«Ціна величі — це відповідальність»
Цією публікацією одного з наших авторів «День» сподівається розпочати широку громадську дискусію про відповідальність владної верхівки за результати своїх дій. Попри те, що мова йде про історичні приклади, які вже стали класикою, читач з легкістю зможе провести аналогії із сучасною вітчизняною політикою — на жаль, навряд чи на користь останньої...
Слова Вінстона Черчилля про те, що ціна величі — це відповідальність, неодноразово підтверджувалися вчинками правителів, яким доля дарувала управляти державою. Саме відповідальність можна назвати основою влади, найважливішою складовою керівництва. Найнадійніший спосіб для них — поводитися дуже обачно і мудро. І сміливо, розумно, впевнено. Значить, усе питання в тому, чи виявиться державний лідер відповідальним на своїй посаді! «Щоб насолоджуватися свободою, ми повинні взяти на себе відповідальність», — ось один із важливих законів життя, про що я вже роздумував на сторінках «Дня» (№9/2005). І сьогодні можу однозначно сказати: відчуття особистої відповідальності властиве лише тим, кому вона до снаги. Для цього треба бути досить сильним, освіченим, компетентним і порядним. Коли щиро береш на себе відповідальність за дії, то на кін ставиш свою честь. Та хіба мною сказано: «Розумний женеться не за тим, що приємно, а за тим, що позбавляє від прикрощів»...
Мета цієї публікації — звернутися до досвіду великих діячів, які залишили помітний слід в історії. Сподіваюсь, вона знайде відгук не тільки у читачів. Можливо, вона актуалізує дослідження у вітчизняній елітології, присвячені відповідальності еліт. Та головне — історія успіхів і невдач державних лідерів, на мій погляд, дає повчальний урок для тих, хто перебуває при владі в наші дні або прагне до неї. Отже…
ПРАВИТЕЛЬ, ЯКИЙ ВРЯТУВАВ СВОЮ КРАЇНУ
Напевно, є сенс почати з Франкліна Д. Рузвельта , який чотири рази завойовував посаду президента США. Ніхто не заперечуватиме, що, приступаючи до виконання президентських обов’язків, він зіткнувся з кризою, якої не бачив жодний із його попередників. Велика депресія деморалізувала націю і, подібно до пандемії, підірвала основи економіки. Країна була під владою страху. У своєму зверненні до народу при вступі на посаду президента США Рузвельт обіцяв діяти і одразу ж приступив до дій — сміливих, швидких, енергійних. Не пробувши в Білому домі і десяти днів, він скликав спеціальну сесію Конгресу, на якій зажадав для себе надзвичайних повноважень, що давали йому величезну владу, якою жодний із президентів ще не володів у мирний час. Ці повноваження Рузвельт отримав. Він тимчасово закрив усі банки в країні; розробив проект закону про національну економіку; заборонив вивіз золота і всі операції з іноземною валютою; значно урізав витрати на утримання державного апарату; запропонував Конгресу узаконити в умовах «сухого закону» продаж пива; знову відкрив банки; нарешті, через тиждень після вступу на посаду звернувся до народу по радіо з першою зі своїх знаменитих «бесід біля каміна». Ось що заявив він змученому американському народу в своєму першому посланні: «Наш великий народ стерпить усі тяготи, як стерпів їх і раніше, відродиться і прийде до процвітання. Тому дозвольте мені передусім висловити своє тверде переконання, що єдине, чого ми повинні боятися, — це сам страх, безіменний, безглуздий, нічим не виправданий страх, який паралізує сили, необхідні для переходу від відступу до наступу… Достаток у нас на порозі, але широке використання його неможливе, хоча його бачить кожний. Це відбувається головним чином тому, що люди, які управляють товарообігом, через свою впертість і нерозуміння зазнали краху, визнали свою поразку і умили руки. Безчесні міняйли осуджені громадською думкою, і люди зреклися їх і в серці, і в думках своїх… Ми не втратили віри в основні принципи демократії. Народ Сполучених Штатів не зазнав поразки. У важкий для нього момент він зажадав прямих і рішучих дій. Він вимагає дисципліни, порядку і керівництва. Тепер він зробив мене знаряддям своєї волі. Я беру на себе цю відповідальність, поділяю волю тих, хто на мене її поклав».
Франклін Рузвельт довів, чому в державному лідері є такою важливою рішучість під час прийняття рішень, спрямованих на подолання кризи. Без цього людина, яка перебуває при владі, довго буде збирати докази, свідчення і зважувати факти, перш ніж на чомусь зупиниться. За 12 років свого президентства він більше трьохсот разів сідав до мікрофона, вимовляючи «Друзі мої…», щоб вселити у своїх співвітчизників упевненість і привернути до себе. «Я виступаю по радіо не для всіх — я виступаю для кожного», — ось із чого виходив один із найвидатніших президентів США.
