Білий сокіл на блакитному тлі

Мабуть, не всі знають, що на прапорі Слов’янська є зображення білого сокола, а сам прапор — небесного кольору. Поява білого сокола цілком виправдана. У 1997 році Слов’янськ готувався відзначити 180-річчя з дня народження свого славного земляка, українського поета-романтика Михайла Петренка. У газетах, телепередачах оприлюднювалося чимало матеріалів про поета-земляка, часто звучала пісня на його слова: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...» Ось тоді й прийшла в голову місцевим патріотам думка поселити сокола і на герб, і на прапор міста. До речі, колір прапора — то небо над Слов’янськом. Запропоновані авторською групою проекти герба і прапора Слов’янська міська рада затвердила 22 липня 1997 року.

Тепер, коли триває війна за український Донбас, така деталь є дуже важливою, навіть символічною. Навіть прапор є нашим союзником та своєрідним  південно-слобожанським символом. А такі речі є дуже важливими у важкій боротьбі з агресивним «русским миром».

КОМУНІСТИ ТА РЕГІОНАЛИ НЕ ЛЮБИЛИ КРАЄЗНАВЦІВ

Коли я був у червні на відзначенні 370-річчя Слов’янська (місцева інтелігенція вирішила провести захід в стінах педуніверситету), то лише утвердився в думці: краєзнавці області є надто важливою складовою українського світу. Поряд з учителями української мови, бібліотекарями, просвітянами. Не так вже й багато того українського війська — проросійський сегмент значно потужніший, тому роль наших краєзнавців об’єктивно зростає — кожен багнет на рахунку. Довгий час місцевими краєзнавцями керував донецький професор Роман Лях. Його згадують як проукраїнську людину та, все ж, лояльну до влади, поставлену у певні рамки.

На даний момент загальновизнаним лідером краєзнавчої гвардії шахтарського краю є Валерій Романько. Думаю, що це справедливо, такі пасіонарні люди народжуються не часто. До речі, у своїй передмові до першого, виданого на поганенькому папері, альманаху «Відродження» Валерій Іванович писав: «Тоталітарна політика 30-х років звела нанівець усю краєзнавчу роботу. Шанувальники рідного краю визнавалися націоналістами.  Багато вчених, вчителів, ентузіастів краєзнавчої роботи було звільнено з посад, заарештовано, страчено». Це був, нагадаю, ще 1993 рік. Імперія пішла у небуття, вірилося в краще. Тому з певним оптимізмом сприймалися слова автора передмови: «Але були люди, істинні патріоти свого краю, які продовжували вивчати рідні місця, пропагувати краєзнавчі звання у школах, через радіо і пресу... Від щирої душі, часто на громадських засадах вели вони кропітку роботу, а звалися просто — краєзнавці». Коли постала незалежна Україна, хотілося вірити, що далі краєзнавці підуть семимильними кроками. Але факт залишається фактом: усі попередні 24 роки незалежності місцева влада (прокомуністично-регіональна) прохолодно ставилася до цієї категорії українців.

«МИ ДОЧЕКАЄМОСЬ ПЕРЕМОГИ»

У Слов’янську мені пощастило поспілкуватися з самим Валерієм Романьком. Ось що розповів науковець: «Майже 15 років я очолюю (після смерті донецького професора Романа Ляха. — С.Л.) краєзнавців області. Дехто вважав, що Слов’янськ — це провінція, доцільніше б у самому Донецьку мати наш центр. Але у мене від самого початку були зв’язки з краєзнавцями всіх наших регіонів. І Маріуполь, і Дружківка, і Костянтинівка — всі мені писали, зверталися за порадами. Так що географічний фактор не став на перешкоді. Я враховував і людський фактор, знав особливості кожної людини. Спочатку мене завалили адресами потенційних краєзнавців, але я вважав і вважаю, що кількість «для галочки» — це не наш шлях, треба підбирати людей, які жертовно працюють, які вболівають за справу. І сьогодні ми набрали 123 людини, які є членами Спілки краєзнавців України. З них 83 членські квитки підписав сам академік Петро Тронько. Він прожив довге, насичене життя — 97 років — і зробив надзвичайно багато для відновлення краєзнавства в Україні. Тому і премія є імені Петра Тронька, і бути нагородженим нею — дуже почесно. Але проблеми краєзнавців Донеччини особливі. Адже регіон розколотий, розполовинений. Співвідношення краєзнавців з вільних і окупованих територій приблизно 50% на 50%... Відомі події вони сприйняли по-різному, та все ж вважаю, що орієнтовно 80% краєзнавців залишилися на проукраїнських позиціях. Хоч є й такі, які переметнулися до ворога. Скажімо, керівник донецької міської організації друкує вірші про так звану Новоросію і поруч розміщує українські вірші Івана Приходька. Але значно більше я отримую дзвінків з окупованих територій від наших колег з проханням не виключати їх із Спілки. Мовляв, почекайте, все ще повернеться на свої місця, ми дочекаємось перемоги. А є й такі, які вже виїхали в Росію, і ми їх зняли з обліку. Керувати організацією непросто, але ми встигаємо зробити чимало для нашого регіону».

