Комплекс незалежності

Пан Малів поблажливо пропонує українцям не бути брутальними, звинувачує їх у тому, що вони поводяться, як винні, що намагаються виправдати власну поведінку. От уже ця зверхність! І, до речі, незрозуміло, про яку-таку поведінку йде мова. Він закидає українцям, що вони хворі на отой дитячий комплекс неповноцінності лише тому, що із запалом захищають свою незалежність. Водночас він не може зрозуміти, що таке часто трапляється у відповідь на шовіністичні заяви головних російських політиків, які аж ніяк не можуть змиритися зі всесвітньо визнаними кордонами України. Зокрема, мер Москви Лужков постійно стверджує, що Севастополь, ця законна частина території України, завжди залишатиметься російським містом. На щастя, подібні висловлювання не були взяті до уваги Радою Федерації, яка зробила цілком розумний крок, ратифікувавши в лютому Великий договір з Україною. Проте останнє опитування населення свідчить, що 78% росіян згодні з вищевикладеною думкою Лужкова. Як інакше повинні реагувати українські газети на таке ставлення до дружньої суверенної держави з боку знаного політика, претендента на президентське крісло? Якщо це не погана поведінка, тоді що це?

Щодо питання про Крим п. Маліву варто було б вивчити об’єктивну історичну працю. Росія лише анексувала Крим 1783 року (тому недавнє в історичному вимірі надбання аж ніяк не можна називати «споконвічно російським», як наголошує п. Малів — так само, як у випадкові з Шотландією, яка перейшла до Англії в тому ж сторіччі). До цього півострів не населяли ані росіяни, ані українці. Там жили кримські татари, що їх згодом вигнали й поселили у віддалених районах Росії спочатку російські царі, а потім, в СРСР — комуністичне керівництво. Знову ж таки, згідно з історією, державність України нараховує не сім або 180 років, як це стверджує автор. Вона старша за державність Росії, оскільки бере початок з часів Київської Русі.

Він саркастично вказує на те, що Україні варто було б надати ЗМІ таку ж свободу, яка існує в Росії. Хоча я згодний з тим, що Україна має пройти довгий шлях до справжньої свободи преси, втім говорити про більшу свободу в Росії можна тільки лише стосовно її столиці. Про те, під яким тиском перебуває преса у віддалених районах Росії, складають легенди. Звісно ж, як журналіст, п. Малів цілком поінформований про нападки на газету «Советская Калмыкия», де справа дійшла до вбивства її редактора Лариси Юдіної, однієї з 10 журналістів Росії, які померли наглою смертю минулого року. «Фонд захисту гласності» зі штаб-квартирою в Москві зареєстрував у різних регіонах Росії більше тисячі випадків погроз і переслідування журналістів, включно з каральними операціями податкової поліції, розірванням договорів про оренду приміщень, вилученням устаткування, забороною на розповсюдження періодичних видань, арештами кореспондентів, відмовою в акредитації журналістів. Може, автор має на увазі, що Україна повинна наслідувати приклад Росії?

У відповідь на його міркування про те, що Україні необхідно сформувати зовнішню політику й чітко визначити пріоритети, можу сказати: вона це робить при всякій нагоді, проте завжди існує ризик ворожої реакції і погроз з боку її північного сусіди, якщо те, що говорить Україна, йому не до вподоби. Приклад: реакція Росії на прагнення України приєднатися до Північноатлантичного союзу. Є тільки одна позиція, щодо якої я можу погодитися з п. Малівим. А саме: Україна повинна платити Росії за постачання газу. Однак проблема розрахунків за боргами зачіпає не лише Україну. Чорноморський флот Росії заборгував Україні за паливо понад 250 000 доларів США. Міркування п. Маліва свідчать про те, що він — громадянин колишньої імперської держави, яка ще й досі не примирилася із «втратою» своєї південної провінції і яка намагається відновити те, що вже давно зруйновано. Якщо Україні й Росії судилося жити в мирі й згоді, як двом незалежним державам, необхідно, щоб у Росії змінилося ставлення до України, щоб Росія по-справжньому визнала її незалежність, як вона вчинила, наприклад, стосовно країн Балтії. Великій Британії, скажімо, ніколи б не спало на думку вказувати Ірландії або Канаді, як саме вони повинні здійснювати свою зовнішню політику. Так само Росія не повинна диктувати або тиснути на зовнішню політику своєї колишньої колонії.