Те, чого забувати не можна

...Тисячі невинних жертв — жінок, старих, дітей — йшли на страту. Значна частина з них (хоч і не всі) не уявляла, що на них чекає. Адже німецька окупаційна влада в оголошеннях, розклеєних Києвом, наказуючи «усім євреям міста зібратися на вул. Дегтярівській», нічого не заявила про конкретну мету таких «зборів», а неясні чутки стверджували, що нібито єврейське населення української столиці збираються кудись евакуювати — на Захід, може, навіть у Німеччину, на якісь «роботи». Багато хто вірив у це...

Люди йшли вулицею Дегтярівською, тисячі за тисячами, і лише коли (вже на самій околиці Києва, у мало кому відомій тоді місцевості, іменованій Бабин Яр) вони почули наказ зняти із себе одяг, віддати усі особисті речі (особливо нацистів цікавили коштовності) й побачили розстрільні команди з автоматами — вони зрозуміли, що на них чекає. Гітлерівський «конвеєр смерті» запрацював миттєво і бездоганно. Матері (останніми порухами свого життя) затуляли тілом власних дітей; з іще живих жертв карателі зривали золоті коронки. Стогін на цьому жахливому місці не вщухав декілька днів. Проте агресор лише запустив у той чорний день, 29 вересня 1941 року, свою пекельну машину, спрямовану на «остаточне розв’язання єврейського питання».

НА ОФІЦІЙНОМУ ЗАХОДІ З НАГОДИ 74-Ї РІЧНИЦІ РОЗСТРІЛІВ У БАБИНОМУ ЯРУ, ОКРІМ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ, БУЛИ ПРИСУТНІ Й ДИПЛОМАТИ, СЕРЕД ЯКИХ ПОСОЛ ФРН КРІСТОФ ВАЙЛЬ

Ці жертви були євреями. Факт дуже важливий, тим більше, що про це, ясно й чітко, не дозволялось заявляти в СРСР ще доволі тривалий час (згадаймо, яких переслідувань зазнали ще в 60-ті роки Віктор Некрасов та Іван Дзюба, які не побоялися вголос, публічно сказати правду про ті пекельні події). Але ще важливіше — вони були Людьми. Про те, що в Бабиному Яру стався один з найжахливіших злочинів в історії людства Голокосту — в Україні пам’ятатимуть завжди. Тому що таке забувати не можна. Ніколи. Бо забуття подібних звірств відкриває шляхи до відновлення людиноненависницьких злочинів — хай в новій формі, але з таким самим змістом. І викриватимуть нових «ворогів», і кричатимуть, що «велич і слава Нації» «зміцнюється кров’ю і гартується у боротьбі», і що «нація повинна прокинутись» (гасло 20-х років ХХ ст. — «Прокинься, Німеччино!», а вся країна має «встати з колін» (а оце гасло має значно ближче до нас у часі походження...).

Людиноненависницька теорія і практика тоталітарних тиранів неодмінно породжує геноцид («з необхідністю» породжує, як висловлюються філософи). Геноцид євреїв, циган, слов’янства... А де був би кінець цього «переліку сатани», якби Гітлер, уявімо, переміг би у війні? Який народ (окрім відфільтрованих «арійців») не був би підданий геноциду? Йдеться лише про послідовну черговість! А якби переміг би у світовому масштабі його «візаві» в Кремлі — який народ уникнув би геноциду (вже не з расових, а з «класових» міркувань — різниця є, але типологічно перед нами — два різновиди людоїдських ідеологій). Не забуваймо: були не лише Бабин Яр, Освенцім, Треблінка, але й Катинь, Биківня, Куропати, Дем’янів Лаз...

ГОЛОВНОЮ ОСОБОЮ, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЛА ВЛАДУ В ЦЕЙ ДЕНЬ БІЛЯ ПАМЯТНИКА ЖЕРТВАМ МАСОВИХ ВБИСТВ, БУВ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР АРСЕНІЙ ЯЦЕНЮК. «МИ ШАНУЄМО І МИ ПАМ’ЯТАЄМО. І МИ — УКРАЇНСЬКА ВЛАДА — НІКОЛИ НЕ ДОПУСТИМО ПОВТОРЕННЯ ТАКИХ ТРАГЕДІЙ І ЖОРСТКО ПРИПИНЯЄМО БУДЬ-ЯКІ СПРОБИ АНТИСЕМІТИЗМУ, РАСОВОЇ НЕНАВИСТІ, БУДЬ-ЯКІ СПРОБИ ЗНУЩАННЯ НАД ПРАВАМИ І СВОБОДАМИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА», — ЗАЯВИВ ЯЦЕНЮК. У ПОКЛАДАННІ КВІТІВ РАЗОМ ІЗ ОЧІЛЬНИКОМ УРЯДУ ВЗЯВ УЧАСТЬ І ГОЛОВА КИЇВСЬКОЇ ОДА ВОЛОДИМИР ШАНДРА

Чи не з остраху перед можливими паралелями влада СРСР (аж до кінця 80-х років) прагнула замовчати, «заретушовувати» справжні масштаби злодійств, вчинених у Бабиному Яру? Між іншим, постраждав (позбувся роботи й мусив залишити Київ) навіть фотокореспондент, який робив знімки Віктора Некрасова та Івана Дзюби в момент їх публічних виступів на місці Катастрофи...

Є речі, що про них, ведучи мову про Бабин Яр, слід говорити з належною чіткістю. Так, це — місце вічної, священної та скорботної пам’яті єврейського народу. Разом з тим ми не забуваймо і про те, що там же загинули тисячі й тисячі жертв інших національностей: українських націоналістів (зокрема, Олена Теліга та її чоловік Михайло), воїнів Радянської Армії, підпільників, різних за етнічним походженням людей, що їм нацисти визначили нещадну долю: вмерти. Досі не встановлена точна кількість страчених там людей (як мінімум, 70 тисяч; є дані, що не менше 250 тисяч!).

ВШАНУВАТИ ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВ МАСОВИХ РОЗСТРІЛІВ ПРИЙШЛИ Й ЗВИЧАЙНІ ГРОМАДЯНИ

Хибним шляхом, на думку автора цих рядків, є встановлювати «національний відсоток» загиблих. Не менш хибно — звинувачувати наш народ у нібито «притаманному» йому давньому «антисемітизмі», який, мовляв, і став однією з причин трагедії. Взаєморозуміння України та Ізраїлю як держав, українців та євреїв як народів, дуже тісно пов’язаних багатостолітньою історією — якнайкраще спростовує таке блюзнірство.

У Старому Заповіті, Священній Книзі й іудеїв, і християн — є такі пристрасні слова: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме...» (тоді кара Божа й горе чекає на народ мій). Звичайно ж, священне місто євреїв, мусульман та християн не можна ототожнювати з Бабиним Яром — місцем всесвітньої скорботи. І все ж таки — скажімо собі: «Якщо забуду тебе, Бабиний Яре...».