«Добре, звісно, було. Але перемогло сумне...»

Сергій ТЕЛІЖЕНКО, археолог:

— Новина, яка потішила: успіх американців на Марсі. Думаю, що їхні дослідження матимуть велике значення для науки. У квітні до України приїде група археологів зі Швеції, з якими я працював два роки. Вони збираються відвідати Київ і Крим. У Криму збираюся показати їм ті археологічні об’єкти, що є перспективними для досліджень. Тобто, можливо, з’явиться новий науковий спільний проект. Новина, яка не потішила. Результати виборчих перегонів, а також відсоток тих, хто віддав свої голоси за ПР і комуністів. Не радують також новини про «діру» в бюджеті, що виллється в результаті в скорочення асигнувань на науку. Також не додають оптимізму новини про початок розробки газонафтових родовищ росіянами в Арктиці. Нічого й думати, у що виллється така діяльність у найекологічнішому місці на землі.

Костянтин СКОРКІН, письменник, публіцист:

— Минулого тижня понад усе мене засмутила звістка про смерть Бориса Стругацького. Уся повсякденна метушня якось померкнула перед цією втратою. Для мене Стругацькі — важлива частина культурного багажу, й тим снобам, які сьогодні (особливо сьогодні) відвертаються, хочеться вбити в голову цвях. Стругацькі — це не просто письменники-фантасти, а щось набагато більше. У трагічній, задушливій атмосфері радянського дворушництва з’явилися люди, які на тлі ідеологічного виску, ударів черевика об трибуну, що переходив у маразматичне шамкання, стали раптом говорити людям начебто очевидні, але дуже потрібні для здичавілої радянської людини істини — як важливо бути порядною людиною, любити свою справу, нести відповідальність, дотримуватися внутрішнього етичного кодексу, навіть коли дуже хочеться його порушити. Це було мов ковток кисню, на тлі садомазохістської любові партії й народу. Саме тому Стругацькі виявилися кричуще нерадянськими письменниками і їхні книжки пережили крах совка. І їх читатимуть і наші діти, і наші внуки. І нудно їм не буде. З новиною, яка порадувала, визначитися складніше — давно від новин нічого доброго не чекаю. Виходять нові хороші книжки — щоправда, здебільшого не в Україні, знімають хороші фільми — щоправда, теж не в Україні. Подивишся, почитаєш — і начебто радісно. Ось дочитаю книжку Девіда Мітчелла «Хмарний атлас» і піду дивитися фільм на великому екрані. Може, порадію.

В’ячеслав БОНДАРЕНКО (Слава Бо), художник:

— Добре цього тижня, звісно, було. Але перемогло сумне. Є одна новина погана, друга дуже погана. З якої, запитується, почати? Почну з тієї, яка до сліз. У понеділок помер Вадим Кузьмін. Легенда сибірського року. Культова людина російського андеграунду. Соратник Єгора Лєтова. Для багатьох ці всі епітети — пустопорожні. І лише два слова — Чорний Лука — змусять очі вкритися сльозами. Мій син каже, що плачуть лише дівчатка... Напевно. Але ось я, дядько з бородою, не стримався. Коли дізнався, що Дімки більше немає. Він так представлявся: «Дімка». Не Вадим. Не Лука. А Дімка. Коротко й ніби одразу — старий твій друг... Ніби знаєш його вже 15 років не по піснях, а особисто. Ніби всі ці «Смешное сердце», «Вересковый мед», «Мы идем в тишине» — писалися й співалися саме для тебе... Ніби він чекав, що на концерт до холодного провінційного клубу прийдеш саме ти... І після кожної пісні запитував саме в тебе: «Не змерзнули?» чи «Що ще заспівати?» А ти просив і підспівував: Сонце пройдет /Горе пройдет/ Долюшка-доля/ Вересковый мед. Дуже прості, душевні, пронизливі пісні. Без пафосу й зайвого надриву... Велика, добра, сильна й світла людина. І от він раптом помер. Раптово. У 48 років. Хоча, кажуть, і не хворів навіть...Як тут не заплакати?.. Друга новина, порівняно з першою, — дрібниця. Усього лише — ухвалили новий Кримінально-процесуальний кодекс. Мені як людині досить законослухняній до цього чергового геніального творіння влади, мабуть майже байдуже. Проте це мене все ж таки стосується. Можливо, я недобре щось замислив, і тепер новий грізний КПК нависнув наді мною, мов Дамоклів меч? Ні. Чи може це я просто через власну вибагливість і надмірні примхи приймаю в багнети все, що підписує наш Президент? Ні. У чому ж тоді річ? А річ тут у власному шкурницькому інтересі, який новий КПК, незважаючи на всю мою законослухняність, виявляється, все ж зачіпає. Тепер мені в терміновому порядку слід заводити паспорт. (Адже раніше він у мене був, але потім — загув. Але почувався я без нього цілком нормально). І от тепер, раптово, за новим законом, правоохоронні органи для встановлення моєї особи можуть затримувати мене аж на 72 години. Раніше на це відводилося, якщо пам’ятаєте, всього три. Тепер теж — три, але вже дні.

