Говорити правду, але не сіяти песимізму

Патріотам, які із зброєю в руках воюють за Україну, часто немає куди поїхати на ротацію — адже рідні місця контролюються терористами. Друзі попросили дослідити й описати феномен прийому волонтерами і цивільним населенням саме таких «кіборгів». Боєць з позивним «Стас» не хоче, щоб у пресі згадувалося його прізвище, адже на окупованій частині Донбасу залишилися його рідні. Разом з тим вважає, що про добрих людей, які доклали максимум зусиль для організації його відпочинку, а заодно закохали в Галичину, розповісти треба. Адже ці прості і щирі люди не лише поповнили когорту його друзів, а й водночас стали символом нової України — патріотичної і сконсолідованої.

ЯК ТРЕБА ВШАНОВУВАТИ ГЕРОЇВ

Спочатку був Львів, кав’ярні, прогулянки містом, зустрічі з фронтовими друзями. Потім була Коломия, де «Стас» взяв активну участь у конференції «Інформаційна війна і ми в ній». Не готувався до неї, звичайно, але слухали його виступ з великою цікавістю. Потім хлопця запросили у редакцію газети «Вільний голос». Багато розповідав про свій вихід з Іловайського котла, про ситуацію на окупованих територіях. Говорив правду, але не сіяв песимізму. Виступив експромтом і в місцевому педколеджі. І не просто так, а саме до Дня Злуки. Тобто легко «вписався» у програму виступів і художніх номерів. Якщо судити по «Стасу», то інтелектуальний рівень наших бійців-добровольців надзвичайно високий. Коломияни проводжали його зі сцени шквалом оплесків. Виступ учасника АТО був доречним, тим паче що було наголошено — він корінний донеччанин. Далі боєць висловив бажання провідати 92-літнього вояка ОУН-УПА, політв’язня із 32-річним стажем, Мирослава Симчича (повстанське псевдо «Кривоніс»). Навіть сфотографувався — як з живим героєм, так і з пам’ятником молодому «Кривоносу». Не менш цікавою була зустріч з відомим прикарпатським письменником Михайлом Андрусяком. Той подарував донеччанину книжку «Брати грому», яка розповідає про збройну боротьбу українського народу в Західній Україні.

Знаковою була поїздка у Велику Кам’янку — село, де було поховано героя Небесної Сотні Ігоря Ткачука. По-перше, односельці тепло зустріли воїна, а по-друге, донеччанин побачив, як уміють прикарпатці допомагати родинам загиблих. Хоча Ігор Ткачук залишив сиротами трьох дітей, усе ж, односельці збудували справжній котедж поряд із старенькою хатою, де родина Ткачуків жила раніше. Це справжній трудовий подвиг, про який повинні знати всі громадяни нашої держави. Адже в нинішній час будуватися дуже непросто... Проте у Великій Кам’янці і сільський голова виявився на висоті, і люди не підвели.

БІЙЦІ І МИРНІ ГУМАНІТАРІЇ — РАЗОМ!

Цікавою була поїздка в шахтарські міста Львівщини — Червоноград і Соснівку. В Червонограді «Стаса» зустріли журналіст Тарас Лех та активне жіноцтво з місцевої організації «Прозерок». А ще були розмови з місцевими волонтерами та козаками. Був і виступ на телебаченні. Звертаючись до мешканців Червонограда, «Стас» зауважив, що терористів можна бити і перемагати — бачив він на власні очі полонених російських десантників — ті зовсім не схожі на героїв. Про звичайних бойовиків і говорити нічого — покидьки суспільства. Тому жодної паніки не повинно бути — ні щодо бойових дій, ні щодо мобілізації. Ось тільки зброю бажано б мати сучаснішу. І тут Захід повинен Україні допомогти. Адже йдеться не лише про збереження українських територій, а й про захист європейської системи цінностей.