«ЗОРЯНИЙ ЧАС» АНГЛІЙСЬКИХ ШАХТАРІВ
Пет Вільямс у книзі «Парадокс влади» розповідає про те, як сер Вінстон Черчилль надихнув робітників Англії у найпохмуріші дні Другої світової війни. Тоді країна зіткнулася з серйозною проблемою: було неможливо утримати гірників на вугільних шахтах, оскільки більшість шахтарів прагнули піти добровольцями в армію. Але для ведення війни вугілля було конче необхідним. Тоді британський прем’єр Черчилль поїхав на шахти і виголосив промову, в якій запропонував співгромадянам своє бачення майбутнього. Він сказав, що буде проведений грандіозний парад на честь тих, хто зробив свій внесок у досягнення перемоги. Першими пройдуть моряки Королівського флоту, що билися з Гітлером на морі. Потім вийдуть пілоти Королівських ВПС, що билися з люфтваффе у небі. Після них пройдуть солдати піхоти, що билися при Дюнкерку. Останніми з’являться робітники в шахтарських касках, вкриті вугільним пилом. Люди спитають: «Де були ці чоловіки у важкі воєнні роки?» І їм відкажуть тисячі голосів: «Ми були глибоко під землею — добували вугілля». Після цих слів Черчилля на очах шахтарів з’явилися сльози. Вони повернулися в забої з відчуттям власної гідності, знаючи, що кожна видобута ними тонна вугілля послужить для захисту їхньої Англії. То дійсно був їхній «зоряний час»! Мабуть, знайдуться ті, хто заперечить: «А відповідальність британського лідера тут до чого?» Річ у тім, що вище керівництво під час важких обставин завжди відповідає за свою інтерпретацію подій, що відбуваються в країні, і за свою реакцію на них.
У ВАС МІЙ ПОСОЛ!
Коли я підшукував приклад для наступного епізоду з життя правлячої еліти, то не знайшов нічого кращого за публікацію в газеті «Нью-Йорк Таймс». Там 19 листопада 1999 року був надрукований репортаж про відвідання Біллом Клінтоном прийому в Анкарі, влаштованого на його честь президентом Туреччини Сулейманом Демірелем. «Містер Клінтон вразив присутніх тим, що, запам’ятавши їх з давніх пір і вітаючись, називав на ім’я», — писала газета. Одним із цих людей був Хенрік Ліліегрен, на той час шведський посол у Туреччині, а до цього — посол у США. Перш ніж Ліліегрен встиг відрекомендуватись, американський президент зробив крок назустріч, взяв його за руку і назвав на ім’я. Потім повернувся до турецького президента і пожартував: «У вас мій посол!»
За словами Ліліегрена, Клінтон «не тільки запам’ятовував обличчя, але він дійсно пам’ятав людей — тисячами. Звісно, це дуже похвально». Яке важливе спостереження! До речі, Девід Герген, співробітник Білого дому, також відзначав здатність Клінтона помічати людей: «Задовго до того як стати президентом, він часто з’являвся серед групи людей, яких практично не знав. Клінтон старався познайомитися з кожною людиною, уважно її вислухати і запам’ятати ім’я, поступово отримуючи уявлення про те, хто вони такі, про що думають… Люди до нього тягнулися, він усіх притягував».
Хто-хто, а Білл Клінтон добре розумів ефективність контакту з американцями. За свідченням журналу «Америка», дуже відповідальною справою для нього було відповідати на їхні листи. Кожний, хто писав президенту США, як мінімум отримував відповідь: «Дякую Вам за висловлену думку». Одне слово, здатність поважати іншого, розуміти його почуття — це дуже важлива якість лідера країни. Чи можна уникнути відповідальності спілкуватися з тими, хто підніс тебе на вершину влади? Запитання, самі розумієте, риторичне.
ХРАНИТЕЛЬ КОНСЕНСУСУ
Багато в чому унікальною є і особистість Ріхарда фон Вайцзеккера , який став у 1984 році шостим президентом ФРН. На відміну від свого попередника, який проводив конфронтаційну лінію відносно політичних супротивників, Вайцзеккер став об’єднувальною фігурою. Кажуть, що його кредо було таким: «Тому, хто не вміє жити в злагоді з людьми, не можна займатися політичною діяльністю, тому що саме люди нас оточують». У період, коли країна переживала «смутний час», потреба нації у відповідальному лідері держави, який користувався б загальною повагою, відчувалася повсюдно. Кожний із президентів намагався відновити довіру до ФРН в Європі та світі, однак ніхто не зробив у цьому напрямі такого рішучого та відповідального кроку, як Р. фон Вайцзеккер. Найбільшу популярність у всьому світі отримала знаменита промова Р. фон Вайцзеккера в Бундестазі 8 травня 1985 року з нагоди 40-ї річниці закінчення Другої світової війни, опублікована багатьма іноземними мовами. «…Сьогодні всі ми можемо сказати: 8 травня було днем звільнення, — заявив він. — Цей день приніс звільнення усім нам від людиноненависницької системи націонал-соціалістичного панування насильства». Покаяння, висловлене тогочасним президентом ФРН, прозвучало більш визначено і сильно, ніж це було раніше на такому рівні. Тема нацистського минулого Німеччини, найбільш болюча для її народу, саме у вустах Р. фон Вайцзеккера здобула те осмислення, яке було зустрінуте більшістю не лише із задоволенням, а і з надією, що відтепер німців будуть краще розуміти у світі.
