Долі, обпалені війною

«Я поранена в голову», — із сумною іронією каже про себе Маргарита Олександрівна Кочулова, хоч поранення як такого зовсім і не було. Її рана — гіркий спомин про окупацію Києва, про пережите, що застрягло в мозку, немов залізний осколок. 1943 року Рита отримала три повістки на роботу в Німеччину і, щоб уникнути відправки, зареєструвалася на біржі. Німці посадили її в кузов студебекера і привезли у військовий госпіталь на Печерську, де 13-річна дівчинка, майже дитя, стала підсобною робітницею. А там не підлогу доводилося мити, ні! — виносити купи «гарматного м’яса» — закривавлених післяопераційних відходів. Над цими мисками її нудило, сльози текли річкою, і всю її істоту пронизував величезний всепоглинаючий жах. Пізно ввечері вона поверталася додому, з того кривавого пекла зі стогонами і криками поранених. На кожному перехресті безлюдних вулиць лунав грізний окрик: «Аусвайс!» — перевірка документів. Коли наші війська звільнили Київ, Рита лежала в тифозній гарячці. Лише через півроку, в березні 1944-го, вона вийшла з дому і... не впізнала міста. Майже зруйноване, воно здавалося їй світлим і святковим. Скрізь звучала рідна мова. На вулицях було багато військових, немало й дівчат у погонах. Це був уже інший світ, що дарував відчуття близької перемоги. Хотілося назавжди забути про «гарматне м’ясо», хотілося жити.

І вона вижила, вистояла після тяжких випробувань. У 1980-х Маргарита Олександрівна прийшла в Гідропарк, де вже тоді діяв клуб «Життєлюб» для ветеранів війни та праці, вік яких за статутом мав бути не молодше 60-ти. Щовихідних життєлюби (не беру слова в лапки, адже життєлюби вони ще й за своєю життєвою позицією) танцюють на своєму закріпленому за клубом відкритому бетонному майданчику. Рух у музичних ритмах допомагає літнім людям, не чекаючи приходу руйнівної старості, долати свої 70, а інколи і 80.

Колишній військовий льотчик, полковник Анатолій Костянтинович Зиков, уже давно киянин і теж член «Життєлюбу». Півтора десятка років перебування в клубі подарували йому радість зустрічі та спілкування з ровесниками-фронтовиками. А 1943 року він, 17-річний уральський хлопець, прийшов до військкомату з проханням відправити його на фронт. Там спочатку відмовили, але пізніше все ж направили до Челябінського військового авіаційного училища штурманів. А в свої вісімнадцять випускник Зиков уже літав у складі 341-го полку бомбардувальної авіації далекої дії двомоторним американським літаком «Б-25». Бомбардували німецькі міста: Франкфурт-на-Одері, Берлін, Бреслау, Фюрстенвальде. В останньому містився головний пункт оборони німецької столиці. В середині квітня 1945 року почалася «Берлінська операція». І пілоти, які воювали з першого дня, згадували, що такого шквального зенітного вогню по наших літаках вони ще не бачили. Бомбардувати літали рядами, поескадрильно — ескадрильї (у кожній по дев’ять машин) йшли одна за одною. Наші втрати були величезні. Лише протягом першого дня «операції» вогнем зенітної артилерії та німецькими винищувачами месершмідтами та фокевульфами було збито п’ять наших літаків, а за весь період із 16 квітня до 2 травня кількість жертв полку була більша, ніж за всю війну.

На рахунку Анатолія Костянтиновича — 48 бойових вильотів у складі його полку, в тому числі п’ять найнебезпечніших — під час «Берлінської операції». Його «Б-25» не раз діставав пробоїни. Коли машину відправляли на ремонт, Зиков літав запасним літаком. А коли осколками було поранене обличчя, відмовився лягти в госпіталь — не пропустив жодного бойового вильоту своєї ескадрильї. Пізно ввечері 2 травня 1945 року, перебуваючи на своєму аеродромі, який базувався в польському місті Познані (а саме з нього і здійснювалися польоти), льотчики дізналися, що Берлін здався. Це була для них перша щаслива ніч за всі чотири довгих тривожних роки війни.

