Єдність кандидатів — у страху перед ними
Якщо ми вважаємо, що новий «царь даст нам избавленье», то повинні оцінити тих, хто здійснюватиме його політику, і розглянути наявні політичні сили, які реально претендують на висунення свого кандидата. Щоб визначити дієздатних, досить глянути на нинішній парламент, де сконцентровано всі політичні сили, які можуть запропонувати кандидатуру майбутнього президента.
Парламент у нас поляризований: провладна більшість і антипрезидентська меншість. Основна боротьба за президентське крісло розгорнеться між представниками цих таборів. У кожному суспільстві є група людей, яка за будь-яких умов підтримує діючу владу. Тому до рейтингу кандидата від влади, якщо він буде єдиним, можна сміливо додавати 10—12% «довіри владі». Якщо врахувати цей прихований резерв, то можна побачити, що найвищі рейтинги якраз у представників протилежних таборів, але їхня величина гарантує проведення другого туру. І якщо для одних завданням буде об’єднання виборців різних політичних сил, які протистоять нинішній владі, то для других основне завдання — зробити для виборців більш насущними інші проблеми, ніж протистояння влади й опозиції. Це змінить критерії вибору майбутнього президента.
Проте кількість кандидатів від кожного полюса нашої політичної «системи» якраз і викликає запитання. Опозиції як системного утворення, передбаченого устроєм політичних інститутів, ми не маємо. Зате маємо опозиціонерів. Їх об’єднав ситуативний чинник — протистояння Президенту, але попри це між ними існують глибинні відмінності. Опозиціонери покористувалися одне одним, але на більше виявилися не спроможними. І якщо лідери цих партій і блоків іноді ще можуть домовитися про окремі спільні акції, то їхні виборці не можуть порозумітися стосовно шляхів розвитку нашого суспільства. Електорату більшості ділити нічого, і «перший серед рівних» кандидатів зможе отримати всіх. Але чи зможе він ділитися, коли буде на вершині? Що залишиться іншим лідерам і що буде з тими, хто за їхньою спиною — то про це можна тільки здогадуватися. Чи навчилися наші політики втихомирювати свої амбіції задля спільної справи, покаже життя…
З президентськими виборами політичне життя країни не закінчується — за ними будуть парламентські, і неучасть свого претендента у президентській гонці підриватиме шанси тієї політичної сили, яка не висуне власного кандидата. Можна з упевненістю говорити, що КПУ це не загрожує, вона у будь-якому випадку піде на вибори самостійно. Якщо навіть Симоненко піде під крило Ющенка (що важко собі уявити), то з’явиться новий лідер КПУ, який зможе повести за собою переважну більшість «ідейного» електорату. А ось СПУ та БЮТ тримаються переважно тільки на своїх лідерах. Якщо їхні лідери не матимуть авторитету (в якому б вигляді він не виявлявся — в довірі людей чи у грошах), то не буде й організацій як таких. Неучасть цих лідерів у головному шоу п’ятиріччя зменшує кількість їхніх прихильників і співчуваючих. Цього не станеться лише у тому випадку, якщо прихильники СПУ і БЮТ чітко позиціонуватимуться як опозиція «ненависної влади», яку вже терпіти несила. При цьому вони повинні усвідомлювати, що вони — прихильники або СПУ, або БЮТ, які виступають у складі опозиції. Таке можливе, якщо Мороз і Тимошенко будуть представлені у спільному союзі з «НУ» не на останніх ролях. При цьому рядові члени повинні знати про це заздалегідь, щоб звикнутися з цією думкою.
Але окремі діячі «НУ» не бажають гуртувати навколо себе можливих союзників, що володіють значним ресурсом і претендують на кадрові компенсації, оскільки доведеться чимось ділитися. Вони вважають, що електорат СПУ і БЮТ нікуди від них не втече. Тому існує ймовірність того, що крім представника КПУ самостійно підуть на вибори Мороз і Тимошенко. Але в другому турі від Ющенка як ідейного зла підуть голоси дисциплінованого електорату КПУ, і ситуація може змінитися з точністю до навпаки, і вже Ющенко опиниться у ролі наздоганяючого. У таких умовах конкурент Ющенка зможе запропонувати або, принаймні, пообіцяти Морозу і Тимошенко більше.