ЧИ ІСНУЄ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ?
Як відповідь нагадаю історичний факт реагування президента США Джона Кеннеді на допущену ним стратегічну помилку. У квітні 1961 року, коли минуло лише три місяці його президентського терміну, Кеннеді дав добро на проведення ганебної операції на Кубі в затоці Свиней. У триденній війні брали участь півтори тисячі кубинських біженців, навчених у США, які повинні були проникнути на Кубу, спровокувати переворот і скинути Кастро. Незначний загін біженців був швидко розбитий добре озброєними і підготовленими військами Кастро, чисельність яких становила двадцять тисяч чоловік. Америка дістала ляпаса, а Фідель Кастро святкував тріумф. Джон Кеннеді не став перекладати провину на інших. Він виступив по телебаченню і взяв на себе відповідальність за цей провал. Після цього, за даними опитування інституту Геллапа, рейтинг президента США становив шістдесят один відсоток. Адже не випадково існує афоризм: «Відповідальність — мужність мати справу з усіма наслідками своїх справ».
КРЕДИТ ДОВІРИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЧЕСНОСТІ
Людина, про яку далі піде мова, не вписується у звичні уявлення про політичного діяча. Це Жан Делор — у 80-ті минулого сторіччя провів три роки в резиденції прем’єр-міністра Франції. Якість, яка поки що рідко зустрічається у світі політичних пристрастей і розрахунків, вирізняла цього політика впродовж усієї його політичної кар’єри. Це інтелектуальна чесність. Французам імпонували його відвертість, природність, уміння пояснювати складні процеси економічного розвитку за допомогою простих, загальнодоступних прикладів. На відміну від деяких інших представників правлячої еліти, він не працював спеціально над своїм іміджем. «Причина моєї популярності, — говорив сам Жан Делор, — у тому, що я завжди відповідально займаюсь своєю справою. Мій політичний стиль сформований не фахівцями засобів масової інформації. Я прямо звертаюся до людей, до їх розуму і серця. Я нічого не приховую. Я роблю помилки, мене не туди заносить, але люди говорять: це від того, що він такий самий, як і ми… Я говорю завжди те, що я повинен сказати». Довіру неможливо випросити: її можна либонь завоювати, либонь втратити. І аж ніяк не випадково глави країн і урядів ЄС двічі — у 1984 і 1988 — призначали Жана Делора головою Комісії європейського співтовариства.
ПРЕЗИДЕНТ УСІХ ІТАЛІЙЦІВ
Перше, що зробив Франческо Коссіга на президентській посаді, — здав свій партійний квиток на зберігання керівництву ХДП на сім років. Італійська конституція не вимагає цього в обов’язковому порядку. Однак Ф. Коссіга пішов на такий крок, щоб насправді бути незалежним від усіх партій. Він вважав: «Примат партій може задушити президентську владу». А це, погодьтеся, серйозна причина. Разом з тим Коссіга прямо звернувся до народу з проханням про підтримку. В одному зі своїх перших телевізійних виступів він сказав: «Прошу вас, не залишайте мене одного». І, судячи з усього, заклик цей був почутий, симпатія простих людей країни до нового президента зміцніла. Взагалі ж, якими б проблемами йому не доводилося займатися, його образ у очах народу Італії не змінювався, — образ передусім людини, у якої, як у всіх, є серце і нерви. Так, італійці були глибоко зворушені, коли перед телевізійними камерами Франческо Коссіга від імені всіх попросив вибачення у батьків дівчинки, яку лікарі не змогли врятувати після того, як її було жорстоко побито бандитами на Сицилії. І всі знали, що в обраному ними президентові, який уміє співчувати чужому горю, немає нічого штучного, награного.
Вважаю, з наведених прикладів зрозуміло, чому відповідальність вважається необхідною умовою забезпечення роботи влади, чому їй приділяють таку пильну увагу в зарубіжній елітології. На це варто звернути увагу, оскільки все, що має місце в нашій державі, відбивається на її нових лідерах. Якщо трапилося щось неприємне, то сторонні люди питають: куди керівники країни дивляться? Якщо клерк із владних структур слабо виконує свої функції, вони поцікавляться, навіщо найняли цю людину тощо. Звичайно, ідеальних лідерів, які подобаються всім і завжди, не існує. Але можна вчитися у кращих!..
