Самоврядування. Як це буде?
Сьогодні у Верховній Раді пройдуть парламентські слухання на тему «Децентралізація влади в Україні». Розширення прав місцевого самоврядування». Предмет розгляду — тематична концепція реформування, а також рішення та рекомендації нещодавнього з’їзду «Всеукраїнського об’єднання депутатів місцевих рад».
Ця тема «спливає» напередодні кожних виборів. Цього разу — у зв’язку з набуттям чинності закону, відомого під номером 3207-1, що є складовою політичної реформи в частині функціонування органів місцевого самоврядування. Виникає парадоксальна ситуація: об’єктивна необхідність децентралізації влади в країні існує, законодавча база для цього є, але процес чомусь досі не розпочатий. Більше того, впровадження таких змін по всій Україні здатне вирішити не менш важливі політичні проблеми. Наприклад, звести нанівець аргументи прихильників федералізації.
На реформуванні самоврядування спекулюють багато політичних сил, однак мало хто здатен запропонувати з цього приводу щось справді виразне. А, до речі, існує цілісна концепція «Децентралізація державного управління та розвиток місцевого самоврядування: основа трансформації публічної влади в Україні». Авторство належить вченим і експертам у цій галузі. Політичний «супровід» концепції взяла на себе партія «Єдність». Та сама, яку тривалий час очолював мер Києва Олександр Омельченко. Сьогодні члени цієї політсили стверджують, що партія оновилася, до неї прийшли нові люди. Спробам запідозрити їх у передвиборних маневрах партійці, звісна річ, кладуть край. «Силою таких змін не впровадиш, дуже багато залежить від суспільної ініціативи, бажання та готовності людей самоорганізовуватися, особливо на низових рівнях. Тож для повноцінної реалізації необхідно щонайменше п’ять років», — пояснює Валентин Дрозденко, один з активістів партії, депутат Київради. Братися за це слід негайно. «Змінювати треба систему, а не людей у ній. На жаль, за результатами виборів це практично неможливо», — пояснює Дрозденко. Щоправда, перед цим, вважає більшість депутатів Київради, не завадило б провести щось на зразок референдуму або хоч би масштабного тематичного опитування жителів міста, поцікавившись їхніми думками з цього приводу.
«Експериментальним майданчиком» цілком могла б стати столиця. «Сильна рука міцного господарника», на думку багатьох, тут була дуже навіть необхідна в період розрухи. Тепер настала черга громадськості самій судити, що та як їй реформувати. Суть пропонованих концепцією змін досить проста. Головна ставка — на добровільні об’єднання громадян, основні з яких — будинкові комітети, тобто створені за місцем проживання. Далі — виконавчі комітети, представники яких могли б, у тому числі, бути присутніми на сесіях Київради. Норма, що регламентує існування такого органу, передбачена законом «Про столицю, місто-герой Київ», однак, як нескладно здогадатися, нереалізована. Цим, а також діяльністю активних депутатів райрад, можна було б хоч частково компенсувати витрати пропорційної системи виборів, коли низові ради вибирають «наосліп», за партійними списками. Важливою є також зміна статусу районних рад і адміністрацій як адміністративно-господарського суб’єкта — з істотним обмеженням їхньої ролі та делегацією повноважень самим городянам. Усе це дозволить реформувати також систему бюджетних відносин на місцях, низові бюджети зможуть формувати ті ж виконкоми, сформовані, приміром, з активу кількох будинкових комітетів. Передбачена також можливість перерозподілу коштів із депутатських фондів, яких на 90 осіб депутатів виходить ні багато ні мало — майже 54 мільйони гривень.
Раніше пропоновані проекти тієї ж адмінреформи, чергового перекроювання Києва на нові райони тощо грішать насамперед своєю заполітизованістю, черговою спробою впровадити ініціативу «згори». «Знову прагнуть штучно регламентувати кількість громад у громаді», — розповідає депутат Київради, голова центрального виконкому «Всеукраїнського об’єднання депутатів місцевих рад» Володимир Головач. Такі питання, на його думку, повинні бути предметом розгляду не тільки на сесіях міської та районних рад, але також на громадських слуханнях жителів столиці.
Очевидно, що саме політичний чинник заважає взятися за реальне перетворення місцевого самоврядування, оскільки реформувати цю систему, передаючи повноваження місцевим органам, — одне, а делегувати більше прав самим громадам, добровільним об’єднанням жителів — зовсім інше. Йдеться саме про кардинальну зміну системи, а не про коректування методів управління з центра. На словах у нас, звісно, всі за делегування великих прав і можливостей громадянам, однак на ділі для багатьох політсил, особливо тих, хто перебуває сьогодні при владі, це невигідно, оскільки передбачає втрату важелів контролю.
Ось і виходить, що номінально всі «за», а насправді Україна не поспішає ставати «країною самоврядних громад», як обіцяв ще на самому початку своєї каденції Президент Ющенко.
Обговорення концепції регіональними активами засвідчило: суспільство до змін готове, законодавча база є, залишається підготувати… політикум. Парламентські слухання в цій справі покликані відіграти важливу роль. Зокрема — «підняти завісу»: безпосередній носій влади — народ, об’єднуючись у громади, може і повинен сам управляти своїм життям.