Олена ЗАСЛАВСЬКА, поетеса:

— Однією з найсумніших новин минулого тижня для мене стала звістка про побиття Юрія Сіканова, героя документального фільму «Шахта № 8». Хлопчика побили бейсбольною бітою, й він перебуває на лікуванні в макіївській лікарні. Стає страшно від думки, що розірвати порочне коло убогості й бід неможливо. Здавалося б, фільм про дітей, які працюють у нелегальних копанках Донбасу, мав змінити життя Юри на краще, але він стверджує, що фільм, навпаки, спровокував злість сусідів і жителів селища. Бідність, убогість — ось ті проблеми, які треба розв’язувати політикам, а не спекулювати на мовних питаннях. На жаль, добрих новин пригадати не можу, а переглядати стрічку було б нечесно.

Костянтин РЕУЦЬКИЙ, правозахисник:

— Обидві новини — й добра, й погана — пов’язані з кримінальною справою проти активіста Луганської правозахисної групи Юрія Косареєа. (Правозахисника, який порушував питання екології й порушення прав робітників у Лутугінському районі Луганської області. Йому інкримінують напад на міліціонерів. Судовий розгляд триває більш як рік. — Ред.) У вівторок, 20 листопада, в апеляційному суді слухалися одразу дві скарги, пов’язані з цією справою. Одну з них подала прокуратура, оскаржуючи постанову лутугінського районного суду про відправлення справи на дорозслідування. Другу подав сам Косарєв, оскаржуючи бездіяльність прокуратури в пов’язаних з його справою зверненнях. Про те, що ця скарга так само слухатиметься 20 листопада, Косарєв дізнався вже в будинку суду. Причому обидва засідання було призначено на один і той самий час. Важко назвати це простим збігом. Добра новина в тому, що суд задовольнив вимоги Юрія Косарєва, й тепер законність дій прокуратури, що відмовилася реагувати на заяву про злочин проти Сергія Ігнатова, якому в слідчому ізоляторі не було надано необхідну медичну допомогу, буде знову розглянута в суді першої інстанції. Про погану новину. Суддівська колегія скасувала рішення лутугінського суду про відправлення справи, що рясніє порушеннями й нестиковками, на дорозслідування. Справу знову повернули до суду першої інстанції, й слухатиме її уже інший суддя. Колегія слухала справу близько 10 хвилин. Прокурор не озвучив жодних аргументів на користь своєї позиції. Слухання відбулося за відсутності Юрія Косарєва, який у цей час перебував у сусідній залі, чекаючи розгляду своєї скарги. Члени суддівської колегії бачили Юрія в сусідній залі, проходячи до дорадчої кімнати, проте не вважали за потрібне надати йому слово. Такий поворот справи може призвести до нових спроб фальсифікації й тиску на обвинувачених. Проте немає лиха без добра — завдяки явним порушенням, допущеним під час розгляду апеляції, шанси касаційної скарги Косарєва зростають.