Хто захистить «маленьку» людину?

Дуже важливу проблему підняла у своїй статті «Про батьківщину «жирафів»: Складне «одужання» української журналістики» Лариса Івшина («День» за 30 травня цього року). Українська журналістика, дійсно, переживає «хвороби» росту в нових історичних умовах. Автор статті зробила важливі акценти на моральній відповідальності працівників ЗМІ перед часом і суспільством, а також тих, хто повинен забезпечувати свободу слова.

Дикий ринок комерціалізував в Україні буквально все, у тому числі, й велику частину медіа-простору. Багато видань мають своїх господарів, журналісти яких змушені працювати на їх корпоративні замовлення. А ті редакційну політику часто визначають не на користь суспільних інтересiв, а заради задоволення своїх олігархічно-кланових інтересів. Прикладів безліч. Перекуп газетярів, телевізійників здійснюється також у ході реалізації різних політтехнологій, у час виборчих кампаній тощо. У ході політичних баталій, що стало вже в Україні звичним явищем, журналісти також змушені продаватися товстосумам, котрі замовляють всілякий піар. Виживає кожний, як може. Пристосовуватися до обставин доводиться і журналістам.

«Маленькій» людині все важче знайти захист від свавілля чиновників. На критичні виступи преси рідко зреагує якийсь посадовець, надіславши відповідь газеті чи на радіо.

Моє журналістське становлення проходило у так звані застійні часи. Але школу я тоді пройшов досить велику і вона допомагає мені нерідко й сьогодні. Повністю погоджуюсь з Ларисою Івшиною, котра пише, що тоді демонструвалися непогані зразки класичної журналістики. Було в кого й повчитись. Дійсно, хто вмів і хотів захищати людей, завжди знаходив для цього спосіб. Партійні та радянські органи змушені були реагувати на об’єктивну і справедливу критику преси. Хто підпадав під її «обстріл» міг позбутися посади з відповідними оргвисновками. Відповідальність журналістів за сказане чи написане слово була досить високою. Їх авторитет у суспільстві був також високим.

Наразі маємо ту ж картину, про яку писав один із літературних критиків позаминулого століття: письменник пописує, а читач почитує. Раніше кожна газета пильно стежила за дієвістю свої виступів і це підносило авторитет того чи іншого видання. Коли людина обходила всі установи зі своєю скаргою і не розв’язувала їх позитивно, стикаючись з бюрократизмом, в останній надії вона зверталася до преси і тут їй допомагали.

Нині ж зовсім по-іншому. Усі газети, радіо, телебачення занадто заполітизовані. Щоб вижити, видання змушені значну частину своїх площ віддавати під різну рекламу. Проста людина, творець національного багатства все рідше з’являється на сторінках преси, на екранах телевізорів. Її проблемами і бідами ЗМІ переймаються досить рідко. Тож листи читачів не так часто кличуть у дорогу кореспондентів.

Набуло широкого поширення і редакційне недбальство. Немало «новоспечених» видань рясніють граматичними і стилістичними помилками. І це тому, що у них мало працює професіоналів. Багато і таких, які ганяються лише за «смаженими» фактами, за сенсаціями, засмічують мізки читачів, розраховуючи на невибагливого споживача друкованої продукції.

Соціальний захист журналістів в Україні бажає кращого. Законодавство у цьому напрямку треба удосконалювати. Свобода слова далася великою ціною. За роки незалежності в Україні загинув, виконуючи свій професійний обов’язок, не один десяток журналістів. Це має стати і великим докором владі, котра не може захистити працівників ЗМІ від кримінального світу.

Хоч у яких би складних умовах не доводилося працювати нині журналістам, але честь професії треба нести високо, щоб, як пише у своїй статті Лариса Івшина, почалися якісні зміни у нашому житті. А для цього потрібно, щоб із ЗМІ громадяни отримували якомога більше достовірної й об’єктивної інформації, котра б допомагала їм розбиратися у складнощах сучасного життя, наповненого парадоксами і протиріччями. До речі, добрий приклад у цьому показує «День», який став одним із найавторитетніших і найвпливовіших видань України. Тож колегам з інших видань є де і у кого повчитися, як треба відповідати на виклики часу, повертати нації історичну пам’ять, як відчувати больові точки суспільства і знаходити шляхи для його лікування, відстоювати загальнолюдські цінності.