Пам’ять не вбити!
Одним із найбільших лихоліть ХХ століття для України, звичайно, став Голодомор 1932—1933 років, учинений тодішньою комуністичної владою часів сталінщини. А якщо сюди додати так зване розкуркулювання, політичні репресії, внаслідок яких загинули десятки мільйонів людей, то усе те страхіття, що пронеслося над українським селом, призвело до небувалого нищення генофонду нації. Наслідки тієї трагедії відчуватимуться ще тривалий час. Не можна не погодитися з тими вітчизняними і зарубіжними дослідниками, котрі важають наше суспільство постгеноцидним. Морально-психологічний надлом, який стався з ним у 30-х роках надто великий і залікувати його вдасться не так скоро.
Колишній президент України Віктор Ющенко зі своїми однодумцями доклав великих зусиль, щоб правду про Голодомор і його величезні жертви дізнався увесь світ, а народу була повернута історична пам’ять.
Відновлення історичної правди, вшанування пам’яті невинно убієнних, встановлення їх імен, дослідження причин Голодомору та його наслідків на загальнодержавному рівні мало велике патріотичне й виховне значення. І цю роботу не зупинити, якому б чиновникові не закортіло замовчати цю тему.
У великій справі повернення до історичної пам’яті надзвичайно велика роль належить «Дню», який став справжнім університетом із дослідження Голодомору і поширення знань про найбільшу людську трагедію ХХ століття, об’єднавши навколо себе таких великих подвижників і лицарів духу, як Джейм Мейс.
Приєднуючись до тих схвильованих голосів із приводу намірів згорнути в Україні тему Голодомору, що прозвучали у «Дні» 2 березня 2010 року в тривожному матеріалі під заголовком «Невже знову опускається завіса мовчання?», я вирішив наголосити на тому, що не даремною була робота з дослідження трагедії 1932—1933 років і встановлення історичної правди у найвіддаленіших куточках України.
Її результат, наприклад, у Чорнухинському районі, що на Полавщині, який втратив за роки Голодомору понад 7 тисяч людських життів (лише в райцентрі померло близько 400 осіб), був значним. Це й тому, що високою була свідомість, у першу чергу, голови райдержадміністрації, істинного патріота рідного краю Бориса Лисенка, котрий узяв під щоденний контроль виконання відповідного Указу Президента України щодо відзначення 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років. У районі працювало понад 20 робочих груп, до складу яких увійшли краєзнавці, вчителі, депутати районної сільських рад, учні старших класів, активісти громадських і партійних організацій.
Варто відзначити, що результативній дослідницько-просвітницькій роботі цих груп сприяло і те, що у районі було створено науково-методичний центр, який очолив краєзнавець, заслужений працівник культури України Микола Булда. Ним було упорядковано і видано збірник «Ні могили, не хресного знаку», де на підгрунті великої джерельно-документальної бази показани причини і наслідки всіх голодоморів в Україні, котрі пережила батьківщина Григорія Сковороди.
Було також забезпечено широкий інформаційний супровід проведених заходів у регіональних засобах масової інформації.
Протягом 2007 — 2008 років у районі було встановлено 25 пам’ятних знаків на місці поховань жертв Голодомору. Два знаки відкрито одними з перших на Полтавщині й в Україні ще на початку 90-х років — у Чорнухах і в селі Скибенці. Відкриття цих знаків проходило з участю широкої громадськості з відправою панахид і зі щирою покаянною молитвою за невинно убієнними.
Свою роботу з вивчення голодоморів в Україні чорнухинські пошуковці не припиняють і нині. Так діють і в багатьох інших районах Полтавщини. Тож обов’язком нинішньої влади є всіляко підтримувати тих, хто за велінням совісті й громадянського обов’язку йде дорогою правди та історичної справедливості, незважаючи ні на які перепони.
