) над русофонством і російськомовністю своїх земляків, над їхніми антизахідними стереотипами, які довгий час нав’язувалися їм лукашенківською пропагандою.

В умовах біди люди раптом згадують свою мову. У Будці спілкуються всі по-українськи — навіть ті, хто, здавалось би, забув її. Навіть кіт, Кіцісько, розмовляє нею.

Зрештою, білорусів рятує... Україна й українська мова. Можливо, це комусь видатися наївним. Але в цьому є свій символізм. Справді, Україна має непростий досвід, який міг би згодитися для наших сусідів-сябрів. Могла б вона й стати для них опорою.

Про цю можливість (правда, в плані символічному) і йдеться в романі. Головна героїня магічним способом опиняється в Києві, в редакції газети «День». Це видання називається дещо інакше. Але що йдеться саме про цю газету, сумніву немає. Саме «Дню» Алка Бобильова найбільше довіряє серед українських періодичних видань.

І тут, у Києві, головна героїня дізнається, як можна звільнитися від антигомів. Вона мусить вдатися до магії. Але це магія слова... українського.

Твір закінчується гепі ендом. Магія слова подіяла. Білорусь звільняється від завойовників.

Хотілося, щоб нинішні події в Білорусі теж закінчилися гепі ендом. Хоча зрозуміло, що білорусів чекає непростий шлях.

Роман «Бодай Будка» — це не лише роман про Білорусь. Це й роман про Україну. Бо чимало українців України (особливо на сході, півдні та й навіть у центрі, в столичному Києві) мають ті ж проблеми зі своєю мовою, ідентичністю, що й українці Білорусі. Хотілося, щоб вони прочитали цей твір. І зрозуміли його...