У шахтарській Соснівці цікавою була зустріч із місцевим просвітянином Василем Годяком та його родиною. Говорили про молоді роки Василя Федоровича, які той провів на шахтах Донбасу, спілкуючись, до речі, виключно українською мовою. Ставилися донбасці до білої ворони з дипломом історика толерантно, вважаючи, що «останній з могікан» має право на подібне дивацтво. Гірше було, коли переїхав у рідну Галичину. У Львівсько-Волинський вугільний басейн скеровували робочу силу з російської глибинки, тому дехто з новоприбулих затято переконував галичанина, що його українська — це анахронізм. Не кажучи вже про владу, для якої шахтар Василь Годяк із його трепетним ставленням до рідної мови був небезпечним дисидентом. Боєць «Стас» слухав і робив відкриття за відкриттям... В усякому разі, він був здивований, дізнавшись, що навіть у Західній Україні чинився потужний тиск на українську мову. Особливо там, де мали можливість відкривати російські школи.

Треба сказати, що від контактів бійця з мирним людом була взаємна користь. Адже й галичани відкривали для себе інший — толерантний, високоосвічений і патріотичний Донбас. Якщо так шанобливо ставиться до української мови нащадок донських козаків («Стас» принципово відкидав пропозиції спілкуватися російською), то, може, й інші донеччани колись зміняться? Потім у Львові «Стас» зустрівся із живим свідком Закарпатської України, доктором біологічних наук, 94-річним Степаном Стойком. І хоча боєць добровольчого батальйону був не біологом, а інженером-хіміком, усе ж, спілкуватися з доброзичливим, гостинним професором йому було цікаво. А на прощання отримав у подарунок від Степана Стойка його останню книжку: «Історичний та етнокультурний нарис закарпатського села Кричова».

ЗУСТРІЧ У КОМЕРЦІЙНІЙ АКАДЕМІЇ

Цікавою була зустріч і у стінах Львівської Комерційної академії. Проректор Степан Гелей подарував учаснику АТО пам’ятну медаль і свою книжку «Львівська комерційна академія. Нарис історії». Я також переглянув її і звернув увагу на уривок: «Полум’яний заклик до молоді Олени Степанів залишається актуальним і нині: «Пізнаймо кожну п’ядь рідної землі — хай вріжеться безпосередньо в нашу душу її велична краса, хай забринить вона в наших серцях такою жаркою та полум’яною, що не вб’є її ні багатство, ні розкіш, ні нужда, ні життєві невдачі...»

Дуже актуальна думка. Зрештою, саме це й допомагали робити «Стасу» десятки галичан. Адже і величний Львів, і гостинна Коломия, і милий Івано-Франківськ, де хлопець ночував у священика-капелана отця Романа Кострабія, і міста Львівсько-Волинського вугільного басейну є пазлами тієї «величної краси» України, про яку говорила Олена Степанів. Під час наступної ротації варто буде показати донеччанину Полісся і Закарпаття. Потім ми переглядали свіжу львівську газету з назвою «Честь Вітчизни» (і маленькою припискою нижче: «перша фронтова газета»), в якій розповідається, зокрема й про студентів та випускників Комерційної академії, які воюють у зоні АТО. Одна із статей називається «Сашко Савічев, нащадок сибіряків, український воїн». Дізнаємося про родовід добровольця: «Сашко родом із Збаража, що у Тернопільській області. Щодо прізвища Савічев дає таке пояснення: це спадок від прадіда-сибіряка, котрий невідь-як опинився на Тернопільщині, та так і залишився тут навічно, давши нащадкам нетутешнє прізвище. Що ж, українські націоналісти, до яких причисляє себе Олександр, можуть бути і з прізвищем Савічев. Це куди краще, аніж манкурти з дуже милозвучними українськими іменами...»

Цікава інформація для гостя Галичини! Адже й у «Стаса» прізвище закінчується на -ов, і коріння у нього не галицьке, не волинське, не подільське, а з далекого тихого Дону... А стаття є лише зайвим підтвердження того, що таких, як він, у зоні АТО чимало.

«Розвідка боєм» пройшла успішно, можливо, після «Стаса» до Львова, Тернополя, Ужгорода та Чернівців поїдуть інші українські добровольці, які поки що не мають можливості провести відпустку на своїй малій батьківщині.