«Нині не менше 70% краматорців за Україну...»

Перед поїздкою на Донбас я спеціально зустрівся у Львові з представниками молодої донбаської «діаспори», оскільки хотів визначитися з маршрутом. Активісти громадської організації «Країна вільних людей» наполегливо радили мені відвідати Центр допомоги переселенцям, що знаходиться у Краматорську по вулиці Транспортна, 20. Вирішив з нього і почати. Зовні, при вході, великий щит із написом: «Храм святого духа». А поряд інший: «Спасение! Освобождение! Исцеление! Благословение!»

ОРІЄНТОВНО 80% ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ ЗБИРАЮТЬ ХРИСТИЯНИ

Пригадав свідчення волонтерів, що майже 80% гуманітарної допомоги для наших бійців і переселенців збирають християни. Натомість це переважно віруючі протестанських церков. Із цікавістю обійшов усі два поверхи Центру. Моїм гідом була старший координатор Центру допомоги переселенцям Наталка Князєва. Пояснює, що оскільки зараз у прифронтовій зоні не стріляють гармати і «гради», і там панує відносне затишшя, то і людей тут небагато. Кілька хлопчаків бавляться в невеличкому спортзалі. У кімнатах гарні ліжка, які акуратно застелено. Скрізь зроблено ремонт, тому перебувати у Центрі приємно — це не якийсь там похмурий робітничий барак сталінської епохи.

Заходимо до кабінету, де працює Наталка Князєва. Звернув увагу на патріотичну наклейку на її ноутбуці: «Правий сектор — сила, яка захищає». Пояснила, що це подарували наші бійці. Цікаве поєднання: діяльне християнсько-протестантське середовище і ось таке націоналістичне гасло. Адже «Правий сектор» ще зовсім нещодавно вважався занадто радикальною організацією. Нині ж його сприймають просто як діяльну проукраїнську силу, яка не кидається словами і гаслами, а займається конкретною справою — захистом Вітчизни. Отже, на Донбасі і християни, і націоналісти перебувають у союзі, принаймні не ворогують. Запитую у Наталі про те, про що і мене неодмінно запитають друзі в Києві, в Івано-Франківську та у Львові: який тепер відсоток лояльних, патріотичних, а також антиукраїнськи налаштованих громадян у Краматорську?

«Вважаю, що і в період Майдану, і під час деенерівської окупації в Краматорську було не менше 40% патріотично налаштованих громадян, — відповідає молода жінка. — Ми знайомилися в соцмережах, виходили на мітинги на підтримку України і приблизно орієнтувалися — скільки нас. Потім, коли вже «ополченці» показали своє справжнє обличчя (у краматорців «віджимали» автомашини, брутально відбирали бізнес), у багатьох розплющилися очі, і ми отримали додатково ще біля 30% співчуваючих. Отже, тепер у нас не менше 70% краматорців за Україну. Але решта 30% — це «залізобетонно» антиукраїнський електорат. Їх не переконаєш і не перевиховаєш. Це люди, які самі налаштували себе проти України. Що б Росія з ними не витворяла, як би не руйнувала Донбас своєю агресивною імперською політикою, для них вона все одно буде ріднішою і ближчою, ніж Україна. Вони, як бугай на червону ганчірку, агресивно реагують навіть на українську символіку. Поки що терплять, мовчать, але чекають свого часу».

СПРАВА НЕ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕНАХ

Цікавлюся у співрозмовниці, звідки родом її чоловік? Чи не земляк зі Львівщини? Може, волинянин чи буковинець? Все ж ставлення до територіальної цілісності України у нього непохитно-державницьке. Наталка відповідає: «Ні, мій чоловік виріс на Донбасі. Він наполовину поляк, а наполовину кубанець. І в моїх жилах тече не лише українська, але й російська, татарська кров... Патріотизм залежить не лише від етнічного походження. Скажімо, моя бабуся родом із Вінниччини, але чекає повернення СРСР. Вона мені постійно пояснює, якими поганими були бандерівці, як вони підтримували фашистів... А ось та бабуся, яка родом із Росії, вишиває українські рушники, вивчає з моїми дітьми український гімн, сама співає його, тримаючи руку на серці. Закликає всіх любити Україну. Тож справа не в етнічності, а в системі цінностей».

Коли ходив вулицями Краматорська, Слов’янська, Дружківки, я бачив багато патріотичних написів на гаражах, парканах, стінах будинків. Серед них не лише досить поширене: «Донбас це Україна!» або: «Слава Украине!», але й такі, що стосуються інших регіонів, наприклад: «Крым — Украина», «Кубань, Бєлгород — це Україна» та багато інших. І українська, і російська мови місцевими патріотами використовуються приблизно однаковою мірою. Це якщо говорити про написи, а не про мову спілкування. Української навіть трохи більше.

«СЕПАРАТИСТІВ МИ ПЕРЕВИХОВУЄМО ТЕРПЛЯЧЕ, ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ...»

Все було б добре, якби краматорчани швидше лікувалися від сепаратизму. Але ж навіть вищезгадані 30% сепаратистів є неабиякою проблемою для визволеного міста. Наталя з певним сумом каже: «Мій син тепер навчається в п’ятому класі. І у нього вже є конфлікти із однокласниками та учнями 6—7 класів. Він не приховує того, що — за Україну. І на курточку свою наклеїв нашивку «кіборг», і на рюкзаку у нього патріотична наклейка, і на руках жовто-голубі «браслетики» — він їх у Києві купив. Деякі учні називають його «нациком» та «укропом», вже п’ять разів «браслетики» зривали з рук... Він безстрашно каже школярам-сепаратистам: «Так, я патріот України. Я тут народився, тут живу, я люблю цю землю. А ви кого підтримуєте? Кажете — Росію? Ану, заспівайте російський гімн!» Ось тут і замовкають його опоненти... Я прошу, щоб син не долучався до політичних суперечок, але від цього, видно, ніяк не застрахуєшся».

Мені боляче слухати слова Наталки Князєвої. Це ж чому проукраїнські громадяни Краматорська мають страждати від 30% зрадників? Де ефективна робота спецслужб і силових структур? А, можливо, варто діяти інакше — позбавляти пенсій, соціальних виплат, зрештою — українського громадянства? Замість того, щоб погодитися зі мною, Наталка наводить ще один приклад із життя Центру допомоги переселенцям: «Якось ми вивезли родину з Водіново (це село біля Донецького аеропорту) — чоловік, його дружина, син-восьмикласник і тітка. Усі четверо живуть у нас орієнтовно три місяці. Так ось, у принципі це непогані люди, допомагають нам... Але якось із соцмереж ми дізналися, що син симпатизує сепаратистам. А дитина — це ж віддзеркалення внутрішнього світу батьків! Стало прикро, адже переселенці не можуть не бачити, що ми тут усі патріоти; не можуть не цінувати того, що допомагаємо їм, намагаємося вирішити їхні проблеми. Але ж вперто підтримують протилежну сторону! Ми вирішили не перейматися такими випадками. Адже наше завдання — просто допомагати людям. А якщо й перевиховувати сепаратистів, то робити це треба терпляче, по- християнськи... Цей хлопчик їздив до Львова по програмі «Схід і захід разом». І ми сподіваємося, що він, поживши тиждень в якійсь галицькій родині, поспілкувавшись зі своїми однолітками, сам переконається, що на Львівщині живуть гарні люди».