КРАЄЗНАВЦІ МОГЛИ Б СИЛЬНІШЕ ЗЦЕМЕНТУВАТИ НАЦІЮ. АДЖЕ БАЧАТЬ РЕЧІ У ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ

А таки могли б... Наведу такий приклад: краматорчанин Олег Максименко займається вивченням маловідомої сторінки — як місцеві добровольці йшли до війська УНР. Мене це дуже порадувало. Адже моє дитинство пройшло у містечку Таращі на Київщині — поряд з будинком, у якому колись жив сам генерал армії УНР Володимир Сікевич. Ми точно милувалися одним і тим же трьохсотлітнім дубом, що ріс по сусідству! Важливо, що Сікевич не належав до паркетних генералів, він таки визволяв Донбас від більшовицьких зайд. Уявляєте, наскільки цікавими були б для мене і моїх земляків дослідження Олега Максименка? А для іншого журналіста були б цікавими якісь інші факти. Скажімо, стаття Раїси Мазохи про лемківських переселенців на Донбасі. Та з руками відірвали б це дослідження мої львівські знайомі!  Ігор Корнацький вивчав життя мусульман Донеччини за переписом 1897 року. Думаєте, таке дослідження не зацікавить львів’ян? Та тут одних лише кримських татар після анексії Криму зібралося понад дві тисячі... І всі вони мріють повернутися на Батьківщину. В кінцевому підсумку, робота краєзнавців так чи інакше може дати великий цементуючий ефект. Важливо, щоб їх підтримувало суспільство.

КРАЄЗНАВЦІ ВИХОВУЮТЬ ПАТРІОТІВ І НАВПАКИ

Під час святкування 370-річчя Слов’янська промовці згадували добрим словом професора Василя Горбачука. Той був деканом філологічного факультету та автором ідеї про створення у Слов’янську Центру з вивчення Південної Слобожанщини. З часом ідея була успішно реалізована. Але я зупинюся на іншому. З Василем Тихоновичем я товаришував майже десятиліття (останні роки свого життя професор прожив в Ірпені під Києвом) і добре знаю витоки його патріотизму. Науковець був родом з Берестейщини, а там загони УПА діяли до 1951 року. Якось у них ночували українські повстанці. Звісно, виставили навколо хутора варту, яка своєчасно попередила про якісь підозрілі переміщення людей із зброєю. Боївці довелося швидко зніматися з постою і йти в ніч, у повну невідомість... Один з юнаків прикривав відхід групи і був тяжко поранений. Енкаведисти завезли його в лікарню і надали там кваліфіковану медичну допомогу. Юнак міг би вижити ціною  співпраці з владою. Але повстанець вибрав момент, коли медсестри не було поряд і від’єднав від себе крапельниці, трубки, тобто рішуче обірвав усе те, що давало шанс вижити. Якби оклигав і розповів, де боївка квартирували тієї ночі, то родину Горбачуків стовідсотково вислали б до Сибіру. Така жертовність справила на Василя Горбачука надзвичайно сильне враження. Він вирішив також служити українській ідеї, але вибрав іншу зброю — поїхав учитися до Львова, став українським філологом. А якби не контакти з повстанцями, то був би тепер звичайним паспортним білорусом. Жив би у Мінську або в Бресті, славив би бацьку Лукашенка. І не було б у Слов’янську такого патріотичного філфаку, не було б і гуманітарного Центру з вивчення Південної Слобожанщини. Усе це фактично «спровокував» своїм вчинком той молодий повстанець. Чому я розповів про цей випадок? Просто хотів нагадати прописну істину: патріотизм і краєзнавство надто тісно переплетені. Тут навіть кордони між республіками нічого не вирішують.

***

...Нещодавно у Слов’янську демонтували пам’ятник Леніну і тепер громада думає, чим його можна замінити. Патріоти вважають, що найкращим пам’ятником був би білий сокіл на високому постаменті — символ степу і відомої української пісні. Якби цю ідею вдалося реалізувати, то це водночас був би й пам’ятник місцевим краєзнавцям. Адже саме вони вперто зберігали історичну пам’ять про українську складову Донбасу.