Від ейфорії до ілюзії — один крок
Приїзд фахівців МВФ у країну, де кредити МВФ є мало не головним джерелом іноземних інвестицій, завжди перетворюється на подію першорядної ваги як для місцевих політиків, так і для сторонніх спостерігачів. У цьому плані показовим є приклад Росії, де останнього дня минулого тижня через затримку відповіді МВФ про стабілізаційну позику на 10 — 15 млрд. доларів знову стався обвал на фондовому ринку. А либонь тижнем раніше, знов-таки завдяки МВФ, уряду РФ удалося розмістити 2-мільярдний випуск єврооблігацій з безпрецедентним терміном обігу — 30 років.
Таким чином, повідомлення про те, що місія Міжнародного валютного фонду, найвірогідніше, рекомендуватиме Раді директорів Фонду надати Україні фінансову допомогу, негайно відбилося на настрої українських чиновників. «Україна не є державою-банкрутом, про що свідчить обсяг виконання нею зобов’язань на фінансовому ринку», — заявив голова Національного банку України Віктор Ющенко на прес-конференції у вівторок. За його словами, в Україні є лише «проблема з поточними платежами», а ситуації на валютному ринку за перші три тижні червня притаманні керованість і стабільність. Тим часом, згідно з інформацією, наданою джерелом у Кабміні, загальна потреба уряду для виконання боргових зобов’язань за станом на травень становить близько 3,6 млрд. доларів, а це на 1 млрд. доларів перевищує наявні валютні резерви НБУ. Отже, за такого фінансового розкладу питання про те, банкрут чи ні Україна, цілком залежить від пропагандистського мистецтва офіційних іміджмейкерів, позаяк реальний стан справ значно гірший.
По-перше, економічний ефект від президентських указів ще до набрання ними чинності може звести до мінімуму зіткнення інтересів різних структур виконавчої влади. Минулий тиждень особливо загострив розбіжності між основними розпорядниками грошей: галузевими міністерствами, податковою адміністрацією, Міністерством фінансів й адміністрацією Президента. Справді, коли навіть суто гіпотетично припустити, що з 2/3 усіх грошей економіки, тобто з тієї частини, яка за даними НБУ перебуває в обігу в державному секторі, вилучать певну суму (скажімо, внаслідок скорочення бюджетних видатків чи зниження податків), кожне з держвідомств боротиметься, щоб не зменшились особисті доходи принаймні його працівників. Такий висновок, зокрема, випливає не лише з заведеної практики проведення реформ в Україні, а й із соціологічних досліджень Світового банку. Згідно з даними опитування представників бізнесу, проведеного МБРР у різних країнах 1998 р., Україна посіла перше місце в світі за рівнем корумпованості чиновників: про факти корупції повідомили понад 90% усіх опитаних бізнесменів.
Друга причина можливого фіаско тісно пов’язана з першою. Як випливає з загальної логіки антикризової програми Президента, завдання, на розв’язання якого явно чи неявно спрямовано всі укази, полягає у збільшенні концентрації фінансових ресурсів у держскарбниці. Складається враження, ніби реформатори як і раніше свято вірять, що приріст грошей відбувається в кабмінівських кабінетах, а не в реальному секторі економіки. Погіршує стан економіки й те, що в Україні склалися вкрай несприятливі умови для проведення структурних реформ. Необхідні для цього ринкова лібералізація та зменшення податкового пресу на підприємства вступають у конфлікт із потребою властей у будь-яких «живих» грошах для розрахунків за старі борги. Почнись реформа промисловості два роки тому, підприємства вже напевне мали б гроші на сплату податків, а держава — на повернення кредитів. Однак навіть із такої безвиході, стверджують фахівці, є вихід.
Як і чотири роки тому, Україні для ринкових реформ бракує зовсім трішки — часу та грошей. Час потрібен, аби підприємства нагромадили ресурси для податкових платежів, налагодивши випуск товарів, а гроші — щоб було чим платити зарплати й пенсії, поки не сплачуються податки. Правда, для появи як часу так і грошей потрібна вже геть віртуальна реальність — довіра. Довіра того, хто дасть гроші. Власне, успіх усієї «указотворчості» значною мірою залежатиме саме від довіри. А саме в ній експерти вельми сумніваються. Зазвичай, аби переконатись у спроможності позичальника розрахуватися за кредити, вивчають його кредитну історію. Лише після цього вирішують: варто йому довіряти, чи ні. З цієї точки зору кредитна історія уряду мусить насторожувати кредиторів. Приклад лише вугільної галузі говорить про цілковиту управлінську некомпетентність урядового апарату, про його невміння раціонально порядкувати з ресурсами.
Минулої п’ятниці перший віце-прем’єр А.Голубченко навів убивчі за своєю дискредитуючою силою аргументи. Як випливало з його виступу перед парламентаріями, вугільна галузь на сьогодні має 5 млрд. грн. чистих збитків. Серед причин, якими уряд пояснює стан галузі, є що завгодно: і кляте радянське минуле, і розкрадання посередниками, і дефіцит бюджетного фінансування. Лише бездарне державне управління не враховується. Тим часом уряд, пообіцявши шахтарям дотації (а практика така: що більші видатки шахт, то більших дотацій вони потребують), мусив, якнайменше, поцікавитися, хто з решти громадян країни погодиться ділитися з шахтарями своїми заробітками? А вийшло інакше. Шахтарям уже пообіцяли незароблені гроші, а в кого їх відняти, досі не вирішили. Нам, ясна річ, можуть заперечити: шахтарі, мовляв, чужих грошей не просять. Але зарплата нарахована (тобто фактично лише обіцяна) й зарплата зароблена — далеко не одне й те саме. І це добре розуміє навіть бабуся, котра торгує на ринку. Що ж пропонує уряд для розв’язання вугільних проблем? Він обіцяє знайти ресурси, закрити кілька десятків шахт, просто просить зачекати. А сказати шахтарям правду він не наважується. Так само, як не наважується сказати правду про збиткові електроенергетику й сільське господарство, в управління якими держава втручається найбільше.
До речі, один із посланців МВФ звернув увагу на одну цікаву особливість українських реформ: щойно до країни припиняють надходити міжнародні кредити, відразу починаються реальні ринкові перетворення. То, може, не варто заважати нашим «реформаторам»?
