Свята справа і кремлівська агентура

Що ж, коли-небудь це мало статися. Бо ж не все у порядку у нашому домі. А якщо не все в порядку, якщо не наводиться лад, то і виходять трагіфарси. Як-от зараз, коли цілком закономірно російські ліберальні опозиціонери матимуть моральне право звинувачувати владу України і деяких знакових представників українських елітарних кіл у колаборації з антилюдяним терористичним путінським режимом. Так, саме в колаборації.

Проблема в тому, що російські опозиціонери на шостому Форумі вільної Росії у Вільнюсі домовилися включити до так званого «списку Путіна» цілу низку осіб — аж 93 персони. Їхній список уже опублікований на сайті Форуму. Цих персонажів буде запропоновано відповідним урядам унести до санкційних списків. Раніше до «списку Путіна» вже було включено кілька сотень осіб у різних категоріях — від безпосереднього оточення президента Росії до великих бізнесменів і західних політиків, які виступають за поліпшення відносин із Кремлем. Зараз до списку потрапили російські чиновники, великі бізнесмени, журналісти державних та близьких до Кремля мас-медіа. Серед них співвласники «Альфа-груп» Петро Авен, Михайло Фрідман і Герман Хан, бізнесмен Лев Блаватник, мільярдер Дмитро Риболовлєв, журналісти і медіаменеджери Сергій Брильов, Арам Габрелянов, Андрій Кондрашов, Віталій Третьяков та інші, політтехнолог Крістіна Потупчик, адвокати Віолетта Волкова і Дмитро Аграновський і — увага! — навіть депутат Верховної Ради України Михайло Добкін.

Те, що останній є яскравим представником путінської «п’ятої колони», видно і з Вільнюса, і з Москви, і з Пітера, і з Берліна. Не видно, мабуть, лише з Печерських пагорбів. Уявімо, який буде цирк, коли за підтримку кремлівської агресії проти України санкції накладуть на... депутата Верховної Ради України, якого наш високопрофесійний генпрокурор звинувачує лише у земельних махінаціях, не більше...

Власне, і раніше у «списку Путіна» фігурували «визначні українці», як-от Дмитро Фірташ, який вільно веде в Україні, і не лише в ній, бізнес, і деякі журналісти та політики (радше, політикани) з українськими паспортами. Чого варта лише наявність у «списку Путіна» Віктора Медведчука, чи не так?

Але Добкін і Фірташ — це мізерія у порівнянні з іншими фігурантами списку, Михайлом Фрідманом і Германом Ханом. Бо ж Фрідман і Хан — це не лише мільярдери з оточення «кремлівського карлика», це й одні з найвпливовіших членів наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», спорудити який мають у Києві. А це дуже й дуже серйозно. Бо ж давайте належним чином оцінимо ситуацію — і ми побачимо, що Форум вільної Росії, його експерти засвідчили зайвий раз те, про що давно вже пишуть і говорять українські незалежні оглядачі: проект Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» в його нинішньому вигляді — це, в тому числі, одна зі складових «гібридної війни» Путіна проти України. Не більше — але й не менше.

Узагалі, як на мене, виходить за межі здорового глузду участь на ключових посадах у такому проекті не просто громадян держави-агресора, яка вже майже п’ять років веде «гарячу» війну проти України, а осіб, наближених до Кремля. Якщо влада України дивиться на цей факт крізь пальці — значить, її словеса про «національні інтереси» є лише словесами. А якщо дехто з публічних осіб є разом із Фрідманом і Ханом членами тієї ж наглядової ради чи перебуває на інших офіційних посадах проекту, то чи не варто до них ставитися як до запроданців або до «корисних ідіотів» Кремля?

Я вже не кажу про те, що у наглядовій раді фігурує генеральний секретар ЮНЕСКО Ірина Бокова, болгарська комуністка, затим соціалістка, помічена у симпатіях до Путіна. Саме під час каденції Бокової з ЮНЕСКО вийшли Ізраїль і США — внаслідок «антиізраїльської упередженості організації», як сказано в заяві Держдепартаменту Сполучених Штатів. Цікава картина, чи не так? Ну, а про Віктора Пінчука в цій же раді читачі «Дня», певен, знають...

Не буду оцінювати склад громадської та наукової рад проекту — вони надто різнорідні, є там і серйозні науковці, і патологічні українофоби, і чесні політики, і брутальні політикани. Втім, схоже, це так кимось задумано — щоб в результаті, якщо треба господарям проекту, паралізувати ці структури. А господарями за олігархічного ладу є, ясна річ, грошовиті олігархи й ті, хто безпосередньо представляє зарубіжних господарів величезних статків. Утім, кожен охочий може ознайомитися з прізвищами цих персонажів на сайті Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». І побачити серед цих персон, поряд з фігурантами «списку Путіна» та просто пропутінськими особами таких справді небуденних українських діячів (хоча і з різних «вагових категорій»), як Святослав Вакарчук і Володимир Кличко.

Звичайно, це їхня справа, їхній вибір — але, як на мене, вкрай ганебний.

Я глибоко переконаний, що не можна віддавати таку святу справу, як створення і спорудження Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», на відкуп ані вітчизняним олігархам, ані, тим більше, наближеним до вбивці тисяч і тисяч українців Путіна особам. Категорично не можна. Не в останню чергу тому, що під патронатом останніх цей центр обов’язково стане — більшою чи меншою мірою, але стане! — елементом «гібридної війни» проти всіх тих, в Україні сущих, для кого вона не територія ведення бізнесу, а Батьківщина, знаряддям продовження фальсифікації історії в інтересах Кремля та ведення антиукраїнської пропаганди. Перші сигнали цього ми вже мали тоді, коли презентувався проект — мовляв, антисемітизм українців у роки Другої світової війни нічим суттєвим не відрізнявся від антисемітизму інших європейських народів. Це свідчення або невігластва речників, або ж їхньої відвертої брехні. По-перше, на той час виник породжений сталінізмом особливий «радянський антисемітизм», який аналізував й описував такий компетентний експерт, як Лев Троцький. По-друге, у 1937—1938 роках теренами Радянської України прокотилася низка «національних операцій» НКВД, коли за ознакою етнічного походження виловлювати, відправляли за ґрати та знищували поляків, німців, румунів тощо. А в 1939—1941 роках розгорнулися репресії, в тому числі й за національними ознаками, на приєднаних до СРСР західних територіях. По-третє, після Голодомору міра страху пересічних українців була куди вищою, ніж у французів чи поляків. Тому участь певної частини українців у Голокості та, тим більше, пасивність значної частини населення в плані порятунку євреїв від нацистів обумовлювалися істотно іншими причинами, ніж у Західній Європі. Нацистський терор де-факто лише продовжив сталінський терор, а гітлерівське «остаточне розв’язання єврейського питання» стало пролонгацією «національних операцій» НКВД...

Утім, повернімося до основної теми. Що ж, якщо політика чинної влади та поведінка певних публічних осіб не зміняться, усім притомним українцям хоч-не-хоч, а доведеться червоніти з сорому та вибачатися перед російськими опозиціонерами за «гібридну мораль» вітчизняних можновладців, олігархів і присталих до них персонажів.