Очевидно, прихильники «НУ» розраховують, що під сопілочку їхнього «ловця» збіжаться всі ті, хто вважатиме, що власний корабель тоне. Прихід до Ющенка представників протилежного табору насправді не означає автоматичного зростання рейтингу його популярності. Це означає зростання його фінансових можливостей і зростання його політичного впливу, якщо ці політики володіють командами і ресурсами на місцях для проведення передвиборної роботи. Негативізм залучення союзників із більшості полягає у тому, що Ющенко втрачає статус «опозиціонера» і привабливість свого альтернативного іміджу, оскільки сам стає частиною цієї системи. І ось тут втрати можуть бути навіть більшими, ніж надбання.
Проблема опозиції полягає і в тому, що вона не знає, кого висуватиме домінуюча владна коаліція (напевно, нині цього ще ніхто не знає). Вона розробляє кілька можливих варіантів, добре, що запас ресурсів дозволяє. Це примушує «НУ» розпилюватися і піддавати обструкції усіх можливих претендентів, що має свої негативні сторони. По-перше, вести боротьбу проти всіх є накладним, по-друге, знижуються шанси на сепаратні договори з одним із представників коаліції. А сваритися з усіма — означає виступати проти всіх без впливових союзників. Якщо вдасться розколоти цю коаліцію, то шанси на успіх «НУ» зростають у багато разів.
Домінуючій на сьогодні коаліції простіше: у неї один головний конкурент — Ющенко, на якому слід зосередити весь фронт боротьби, всю наявну вогневу потужність. З тактичного погляду, їм набагато вигідніше, щоб на даний момент єдиного кандидата від більшості не було. Запас часу дозволяє більшості узгоджувати позиції, маскуючи «головного кандидата». Зміцнюється їхня загальна єдність, ніщо так не зближує, як спільні дії проти спільного противника. Зберігається інтрига, і всю увагу прикуто до дій влади і до появи можливого претендента. За цей час виконавча влада може закласти серйозний підмурок довіри до себе, показати, що вона не живе від виборів до виборів, а забезпечує функціонування господарського механізму країни. І тоді навіть окремі провали, такі, як на ринку зерна, можна буде видавати за досягнення, особливо, якщо вдасться швидко виправити ситуацію, а також знайти та покарати винних. Можна позиціонуватися і від дій Президента, і від дій опозиції, що задумали реформу: мовляв, нам ніколи — ми справою зайняті. Якщо зважати на те, що з нового року зарплати підвищать, зниження податків, знову ж таки, призведе до зростання доходів населення, то така тактика поведінки може виявитися ефективною.
Якщо зростання реальних доходів відбудеться, то кандидата від більшості сприйматимуть як гідного претендента, який не пов’язаний із минулими невдачами, який не протистоїть опозиції, що виступає проти нинішнього Президента. Такий кандидат більшості не протиставлятиме одну частину країни іншій за багатьма ознаками: географічною, мовною, політичною. Ближче до виборів провладна коаліція, залежно від ситуації і за порадою політтехнологів, може «пограти», висунувши кількох кандидатів, щоб приховати головного з них та ускладнити позиціонування основного конкурента. Частину з них пізніше завжди можна буде зняти на користь головного, оскільки інтереси виборців кожного з них не суперечать одне одному.
Протистояти намірам домінуючої політичної коаліції зберегти владу можливо, якщо поляризувати суспільство і виступити проти неї єдиним фронтом. Це не вдалося на попередніх виборах і, швидше за все, не вдасться і на цих. Зрозуміло, що влада «настругає» другорядних кандидатів, щоб затушувати протистояння, але без єдності сил, що протистоять їй, наївно розраховувати на перемогу. Завдання, що стоїть перед політичними силами- суперниками, по суті, одне — розколоти противника. При цьому одні тримаються на авторитеті сили влади, а інші — на підриві цього авторитету. Поки авторитет і влади, й опозиції триматиметься тільки на страху, а не на довірі та повазі, завжди існуватиме бажання позбутися страхів, які нас мучать.