На грудях ветерана війни Анатолія Костянтиновича Зикова — іконостас бойових нагород: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден «За мужність», фронтові медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За бойові заслуги» та 25 ювілейних і пам’ятних медалей.

Випуск 1941-го... його називають тепер «вогненним». Перший свій крок за шкільним порогом учорашнім учням 74-ї київської школи, як і багатьом їхнім одноліткам, довелося зробити у вогонь війни. Смертю хоробрих полягли колишні десятикласники: Леонід Мордовцев, Семен Бродський, Юрій Нестеров, Василь Рагутський. Сумна доля спіткала навіть школу, де вчилися хлопці. Фашисти влаштували в ній стайню. Після окупації звідти тоннами вигрібали гній, ставили теплушки, і дим ішов прямо в приміщення. Діти задихалися, вибігали на вулицю ковтнути свіжого повітря, а потім знову поверталися за парти. Навчання тривало. Школа жила...

Одна з випускниць 74-ї школи, Ольга Петрівна Яковчук, красуня Льоля, як називали її однокласники, відчула на собі весь тягар фашистської окупації. Відрізок її життя, що припадає на воєнне лихоліття, відбився в двох документах. Один із них — посвідчення німецькою та українською мовами: «Яковчук Ольга, що народилася 1923 року... пройшла огляд медичної комісії, визнана цілком працездатною до виконання почесного обов’язку трудової повинності». Велосипедом вона возила мішки з лікарськими рослинами. А в цих мішках серед трав були сховані листівки. А ось рядки з іншого документа: «Пред’явник цього Ольга Петрівна Яковчук... дійсно була в партизанському загоні т. Балицького і виконувала обов’язки зв’язкової з 20 червня по жовтень 1943 року». Свій «почесний обов’язок» Льоля Яковчук виконувала, працюючи в одній із київських контор заготівником лікарської сировини, де, до речі, діяла партизанська група.

...Чотири роки випускник 74-ї київської школи Борис Логінов не бачив рідної домівки, рідного міста. 1941-го, одразу після закінчення школи, він пішов на фронт. Траплялося, він ішов десь поряд, зовсім близько від дому. А в місті залишалося все: його дім, його минуле.

У свої вісімнадцять, одразу після випуску середньої школи, призовник Логінов був направлений до Омського артилерійсько-мінометного училища. Бойове «хрещення» на посаді командира взводу «катюш» пройшов у Сталінградській битві. Брав участь у розгромі 6-ї німецько-фашистської армії на чолі з фельдмаршалом Паулюсом. Бойовий шлях закінчив на Ельбі. 22-річним він повернувся з війни, і було у нього 18 нагород. І три поранення. І безліч подяк від командування за участь у звільненні Брянська, Орла, Білорусії, понад два десятки польських міст, у тому числі Варшави. Свій бойовий шлях Логінов закінчив усього за 120 км від Берліна. А Київ... Київ лише ввижався йому вві сні й на яву, в перерві між боями.

Випускники 1941-го... вони просто і мудро могли написати в листі рідним: «Живу, воюю». І саме життя їхнє було таким — простим і мудрим. Дев’ять років тому Бориса Парамоновича Логінова не стало, але в 74-й школі живе пам’ять про ветерана. У шкільному альбомі, серед знімків випускників 1941-го року, є і його світлина. Багато поколінь післявоєнних випускників не забудуть цю надзвичайно інтелігентну і добру людину, адже він та Ольга Петрівна Яковчук як почесні гості щороку приходять до цієї школи з нагоди урочистих подій — свята останнього дзвоника і на випускні вечори. Сьогоднішні молоді, ініціативні педагоги в недалекому майбутньому збираються організувати Музей бойової слави випускників своєї школи. І це буде данина пам’яті нинішнього покоління ветеранам Другої світової.