Дальтонізм «інформаційних воєн»
Життя чимраз більше стає віртуальним заняттям. Значна частина населення приймає все те, що відбувається на екранах або сторінках газет «своїх» ЗМІ, за чисту монету та вірить у те, що їй показують, не помічаючи підводних течій. Наші вибори показали зростаючу роль інформаційних технологій: де які ЗМІ панували в масовій свідомості — там і результат був відповідний. Професіоналізм журналістів більшості ЗМІ (найцікавіше, що це здебільшого стосується опозиційних видань) поступився місцем революційній доцільності. Зазначу, що частина владних ЗМІ навчилася діяти витонченіше: негатив вміщується в контекст, який уже вміло створюють політики. Складається враження, що ми живемо в чорно-білому світі, де чорна фарба — для чужих, а біла — для своїх. Такий собі політичний дальтонізм. Про своїх кандидатів говорять як про небіжчиків — лише хороше. Поливання брудом чужого кандидата стає мало не єдиним способом забезпечення перемоги свого.
Політика — це боротьба ідей, а нинішні вибори звелися до протистояння особистостей. А якщо бути точним, то до опису окремих фактів їхніх біографій і їхньої діяльності, що затьмарили собою все. Головне, що об’єднує виборців України, — це їхнє спільне минуле (ті, хто народився після 1991 року, ще не голосують). І що робити з цим минулим, які уроки з нього можна винести — і є тією глибинною основою, вододілом, який заважає нам зрозуміти одне одного. Дискусії в суспільстві на тему, як ставитися до минулого та що цінного зі свого досвіду ми винесли, не вдалася, політики опустилися до мови, зрозумілої всім, й опустили «свої» ЗМІ. Усі шляхи розвитку країни звели до символів — політичних лідерів, спростивши та перекрутивши як ідеї, так і лідерів. Їхнє протистояння позначили так: «рятівник народу» проти «того, якого не відмиєш дочиста».
Умовно кажучи, по ставленню до нашого минулого в суспільстві зіткнулися носії двох поглядів: ті, хто готовий беззастережно прийняти нові ідеї, і ті, хто вважає за краще розвиватися на базі власного досвіду, вносячи деякі корективи. Перші, «теоретики», — часто носії прогресу, серед них багато освічених людей, які набагато більше цінують свободу та особисту гідність, вважаючи за краще припускатися помилок, аніж дружно марширувати під чиїмсь чуйним керівництвом, і довіряти лише собі. Основу інших становлять «практики», ті, хто не повірить, поки не перевірить; їм потрібне щось відчутне для вірності, голослівним проектам вони не довіряють. Коротше кажучи, вони віддають перевагу синиці в руках, а не журавлю в небі. Їх нелегко примусити відмовитися від звичних цінностей, від звичного способу життя, вони є носіями традицій.
«Теоретики» люблять говорити про ідеали, хоча життя нерідко доводило їм зворотне, і в своєму житті вони набагато практичніші, ніж намагаються здаватися на виборах. Серед них багато як молоді, романтиків за віком, які не стикаються з бу(и)ттям життя, так і людей, які вже багато побачили, яких неодноразово життя «пошарпало» і які вже не вірять нічому, крім своїх нездійсненних мрій, романтиків у житті. Вони не можуть відмовитися від мрії та своїх понять про справедливість, навіть якщо їх укотре використовують зі своєю метою політики. Тих, хто відхопив щастя від нового життя та його благ, у минулому вже ніщо не приваблює (цим можна пояснити неприйняття владного кандидата в Києві, де найвищий рівень життя). А «практики», яких використовували в цьому житті спритніші, які встигли пристосуватися до нових умов за їхній рахунок, — ті ще думають, чи варто так однозначно вірити в «рятівника» та манну небесну. Перед обіцянками кращої долі, але завтра, вони віддають перевагу конкретним виплатам, але сьогодні. А других, до речі, більше, і вони на собі винесли всі основні тяготи перевлаштування суспільства, саме їх грунтовність і невибагливість послугували тим чинником, який уберіг суспільство від потрясінь. Але й серед них спостерігається таке явище, як «втома металу». Хочеться влади, якій можна довіряти, яка буде своєю за духом, а не лише приймати цю владу такою, якою вона є.
І ось на виборах стикаються носії двох стилів мислення, двох бачень світу, які по-різному ставляться до свого минулого і сьогодення. Ніхто з них не винен, що вони так влаштовані, такий їхній спосіб мислення. «Теоретики» вважають, що в нас влада (яку вони ототожнюють із пережитком минулого життя) — гіршої не буває, а «практики» знають, що буває і гірше — і влада, і життя, що начебто помалу почало налагоджуватися. Тому одним, «песимістам» за ставленням до влади їхні ЗМІ показують «чорнушне» життя, а вони тільки його й бачать, щоб зміцнити наявну в них оцінку влади. Але працівникам «інформаційних воєн» хочеться нагадати: немає істини в ганьбі й немає правди без любові. Іншим глядачам, «оптимістам мимоволі», навпаки, показують барвисту картину життя, приписуючи всі сьогоднішні досягнення невгамовному прем’єру та запевняючи, що завтра буде ще краще, якщо сьогоднішній владі не заважати. Подейкують, що оптимісти живуть довше...
Той заряд негатива, який суспільство отримало в цій передвиборній кампанії, може вельми вплинути на його світовідчуття. А з огляду на те, що в нашій країні передбачений лише один президент, результати виборів розчарують щонайменше 40% виборців, які вважатимуть, що поразка їхнього представника незаслужена, якщо не більше. Це може призвести як до викиду негативних емоцій, так і до соціальної депресії великої групи активних громадян, оскільки їхня активність нічого в країні змінити не може. Не змінивши устрій влади, не можна розраховувати на те, що в країні відбудуться докорінні зміни. Дракон помер, хай живе новий дракон? Чи залишимося оптимістами з надіями на краще майбутнє?
